– Юля, поговорити треба … – Костя підійшов до колишньої дружини. – Про що? – Про нашу родину. Про нас. Ось візьми – це тобі! Я хочу повернутись! – Чоловік простяг букет, продовжуючи дивитися на неї, як зачарований

– Що ти тут робиш? – Запитала Юля колишнього чоловіка, наткнувшись на нього біля свого під’їзду.

Той стояв з букетом квітів у руках, дихав із придихом і дивився на неї щенячими очима.

– Юль, Юлечко … Юля, поговорити треба … – Костя підійшов до колишньої дружини.

– Про що?

– Про нашу родину. Про нас. Ось візьми – це тобі! Я хочу повернутись! – Чоловік простяг букет, продовжуючи дивитися на неї, як зачарований.

– Ти своїй дівці цей букет віднеси. Зрозумів? – Юля відштовхнула руку колишнього чоловіка убік, дістала з кишені ключі та зайшла до під’їзду.

Жінка увійшла до ліфта, подивилась у дзеркалі на своє відображення.

– У сім’ю він, чи бачите, вирішив повернутися! – Подумала Юля про себе і злісно посміхнулася. Якби чоловік запропонував їй ще місяць тому, вона з радістю погодилася б і пробачила йому все, але тільки не тепер. Тепер вже пізно…

…Історія Юлі та Кості почалася, як у всіх пар. Познайомились на дні народження спільного друга, сподобалися, почали зустрічатись.

За рік одружилися. А ще за кілька років у сім’ї з’явилася маленька Арина. Все складалося щасливо.

Того ранку Юля прокинулася в особливо гарному настрої. Вона подивилася на сплячого Костю і посміхнулася.

– Треба ж! Вже десять років минуло від дня нашого весілля!

Жінка встала, упорядкувала себе, приготувала сніданок. Потім дістала з шафи дорогий наручний годинник, акуратно упакований у коробочку – подарунок для чоловіка з нагоди річниці весілля, і вирушила будити Костю.

– Доброго ранку! Костя, вставай, на роботу запізнишся, – сказала Юля лагідним голосом.

– Доброго ранку! – сонно відповів чоловік.

– Вітаю, любий! – Юля простягла чоловікові заповітну коробочку з годинником.

– Що це? – спитав Костя, роздивляючись подаровану коробку.

– Ну, як що? Подарунок. З річницею тебе, коханий! Чи ти забув? – з усмішкою спитала Юля і поцілувала чоловіка у щоку.

– Та ні, що ти, не забув! Дякую! У мене тобі теж є подарунок, просто я планував віддати його ввечері! – відповів Костя.

– Ну й добре! Я на вечір столик у ресторані замовила, Арина з бабусею побуде. Відзначимо!

– А, так, звичайно!

– Чи ти сьогодні знову на роботі затримаєшся? – Запитала Юля.

– Ні, сьогодні точно не затримаюся, – відповів Костя і почав розкривати подарунок.

За годину чоловік поїхав на роботу, присягаючи приїхати ввечері раніше. Юля відправила доньку до школи. Зателефонувала матері й попередила, щоб вона забрала Арину і залишила у себе до завтра.

Юля оформила на роботі тиждень відпустки, тож можна було не квапитися, нікуди не поспішати. Вона зайшла в кафе, купила стаканчик кави з собою і вирушила трохи прогулятися містом.

Арина у коханої бабусі, вечеряти вони будуть у ресторані, тому можна розслабитись і ні про що не думати.

Такі дні у Юлі видавалися вкрай рідко. Воно й зрозуміло: жінка працювала, забезпечувала затишок у будинку, доглядала за чоловіком – гаряча вечеря на столі до його приходу, смачні сніданки у вихідні.

Та й з донькою турбот було чимало: на тижні – школа та домашні завдання, у вихідні – секція та прогулянки.

