– Юлю, ти повинна відмовитися від своєї частки! – без привітання заявила мати

– Юлю, ти повинна відмовитися від своєї частки! – без привітання заявила мати.

Ольга Петрівна ніколи не дзвонила просто так, тож Юля не здивувалася, коли та стала спрожогу щось вимагати.

– Від якої ще частки? – не відволікаючись від роботи, спитала дівчина.

– Від дачної ділянки, яку залишив нам дід.

– А що з нею не так?

– Все так, але ми поговорили з твоїм братом і вирішили оформити землю на нього.

Ольга Петрівна сказала це так спокійно, ніби йшлося не про ділянку в селищі, яке зараз активно забудовувалося, а про клаптик занедбаної землі в якійсь глушині.

– Щось я не зрозуміла, – Юля нарешті відірвала погляд від монітора. – Як ви вирішили це без мене? Дідусь заповів свій дім нам трьом. З якого дива він повинен діставатися Антону?

– А з такого, що тобі ця дача не потрібна. Ти живеш у квартирі, за місто не їздиш. А твій брат має намір будувати там новий будинок.

Почувши це, Юля ледь стримала сміх.

– Ти серйозно? Антон навіть квартиру винайняти не може. У двадцять сім років він все ще живе з тобою, а ти говориш про будівництво нового будинку?

– Не починай! У твого брата все ще попереду, він просто зараз у складній ситуації.

Юля в’їдливо посміхнулася.

– Мамо, в Антона складна ситуація триває майже все його доросле життя! Як він може щось збудувати, якщо постійно змінює роботу, бере кредити на сумнівні проєкти, а за кілька місяців кидає їх? Тобі не набридло з ним няньчитися?

– Ні з ким я не няньчусь! – обурилася мама. Їй було неприємно, коли хтось звинувачував її сина в тому, що він ледарює і живе її коштом. – Просто підпиши відмову від частки, і на цьому все! Антон потім обов’язково віддячить тобі за це.

– Чим?

– Ну, не знаю. Колись він теж тобі допоможе.

– Мамо, ти сама віриш у те, що кажеш? – засміялася Юля.

На тому кінці дроту повисла недовга пауза, а потім Ольга Петрівна холодно сказала:

– Доню, ти стала такою черствою…

– Ні, мамо, це ви стали надто нахабними, а я просто навчилася захищати свої інтереси та рахувати гроші.

– Саме так! Ти все зводиш до грошей, ніби нічого іншого не існує.

– Я? А хіба це не ти намагаєшся переписати мою власність на брата без моєї згоди? – випалила Юля.

– Антону зараз важко! Як ти цього не розумієш? Сім’я має підтримувати одне одного! – різко підвищила голос мати.

– Коли мені було важко, ніхто не допомагав. Я справлялася сама, без будь-якої допомоги. Забула?

Відповіді не було. Ольга Петрівна лише голосно зітхнула та скинула виклик.

Так закінчувалися майже всі телефонні розмови Юлі із мамою. Лаялися вони не тільки через брата, а й з різних приводів.

Юля все частіше ловила себе на думці, що мати несправедлива до неї. Вона чомусь вважала, що синові треба завжди допомагати, а дочка і сама впорається з усім.

Юля досі пам’ятала, як одразу після інституту Ольга Петрівна попросила її поїхати з дому.

– Нам трьом тут тісно, ​​тож ти повинна поїхати! – сказала вона, вказавши дочці на двері.

Тоді Юля працювала без вихідних, щоб оплачувати орендовану кімнату в гуртожитку, де її сусідами були люди із сумнівними звичками.

Якось дівчина не витримала і зателефонувала мамі:

– Мамо, можна я поживу в тебе хоч пару місяців? – благала вона. – Поки не накопичу на нормальну квартиру. Не можу я більше жити у цьому гуртожитку! Там одні асоціальні особи!

– Вибач, але нам і так тут тісно. Ти старша, отже, перша і маєш шукати собі житло, – пролунало у відповідь.

