– Єгоре, ти що? Чужих людей пустив, а своїм відмовляєш? – Як ні в чому не бувало запитав брат

Село, де жили Ганна та Єгор, називалося Зарічне. Розташовувалося воно не те щоб за річкою, швидше, біля річки, яка ліниво протікала між пагорбами.

Будинок їх стояв на пагорбі, з видом на цю річку, і справді був міцний: колоди темні від часу, але щільні, під новим дахом із металочерепиці.

Його будував ще дід Єгора. Тут виросли вони обоє, тут тепер росли їхні діти – син Кирило та донька Поліна.

Жили не багато, але не голодували. Обидва працювали, та й город годував з весни до осені, кури неслися, а лазня щосуботи збирала всю родину. І ще вона збирала гостей з міста.

Першими, ще коли Поліні було три роки, приїхали Серьога, двоюрідний брат Єгора, з дружиною Оленою та двома карапузами погодками. Машина – іномарка, запорошена дорожнім пилом, зупинилася біля хвіртки.

– Ну що, господарі, приймайте біженців від смогу! – сміючись, обійняв Єгора Сергій.

Олена, худа, в білих бриджах, несміливо ступала по траві:

– Ганна, ми тільки на тиждень, відпочити від асфальту.

Ганна, витираючи руки об фартух, сяяла:

– Та на скільки завгодно! Місця вистачить!

З того тижня все й почалося. Потім було “на травневі”. Потім – «а можна дітей до вас? В табір не потрапили». Діти, Ваня та Стас, підросли й стали приїжджати на все літо.

Щоранку Ганна будила своїх, готувала сніданок, а потім підіймала міських племінників.

– Тітко Аня, а комарі! – Нили вони.

– Тітко Аня, а ми не любимо кабачки!

– Тітко Аня, де вай-фай?

Єгор із братом сиділи вечорами на лавці. Сергій говорив про кризу, про курси, про нову посаду. Єгор слухав, кивав, підливав домашню наливку в грановані склянки.

– Ви для нас відтулина, – сказала якось Олена, допомагаючи Ганні закривати варення. – І діти тут дихають. Ми вам так вдячні.

Ганна махала рукою:

– Що ви, рідня ж. У нас хата міцна, всім місця вистачить.

Так минули роки. Кирило, син Ганни та Єгора, виструнчився, став тихим і серйозним хлопцем. Він допомагав батькові, порпався з сестрою, а вечорами, заткнувши вуха навушниками, навчався. Готувався. Мріяв стати інженером-екологом.

Міські двоюрідні брати в його кімнаті грали на ноутбуці й поблажливо питали:

– Кирюхо, ти що, в провінційний університет хочеш? Ми після школи в Київ поїдемо. Батько сказав, що за будь-який університет заплатить.

Кирило відмовчувався. Він вступив. В обласний університет, на бюджет. Мрія збувалася. А ось із гуртожитком – ні. Місць не було. Зовсім. Обіцяли лише наступного року, коли на другий курс перейде.

Тихий літній вечір. Комарі дзвеніли над річкою. Єгор, помивши руки після косовиці, довго дивився на телефон. Потім набрав номер.

– Сергію, привіт. Це я… Та все нормально, дякую… Слухай, справа є. Кирило наш вступив. А гуртожитку немає, не дали. Перший курс, хлопець один у місті…

– У вас квартира велика, чотири кімнати. Чи можна йому на килимку біля балкона приткнутися? Лише на навчальний рік. Він не завадить, я тобі гарантую.

Тиша в слухавці була така густа, що її можна було різати. Потім почулося шарудіння, ніби Серьога прикрив трубку рукою. Шепіт.

– Єгоре, ти ж розумієш… У нас свої діти. Їм уроки робити треба, тиша потрібна. Нам самим тісно: хлопчаки в одній кімнаті, у другій – наша спальня, залишаються тільки вітальня, але вона прохідна, і мій кабінет.

– Ну, куди ми Кирюху визначимо? Сам розумієш – нікуди. Та й Олена… Вона не дуже. Втомлюється. Зайва людина…

– Він не зайвий, він племінник, – тихо сказав Єгор. – Ми ж ваших щороку… По три місяці у нас жили на всьому готовому.

Справді: через те, що племінники з початку червня до кінця серпня в них жили, Ганна та Єгор із брата ні копійки не брали. Мало того: приїжджаючи за дітьми, Сергій вантажив у машину пару мішків картоплі, банки з огірками, помідорами та варенням.

Але зараз про це не пам’ятав.

