– З чого це я маю віддавати тобі половину квартири та машини? – Що ти зробила, щоб заробити на це? Сиділа вдома, прохолоджувалась! Я за всіх орав! І тепер ти маєш нахабство щось у мене вимагати? – Репетував чоловік, та невдовзі поплатився

– З чого це я маю віддавати тобі половину квартири та машини? З чого я взагалі повинен все це продавати та ділити? – кричав Віталій, дивлячись на Поліну, яка стояла біля вікна з кам’яним обличчям.

– Що ти зробила, щоб заробити на це? Сиділа вдома, прохолоджувалась! Я за всіх орав! І тепер ти маєш нахабство щось у мене вимагати?

Поліна обернулася до нього. Ніколи вона не вміла постояти за себе. Ще в школі, коли дражнив однокласник, чи вчителька несправедливо занижувала оцінки, Поліні простіше було сховати голову в пісок, ніж йти до батьків, розповідати їм, потім розбиратися.

Але при розлученні вже не виходило цього уникнути. І вона трохи відстоювала себе:

– Я не байдикувала вдома, Віталю. Я займалася та займаюся дітьми. Виховую їх, доглядаю їх, розгрібаю тут бардак, поки ти будуєш свою кар’єру. Це, між іншим, теж праця!

Віталій пирхнув, скрививши губи.

– Бардак вона розгрібає! Та його й не повинно бути, коли ти вдома сидиш! Розумниця яка. Ага, стільки років “працювала”, не покладаючи рук, а тепер ще й майно хоче отримати!

– Ну, звісно. Ти ж мати. Ти аж із дітьми справляєшся! Тепер це аргумент? А що ти конкретно заробила?

– Купу неприємностей з таким чоловіком, – подумала я, а вголос сказала:

– Ти просив мене взяти побут та дітей на себе…

– Ну, все змінюється, Поль.

– І можна брехати, що я нічого не робила?

Він зменшив оберти.

– Не зрозумій мене неправильно, я ціную твій внесок у сім’ю. Але частка у квартирі та машині… Це ж не три гривні, Поліно. Це результат моєї багаторічної праці!

– А моя багаторічна праця, значить, не береться до уваги? – запитала Поліна, пригадуючи, як він дякував їй, коли вона погодилася взяти все на себе.

– Праця, яка дозволяла тобі працювати допізна, знаючи, що вдома все гаразд, що діти нагодовані та доглянуті?

– Праця, яка дозволяла тобі бути спокійним за тил, поки ти міг заробляти на цю квартиру та на нашу машину?

– Це моя квартира і моя машина, – сказав він, – хоч скільки доводь зворотне, а ти в них ні гривні не вклала.

– Достатньо того, що я робила для тебе. І чому ти кажеш, що я не працюю, якщо я вже понад рік, як вийшла на роботу?

– Ой, та яка там робота… У тебе то лікарняні, то ти відпрошуєшся постійно. Отримуєш дріб’язок, зате нібито працюєш! Це навіть не рахується.

– Рахується.

– Ти просто хочеш урвати свій шматок, – прошипів Віталій, – Я вже зрозумів, що ти зовсім не така, якою здавалася. Просто хочеш добре влаштуватися. Ось і все. Зручно!

– Чоловіка ти впізнаєш у всій красі, коли будеш з ним розлучатися, – сказала Поліні перед одруженням бабуся.

Поліна тоді відмахнулася. Хто про це думає перед весіллям? Та й приводів не було. Віталій був добрим хлопцем.

– Зручно? – Поліна посміхнулася. – Ти хоч раз намагався провести день із молодшими, коли вони хворіють?

– Чи зібрати трьох дітей у школу та садок, коли в тебе за годину нарада? Ти навіть не уявляєш, скільки сил це вимагає.

– Із заплющеними очима впорався б! – Відповів він. – Це не те, що гроші заробляти. Якщо тебе так напружує, то залиш дітей мені. Я доведу, що це просто.

– Щодо квартири…

– Досить! – перервав її Віталій. – Я не збираюся вислуховувати твої казочки. Ми розлучаємося. Розділ майна буде по закону.

– Половина – це максимум, на що ти можеш розраховувати. На жаль. Але, повір, я все зроблю, щоб цього не сталося.

Добре, що цього діти не чули. Молодші, чотирирічні сини-близнюки, Максим та Михайло, були в саду, а старша, восьмирічна Настя, у школі.

Вітальня Поліниної подруги, Каріни. Тут, так само як і було колись дуже давно, коли Каріна та Поліна тільки в університетах навчалися. Каріна не морочилася щодо ремонтів. Та й удома з’являлася не часто.

Поліна сиділа, дивлячись у кухоль з охололим чаєм, і розповідала Карині про своє горе.

– Я просто не розумію, Карін, – вона тремтіла, ніби на морозі, – я віддала йому стільки років. Все віддала. Я виносила, народ ила, виховала трьох дітей. Я підтримувала коли було важко.