Втомлювалася Юля справді сильно, але вона ніколи не скаржилася. І чоловік, і Арина завжди були найголовнішими людьми в її житті. Вона щиро вважала, що щаслива у шлюбі. Принаймні, саме так вона думала. До сьогоднішнього дня…

Пройшовши вулицю, Юля опинилася на набережній.

– Досі стоїть ця арка у вигляді серця… Колись, рівно десять років тому, ми з Костиком, молоді та щасливі, фотографувалися під цією аркою.

– Він у гарному світлому костюмі, а я у білій сукні. Фотографа наймати не стали – мій тато сам фотографував.

– За десять років стільки всього трапилося! Ціле життя! Вже і тата немає в живих, і мама постаріла. Арина встигла з’явитися на світ, і вже в другий клас перейшла. Як швидко летить час…

Юля вдалася до світлих і трохи сумних спогадів. Навіть розплакалася трохи, але все-таки вирішила не думати про сумне. Тому що сьогодні для неї справді був щасливий день – десять років шлюбу.

Скільки всього вже зроблено спільними зусиллями, і скільки ще треба зробити! Можна вже й про другу дитину задуматися. Про хлопчика – спадкоємця. А життя, воно на те й потрібне, щоб жити – все змінюється.

Юля змахнула сльозинку і попрямувала у бік дерева, обвішаного замочками. Цю традицію вони з Костиком теж вирішили не оминати.

Юля особисто замовила замок у весільному салоні із написом Костя+Юля. Декілька хвилин Юля стояла біля металевого деревця, обвішаного різнобарвними замочками. І ось, нарешті, знайшла той самий. Під сонцем та дощем він став уже не таким яскравим.

Жінка поворухнула замок, і раптом він опинився в її руці.

– Ой! – скрикнула вона від несподіванки й озирнулася на всі боки так, наче була викрита в крадіжці.

Юлі стало ніяково. Склалося відчуття, ніби хтось щойно невидимим ключем відімкнув замок і вклав їй у руку. Жінка поклала замок у сумку і попрямувала додому.

– Потрібно знайти ключ від нього і назад повісити. Можна навіть сьогодні ввечері це зробити після ресторану.

Юля йшла дорогою до будинку і думала про те, що сталося. Начебто б нічого такого, ну подумаєш… Але, якоюсь поганою скалкою прямо в серці свербіла ця дрібниця.

– Юліє, стійте! Та стійте, я до вас звертаюся! – підійшовши до під’їзду Юля почула за спиною цей незнайомий голос.

Юля обернулася і помітила, що до неї наближається молода дівчина – брюнетка.

– Здрастуйте! Ви мені? – посміхнувшись, спитала Юля.

– Вам. Кому ж ще! – нахабно вимовила незнайомка.

– Я вас слухаю – зупинилася Юля.

– Хм… треба ж… Ну добре, раз слухаєте! Я хочу, щоб ви залишили у спокої свого чоловіка! – Заявила дівчина.

– Що? – не одразу вдалася Юля у почуте.

– Що чула! Дай йому спокій! Ми кохаємо одне одного. Він просто нерішучий! Скромний. А ти мучиш його, і мене теж мучиш! А я, між іншим, в положенні!

– І у нас із Костиком скоро буде син! Дай йому спокій, зрозуміла мене! І квартиру треба буде поділити, вам удвох трикімнатна все одно не потрібна… Стій! Я ще не договорила! Куди пішла!

Юля розвернулась і пішла у бік під’їзду. Вислуховувати все, що казала ця вульгарна дівчина, їй зовсім не хотілося.

Жінка увійшла до квартири. Намагалася трохи заспокоїтись, але в неї нічого не вийшло. Вона підійшла до фотографії, що стояла на журнальному столику.

Ось вони з Костею біля тієї самої арки у вигляді серця, де вона гуляла ще годину тому. І тут у голові у Юлі склався весь пазл – ці постійні відрядження, затримки вечорами, та несподівані виклики на роботу…

Костя став байдужим. Йому не цікаво гуляти з донькою, не цікаво разом із Юлею сидіти вечорами біля телевізора. І про річницю весілля він, звичайно ж, забув! Сьогодні купить якийсь подарунок на швидку руку.