– Добре, тоді допоможи бодай грошима. Обіцяю, я все поверну! – Не здавалася Юля.

– Не можу. Мені треба оплатити Антону курси щодо «розвитку сили духу». Він зараз шукає себе і ці заняття повинні йому допомогти.

– Мамо, це що, жарт такий? Якої ще сили духу? – посміхнувшись, спитала Юля, але мати вже кинула слухавку.

Згодом дівчина зуміла винайняти затишну квартиру. Але варто було Ользі Петрівні дізнатися про стабільний дохід доньки, як від неї відразу посипалися прохання допомогти братові.

Щоразу мати знаходила нові пояснення, чому Антону необхідна їх підтримка.

– Він планує розпочати бізнес. Я вже взяла кредит, і мені більше не дають. Давай оформимо нову позику на тебе? – питала мати.

На щастя, Юля дуже добре знала брата, щоб піддаватися на ці хитрощі. Коли вона відмовилася брати кредит, Ольга Петрівна назвала її жадібною та черствою.

– Як ти можеш відмовляти братові? Тобі не соромно? – злісно кричала мама.

– Ні краплі. Антон – доросла людина, нехай сама розв’язує свої проблеми.

І ось у черговий раз Ольга Петрівна зателефонувала дочці та вимагала відмовитися від частки у дачі. Юля, звичайно, не стала цього робити, і тоді їй почав надзвонювати брат.

– Навіщо тобі ця дача? Ти все одно туди не їздиш! – одразу закричав він.

– Ви з мамою теж туди не їздите. Виходить, і вам дача ні до чого? Може, продамо її та поділимо гроші?

– Нічого ми не продаватимемо! Я маю намір побудувати там новий будинок! – наполягав Антон.

– Добре, тоді викупай у мене частку.

– Як? На що? Я не маю таких грошей! Юль, не вередуй. Ти ж розумієш, що ця ділянка мені потрібніша!

Дівчина стомлено заплющила очі. Цю фразу вона чула вже багато разів, і щоразу не розуміла, чому Антон та мама вважали, що вона їм зобов’язана.

– Як ти збираєшся будувати будинок, якщо в тебе немає грошей?

– А це вже не твоя справа! – вигукнув брат.

– Добре, але якщо тобі потрібна вся ділянка, то викупай мою частку! – холодно промовила Юля.

Брат образився і кинув слухавку.

Минув місяць, потім другий. Тема земельної ділянки затихла так само швидко та непомітно, як і спалахнула. А восени Юлі зателефонувала мама і повідомила жахливу новину:

– Доню, наша дача згоріла. Вщент. Залишився лише фундамент, навіть паркан – і той на вугілля перетворився.

– Як? Як це сталося? – засмутилася Юля.

– Не знаю. Пожежники сказали, що це був підпал, але я гадаю, що там просто проводка закоротила.

Щойно мати промовила слово «підпал», Юля відразу подумала на брата, але доказів у неї не було.

Трохи згодом дівчина дізналася, що Антон намагався самостійно продати свою частину спадщини та частину матері. Але по закону він не міг цього зробити, не запропонувавши сестрі викупити їхню частку.

– Це правда? – одразу зателефонувала мамі Юля. – Ти ж казала, що Антон хоче звести будинок, а не продати ділянку!

– Йому знадобилися гроші на бізнес проєкт, ось він і переглянув свої плани, – почала захищати сина матір.

– А коли йому не вдалося продати дачу, він зі злості спалив її? Щоб помститися мені, своїй «жадібній» сестрі?

– Знаєш, дочко, – зітхнувши, сказала Ольга Петрівна, – ти сама винна. Якби ти одразу підписала відмову від частки, то нічого цього не було б. А тепер ми отримаємо значно менше від продажу землі зі згорілою спорудою.

Юля спочатку не повірила своїм вухам. Виходить, та сама ділянка, за яку Антон так відчайдушно боровся, виявилася зовсім непотрібною. Йому були потрібні гроші. І не за дві третини, а за всю землю цілком.