– Про себе не думала! Свою роботу закинула, отримую тепер мізер! А він іде… до якоїсь фіфи, яка, напевно, вміє лише нафарбувати губи та сказати “так, любий”.

– І він ще сміє говорити, що я нічого не зробила, що я прохолоджувалась? І він хоче забрати навіть те, що ми нажили?

Каріна, не відриваючись від свого заняття, перебирала стос яскравих купальників. Спочатку Поліна думала, що вона просто розсіяна сьогодні, але потім зрозуміла, що це навмисне ігнорування.

– Ти взагалі слухаєш мене? – різкувато спитала Поліна. – Від мене чоловік іде до якоїсь фіфи, та ще й ділити майно не хоче! Мені здавалося, що це головна новина дня. Чи в тебе є щось важливіше?

Каріна відірвала погляд від старомодного купальника з леопардовим принтом, зітхнула і поклала його назад у ящик.

– Чую, чую, Поліно. Просто ти не правильно поводишся.

– Не правильно? – Запитала Поліна. – Що означає “не правильно”? Я що, повинна йому аплодувати? Чи, може, запропонувати йому ще й мою душу на додачу, щоб він був задоволений?

– Або реально від усього відмовитися, тому що ти теж вважаєш, що я на це не заробляла?

У цьому конкурсі визначилося два фіналісти – Каріна обирала між фіолетовим та зеленим купальником.

– Ні, – тепер Каріна зосереджено дивилася на Поліну. – Ти маєш його випередити. Якщо Віталій хоче перекласти всі турботи про дітей на тебе, забрати собі квартиру та гроші та ще й знецінити твою працю, то його треба обійти. Так, щоб він одразу зрозумів, що це таке.

– Обійти? Як? – Поліна питала вже не з відчаєм, а з інтересом.

– А ось так, – Каріна підморгнула. – Ти ж знаєш, як він цінує свою роботу. Як він боїться запізнитися, як він цінує репутацію. А діти… Діти для нього – це фактор, який відволікає, коли вони не вписуються у його зручний графік.

– Я зрозуміла, – прошепотіла Поліна. – Ти пропонуєш йому показати, як це – “прохолоджуватись” вдома з трьома дітьми.

– Саме! Ти повинна дати йому цей шанс. І показати, що твої прохолоди – це титанічна праця, за яку він ще й платитиме.

Початок тижня – понеділок.

Віталій прокинувся від відчуття легкого протягу. Будильник ще й не пікнув, а він уже був на ногах. Дивно.

Зазвичай він прокидався після третього дзвінка будильника, після довгого розставання з подушкою. Що його розбудило? Стукнули двері. Він навіть не одразу зрозумів, які.

Він підвівся, потягнувся. У спальні, в яку він уже давно не заходив, а спочивав на дивані, було порожньо.

Він зайшов туди, щоб взяти свій халат. І зрозумів, що Поліни нема. Тільки порожнє ліжко і половина її речей, що зникла.

До дзеркала була приклеєна записка:

– Поїхала упорядковувати думки. Діти залишаються з тобою. З ними ж нічого складного. Із заплющеними очима впораєшся!

Нічого складного. Він посміхнувся. Якби вона знала, як він зараз усміхається. Звичайно, він одразу зрозумів, що це примітивний розіграш, щоб вивести його з рівноваги. Він узяв телефон. Поліна. Подзвонив. Вимкнено. Виклик не пройшов.

– Ну, ну, – пробурмотів Віталій. – Приводити думки в порядок, кажеш. Цікаво, де ти ці думки будеш упорядковувати, коли в тебе на руках троє дітей. Надвечір уже прибіжиш додому. А я тобі покажу, як легко з усім упорався.

Він подався до дитячої. Чотирирічних синів-близнюків, Максима та Мишка, яких він бачив вранці від сили п’ятнадцять хвилин, поки вони в напівдрімоті доїдали кашу, сьогодні будити довелося йому. І восьмирічну Настю теж, але вона хоч зазвичай сама збиралася, але теж вимагала сніданку.

– Макс, Мишко, встаємо! – покликав він, відчиняючи двері.

Тиша. І сонний белькіт.

– Ні-і-і, – запхикав Мишко.

– Не хочу-у-у, – підхопив Макс.

Почувся і сонний голос Насті:

– Тату, ще п’ять хвилин, – вона вередувала, коли не хотіла йти до школи.

– Не п’ять хвилин, а негайно, – відрізав Віталій, намагаючись зобразити суворість – Вставайте! Вставайте! Мене на роботі не чекатимуть, тому вийти ми повинні… вже за пів години! Всім підйом!

Він важко підняв їх. Вони мляво відбивалися, чіплялися за ковдри, Мишко розплакався. Перед Віталіком постало завдання ще складніше – треба їх у щось одягнути, а він гадки не мав, де лежать їхні улюблені футболки, де стоять їхні черевики. Де взагалі, що лежить.

– Не піду! – Мишко вивертався, поки на нього намагалися одягнути футболку.

– Чому? – роздратовано спитав Віталік.