Тут Юля згадала про замок, що розкрився. Вона швидко сходила до передпокою, дістала його з сумки, кинутої на підлогу, і покрутила в руках.

– Не просто так він розкрився… Причина є, і випадковостей не буває… – з гіркотою подумала жінка і знову заплакала…

…Звичайно ж, увечері не було ресторану. Не було взаємних зізнань у коханні, та грандіозних планів на майбутнє. Не було розмов про хлопчика – про їхнього сина, який міг би з’явитися у недалекому майбутньому.

Були тільки сльози, зібрані речі, жалюгідні спроби Кості виправдати свою підлість, і небажання Юлі слухати ці виправдання.

Костя пішов, а Юля залишилася у квартирі одна. Було вже пізно. До матері по доньку вона не поїхала. Та й не в тому стані вона була, щоб кудись їхати.

…Через кілька днів Юля трохи заспокоїлася. Вона не стала подавати на розлучення, та вирішила боротися за власне щастя, за свою родину. Розмовляла з чоловіком, намагалася якось напоумити його.

– Та як ти не розумієш, що я її люблю? Ми десять років із тобою у шлюбі! Вже ні почуттів, нічого немає! А я хочу щастя! Розумієш, справжнього щастя! Кохання хочу!

– Твоє щастя з нами, як ти цього не бачиш! Арина за тобою дуже сумує! Повернися до родини, поки не пізно! Костю, благаю тебе, одумайся!

– Та не хочу я повертатися до родини! У мене нове життя! Нова родина!

Костя не піддавався жодним розмовам. Він сам подав на розлучення, і воно відбулося. Кості були призначені аліменти. Він обіцяв приходити до доньки у вихідні. Тільки з моменту розставання не прийшов жодного разу.

– Костя, Арина скучає! Запитує про тебе весь час…

– Юль, мені ніколи. Мілані погано, токсикоз! Арина вже велика, з подружками хай гуляє.

Юля зневірилася, і більше чоловіка не вмовляла ні на що.

…А за кілька місяців він сам з’явився. І з’ясувалося, що цікаве положення пасії було фіктивним, і щастя розвалилося, коли вона заявила, що Костя – злидень без квартири, машини та іншого…

Юля увійшла до квартири, визирнула з вікна. Чоловік все ще стояв біля під’їзду з букетом. Жінка взяла з шафи той самий рожевий замок і ключ від нього, швидко взулась і вийшла.

– Юль, ти куди? Ну, поговорімо. Юля, прошу тебе! – Знову підійшов Костя.

– Відчепись! У справах я! – Сказала Юля і вирушила на набережну.

Костя залишив букет на лавці й пішов, опустивши голову. Він насправді щиро каявся у заподіяному. Можливо, все в них із Юлею ще налагодиться, але, мабуть, не зараз.

Кажуть, що зруйнувати простіше, ніж збудувати. А справжнє щастя можна лише побудувати, та підтримувати спільними зусиллями.

Юля прийшла на набережну. Постояла трошки, вдихаючи сире, вечірнє повітря, а потім гарненько розмахнулась і кинула замок далеко-далеко у воду. Бульк – і немає його, ніби ніколи й не було ні цих десяти років з хвостиком, ні Кості, нічого…

– Туди тобі й дорога! – сказала вона сама собі. Або замку, а може Кості.

…Несподівано за її спиною почувся шум, дзвінкий сміх, музика – чергові наречені приїхали зі своїм замком. Юля посміхнулася, дивлячись на них.

– У них ще все попереду, як колись у нас. Але, може, я ще буду щаслива. І приїду сюди вішати свій замочок, міцний та ґрунтовний.

– З надійною людиною. Хто знає, хто знає … Якщо дуже чогось хочеш – воно неодмінно збудеться. Ви зі мною згодні?

Пишіть в коментарях, чи слушно вчинила Юля, не пробачивши колишнього? Ставте вподобайки.