– Це ж інше! – Голос Серьоги став різкішим, діловим. – Діти на природі. А тут у нас іпотека, графік, репетитори. Незручно дуже. Наймете кімнату якусь. Нині це просто.

Єгор мовчав. Дивився у вікно, де Ганна накривала стіл. Їхній стіл, за яким щороку сиділи й ті, кому «не дуже» і хто «втомлюється».

– Гаразд, – видавив він. – Зрозумів.

Він вийшов на ґанок. Ганна одразу все зрозуміла по його обличчі.

– Відмовив?

Кивок.

– Навідріз?

– Зайва людина, – повторив Єгор слово брата, і воно висіло в повітрі, важке і безглузде, як гиря на тонкій нитці. – Каже, незручно.

З будинку вийшов Кирило. Побачив батьків і завмер.

-Тату?

– Не вийшло, синку, – сказав Єгор, дивлячись у землю. – Не зміг я.

Тиша стала приголомшливою. Було чути, як квокче курка, що зірвалася з сідала.

– Нічого, тату, – першим порушив мовчання Кирило. Його голос був рівним, надто рівним для сімнадцятирічного хлопця. – Я вже дивився. Є варіанти знімати кімнату. Підроблятиму. Впораюся.

Ганна не витримала. Вона повернулася і швидко зайшла в сіни, грюкнувши дверима. Але всі чули її здавлені схлипи.

Увечері вони сиділи втрьох за тим самим столом. Чай застигав у кухлях.

– Значить, так, – хрипко почав Єгор. – Кирюха, ти не один. Я кредит візьму. Наступного року картоплі більше посадимо – продамо. Потроху виплатимо.

– Тату, мамо, та годі вам, – Кирило намагався посміхнутися. – Я ж не в чистому полі, а в місті. Тільки… – він замовк, крутячи порожній кухоль у руках.

– Тільки я їх тепер, дядьку Сергію та тітку Олену, розумію менше, ніж наших комарів. Ті хоч кусаються чесно.

Ганна зітхнула, дивлячись у темне вікно, де відбивалася їхня затишна кімната.

За місяць Кирило поїхав. Зняв кімнату з такими ж студентами. Єгор та Ганна проводжали його на автобус. Обіймали міцно.

На зворотному шляху, вже біля хвіртки, Єгор зупинився.

– Знаєш, – сказав він дружині, – а будинок наш міцний. Самий що не є. Це інші щось загубили. Якесь головне кріплення. І нам його вже, мабуть, не повернути.

Ганна взяла його під руку, і вони зайшли у свій міцний будинок, який раптом став тихішим і ніби просторішим. Хвіртку більше не відчиняли навстіж для іномарок.

Пройшла осінь, за нею, як і годиться, зима та весна. Кирило готувався до літньої сесії, тож попередив, що цього разу на вихідні не приїде – займатиметься.

Натомість зателефонував Сергій:

– Привіт, брате! Як там справи? Чи готуєтеся гостей зустрічати? Наші пацани вже на низькому старті – у них тільки й розмов зараз, що про річку та рибалку. На все літо до вас.

– Не вийде, Сергію, – сказав Єгор. – Ми ту частину будинку, де ви зазвичай жили, на все літо дачникам здали. Вони ще в березні нам подзвонили, домовилися, а того тижня приїжджають.

– Єгоре, ти що? Чужих людей пустив, а своїм відмовляєш? Ви ніколи не здавали кімнати!

– А цього року здаватимемо. Зробили туди окремий вхід, вийшло дуже зручно. Вирішили грошенят накопичити, бо через два роки Поліна вступатиме в університет – раптом їй теж не відразу місце в гуртожитку дадуть. Тож, братику, ми тепер на літо гостей не приймаємо.

– Так, Єгоре, підвели ви нас. Куди ми пацанів на все літо дінемо? Може, таки відмовиш своїм квартирантам? – Запитав Сергій.

– Ні. Не можу. Вони вже й аванс внесли.

– Не чекав я від тебе, брате, такої підстави, – зітхнув Сергій і закінчив розмову.

Все літо він не давав про себе знати, а на початку вересня таки зателефонував Єгору – запитав, коли за картоплею та соліннями-вареннями приїжджати.

– Тож у нас цього року нічого зайвого немає. Все, що було, продали, залишили тільки собі на сім’ю, – знову засмутив брата Єгора.

Сергій навіть попрощатися забув – натиснув на «відбій» і більше братові не дзвонив. А Єгор не міг збагнути, чи він дійсно не розуміє, що перший все зруйнував, чи такий нахабний?

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!