З того часу мати перестала дзвонити Юлі. Спочатку дівчина відчула полегшення. Більше ніхто не вимагав у неї грошей, не дорікав за безсердечність і жадібність і не нагадував про обов’язок перед сім’єю.

Юля навіть встигла звикнути до цієї тиші, але вона виявилася оманливою. Якось їй подзвонила двоюрідна сестра:

– Юлю, ти давно у тітки Олі була?

– Давно. А що сталося?

– Та нічого хорошого. Вона квартиру продала!

– Яку ще квартиру? – заціпеніла Юля.

– Свою!

Юля спочатку вирішила, що не дочула, але все виявилося правдою. Антон знову вліз у борги. На цей раз серйозніше, ніж раніше.

Він позичав гроші у друзів, потім у незнайомих людей, а потім почав брати нові позики, щоб закрити старі.

Коли кредитори почали вимагати своє, Ольга Петрівна вчинила так, як завжди чинила в подібних ситуаціях: вона почала рятувати сина.

Дачну ділянку їм продати не вдалося – після пожежі охочих купити її не було. А ось квартиру мати та син продали швидко, і значно дешевше, ніж могли б.

Більшість грошей відразу пішла на погашення боргів Антона, а залишку коштів вистачило лише на скромну оренду житла.

Син ще довго обіцяв матері, що це було востаннє, що тепер усе зміниться, і він обов’язково стане на ноги. Але гроші швидко закінчилися, і через місяць Антон безвісти зник.

Чоловік припинив відповідати на дзвінки й більше не з’являвся вдома. Ніхто до ладу не знав, де він знаходиться. Друзі казали, що він поїхав на заробітки в інше місто.

Так Ольга Петрівна залишилася одна, в орендованій однокімнатній квартирі на околиці міста.

Через пів року вона таки зателефонувала Юлі.

– Ти у всьому мала рацію. Жаль, що я відмовлялася це бачити, – тихо сказала мати.

Юля довго мовчала. Колись вона мріяла почути ці слова, уявляла, що відчує полегшення через те, що мати все зрозуміла. Але дівчина відчула лише порожнечу. Занадто багато разів її думка нічого не означала.

– Бережи себе, – тільки й відповіла вона.

Після цієї розмови Юля знову припинила спілкування з матір’ю. А за кілька місяців прийшла жахлива новина: Антон пішов із життя.

Як це сталося, ніхто не знав. Ходили різні чутки, але всі версії так чи інакше зводилися до старих боргів і людей, яким чоловік давно обіцяв повернути гроші.

На похороні Ольга Петрівна майже не плакала, а просто сиділа нерухомо і дивилася в одну крапку. Того дня Юля вперше побачила в матері не захисницю брата, а змучену горем людину, яка втратила все. Відвернутися від неї в таку мить дочка не змогла.

За кілька тижнів Юля сама зв’язалася з мамою.

– Треба щось робити. Не можна ж все життя винаймати квартиру, – сказала вона.

– А куди подітися… – зітхнула мати. – Грошей на нову в мене немає.

– Натомість у нас є земельна ділянка. Давай оформимо кредит і збудуємо тобі будинок – нехай невеликий, але свій.

Будівництво тривало кілька років. Поступово на місці дачі з’явився акуратний одноповерховий будиночок.

Коли він був майже добудований, Ольга Петрівна сказала:

– Я стільки років намагалася врятувати Антона від наслідків його вчинків, а треба було просто дозволити йому самому відповідати за них.

– Тоді, можливо, він не покладався б на мене і не вліз би в борги, які в результаті його занапастили.

Юля промовчала. Сперечатися дійсно було ні про що. Кожен рано чи пізно платить за своїми рахунками, але іноді за помилки розплачуються й інші.

Не можна брати на себе відповідальність за чуже життя, хоч би як сильно ти любив людину. Ольга Петрівна усвідомила це надто пізно, та виправити щось було вже не можливо…

Що ви думаєте про вчинок матері? Пишіть в коментарях свої міркування з цього приводу, ставте вподобайки!