-Який же я невдячний! Маму, свою маму відвіз доживати віку невідомо куди! Господи, і навіщо я тільки послухав Діану?!

Свого батька Микола зовсім не пам’ятав. Його не стало, коли хлопчику не виповнилося ще й року.

До закінчення школи він жив із мамою у селі.

Марія робила все, що могла, аби її синочок виглядав не гірше за інших і завжди мав усе необхідне і школі і вдома.

Заміж вона більше так і не вийшла. Не змогла забути коханого чоловіка…

Про те, як важко їй було виховувати сина, знала тільки вона сама, і мокра від сліз подушка.

Після школи Микола поїхав у місто, де вступив у медичне училище. Про це він мріяв з дитинства. Марія дуже пишалася його мрією…

-Микольцю, ти вчися. Добре вчися, – щоразу повторювала вона при зустрічі. – Скільки зможу, то допомагатиму тобі. А там, може і в інститут вступиш, лікарем станеш…

Микола був вдячний їй за самовідданість і намагався виправдати надії матері.

І в нього все склалося якнайкраще! Закінчивши училище, хлопець вступив в університет.

На п’ятому курсі він одружився з Діаною – донькою ректора.

Практику Микола пройшов у найкращій лікарні. Згодом (не без участі тестя) вн став завідувачем відділення.

На жаль, у рідному селі Микола бував все рідше і рідше.

Марія не ображалася на сина, розуміла – він людина зайнята і потрібна людям.

Про те, що їй він потрібен більше, вона намагалася не думати і не докучати синові скаргами на своє важке сільське життя…

…Минули роки. Марія постаріла. Доглядати за собою та будинком їй ставало все важче.

Вона все дужче сумувала за сином. А коли Микола вирішив забрати її в місто, літня жінка тільки цьому й зраділа!

У великому заміському будинку Діана відвела свекрусі малесеньку кімнатку, більше схожу на комірчину.

Та Марії було все одно! Головне, що поруч її улюблений син і найкраща у світі внучка.

Ключове слово – «поряд”. Але не з нею…

Микола днями був на роботі. Внучка Оленка закохалася в однокурсника і ні про що інше зараз не думала. А невістці взагалі було не до свекрухи!

Більше того, Марія почала дратувати Діану.
-Коханий, Марія Степанівна сьогодні знову пролила на підлогу чай, – вкотре скаржилася Діана Миколі ввечері. – А вчора твоя мати поклала свої речі у пральну машинку разом з нашими! Скільки все це триватиме?

Микола все прохав дружину потерпіти:

-Діаночко, це ж моя мама. Прошу тебе, будь до неї поблажливішою. Вона освоїться і все буде гаразд. Ти ж розумієш, у селі їй самій жити не можна.

-Так влаштуй свою маму в будинок для літніх людей, – не вгамовувалась дружина. – Там їй буде краще. Адже ми постійно зайняті, і Марії Степанівні навіть поговорити нема з ким!

-Що ти таке кажеш!? Думай хоч трохи, – сердився Микола і йшов працювати у свій кабінет.

Але Діана не заспокоювалася. Коли чоловіка не було вдома, вона виказувала свекрусі за кожну дрібницю, при чому з гордовитим виглядом і тоном.

І Марія вирішила, все, досить! Якось вона сказала синові:

-Микольцю, може і справді в будинку для літніх людей мені буде краще? Не хочу вам заважати… А там подружуся з кимось… Звикну… У вихідні ви з Оленкою мене відвідуватимете.

І мимоволі подумала: «Якщо будете відвідувати…».

Микола тільки рукою махнув:

-Ви з Діаною домовилися, чи що? Втім, робіть що хочете. Заперечувати не буду. З моєю роботою я сам собі не належу. Можливо, тобі справді там буде веселіше. Мамо, ти не переживай, я все оплачуватиму. Потребувати ні в чому не будеш.

Після оформлення необхідних документів він сам відвіз матір в той будинок.

Микола оглянув кімнату, в якій Марія Степанівна мала провести залишок життя, познайомився з її сусідкою, заглянув у їдальню, кімнату відпочинку.

Безумовно, ситуація не домашня, але жити можна…

-Тобі тут подобається, – запитав він маму. – Чи тебе щось не влаштовує? Ти щось хочеш?

-Тільки бути поруч з вами, а коли моя година прийде, бути в колі рідних, – подумала Марія Степанівна, а вголос твердо сказала:

-Все добре, синку. Їдь додому. Якщо що, я зателефоную тобі, чи Оленці.

Микола обійняв матір, поцілував у зморшкувату щоку і вийшов з кімнати.

Вона тричі перехрестила сина і гірко заплакала…

Усю дорогу додому Микола почував себе зрадником. На душі було неприємно, він дуже шкодував маму, все навколо здавалося сірим.

Вдома його зустріли заплакана Оленка і задоволена Діана.

-Ну, як все пройшло? – запитали вони в один голос.

-Неприємно, – похмуро відповів Микола і пішов у мамину кімнату.

Тут усе залишалося на своїх місцях, ніби Марія ненадовго вийшла і зараз повернеться.

На столику біля ліжка була його дитяча фотографія. А поряд з подушкою він помітив маленький молитовник…

-Забула… – тихо сказав Микола, а потім обвів поглядом «комірчинку» Марії і застиг від власної думки:

-Який же я невдячний! Маму, свою маму відвіз доживати віку невідомо куди! Господи, і навіщо я тільки послухав Діану?!

Він побіг до дверей і швидким кроком попрямував до виходу.

-Ти куди, – здивовано запитала Діана.

-По маму. І по совість, яку теж там залишив, – відповів на ходу Микола.

-Я з тобою, – побігла за ним Оленка.

-Ви зовсім, чи що? – гукнула їм услід Діана.

Але вони її вже не слухали… Вони їхали по свою кохану маму й бабусю…