– Не в цій! – Хлопчик уже плакав. – У тій! Хочу в тій!

Довелося перебрати половину гардероба, доки хлопчаки не схвалили те, що на них начепили.

Настя, і тут йому щастило, зібралася сама. Зав’язала шнурки, причесалася, одягла сукню. Але їй теж потрібен був сніданок.

– Тату, я хочу яєчню, – сказала Настя, сідаючи за стіл.

– Яєчню? – Віталій схопився за голову.

Він почав гарячково ритися в холодильнику, який, на його подив, був заповнений. Хм, він продукти не купував… Він взагалі ніколи їх не купував.

І де що лежить, він не знав. Він знайшов яйця, сковорідку. Почав готувати, намагаючись одночасно заспокоїти близнюків, які вже посварилися через те, що в одного на футболці собачка з синім бантиком, а в іншого – з червоним, і слідкувати за Настею, яка вже встигла розсипати пластівці по всьому столу.

Через годину кухня являла собою той ще розгардіяш. Гора брудного посуду, залишки сніданку, розкидані іграшки. Віталій, з розпатланим волоссям і плямою на сорочці, похапцем намагався розсадити дітей у машині.

– Вона мені не подобається! – Нив Максим, тикаючи пальцем у нову футболку, яку сам і вибрав.

– Переодягатися ми не підемо! Поїдеш у чому є! – гаркнув Віталій.

Нарешті він запхав усіх у машину. У садок. До школи. Дивитись на годинник було страшно, бо й не дивлячись зрозуміло, що він запізнився. А сьогодні, як навмисне, його безпосередній начальник із відпустки повернувся.

– Віталію Миколайовичу! – У кабінеті начальника його зустріли суворим поглядом. – Ви де були? Майже півтори години запізнення! А я на вас із самого початку робочого дня чекаю, у мене питання важливе… Мені вас позбавити премії чи звільнити?

Як він ненавидів виправдовуватися! Але зобразив улесливу посмішку:

– Вибачте, Сергію Івановичу, – почав Віталій, але осікся. Пояснювати, що він запізнився через те, що дружина втекла, залишивши йому дітей, було якось… ну, балів його до репутації це точно не додасть, – виникли сімейні обставини. Дуже несподівані.

– Сімейні обставини, які заважають вам виконувати свої обов’язки. Зрозуміло. Наступного разу, якщо подібні “сімейні обставини” повторяться, ми будемо змушені…

Віталій не слухав. Він тільки кивав, відчуваючи, як з кожним словом його становище погіршується. Кивнув, погодився, перепросив і щасливий був втекти до себе в кабінет.

Помчав, можна сказати. Тому що відвезти дітей до саду та школи – мало, їх ще треба звідти забрати.

– Мамо, у мене до тебе термінова справа… – він додзвонився до мами. – Зустрінь Настю зі школи сьогодні. О першій годині приблизно. І посидь із нею до мого приїзду, а я…

– А раніше ти не міг мене попередити? – шаленіла його мама. – Я в театр сьогодні йду. Якщо я запізнюся, ти будеш мені винен тоді три квитки.

– Чому три?

– Компенсація!

Але хоч погодилася. Віталік, якось раптом згадав, що його мама з онуками допомагала, може, кілька разів на рік, Поліна ніколи й не просила, а він ще посміхався – навіщо взагалі просити про допомогу з дітьми?

Після роботи він побіг не до Олесі, своєї нової пасії, яка, мабуть, уже зачекалася. Ні, він побіг у сад за синами.

Вдома його, захеканого, зустрічала роздраконена мама.

– Ти де був? – Закричала вона, – Настя чекає на тебе. Уроки робити треба. А я на спектакль мала встигнути!! Через тебе спізнилася! Тепер з тебе три квитки на інший…

Віталій мовчки дивився на матір, на Настю, яка вже сиділа за столом із підручниками. Голова вже гула. То був кошмар. А ще вечерю треба готувати…

І як йому одночасно готувати та допомагати Насті з уроками? Про те, що близнюки вже громлять квартиру, він навіть не думав.

Так минали дні. Коли йому здавалося, що він почав справлятися, діти підкидали щось новеньке. То збори у школі, то у молодших нежить, їх просять забрати із саду…

Але Віталік намагався не вдарити в багнюку обличчям. Він навіть привів додому Олесю, мовляв, якщо вона збирається стати його дружиною, то настав час знайомитися з його дітьми.

Олеся, здається, сьогодні приїхала суто із ввічливості. Побачила розкидані іграшки, почула крики близнюків, відчула запах пельменів, що підгоріли. І взагалі не вразилася.

– А це… – почала вона, вказуючи на Настю, яка спокійно їла яблуко.

– Це моя дочка, Настя, – відповів Віталій.

– Дуже приємно, – посміхнулася Олеся.

– А це Максим та Мишко. Мої сини. Ти знайомся з ними… Я не знаю, що задумала Поліна, але, мабуть, вона хоче після розлучення назовсім залишити мені дітей…

Олеся повільно позадкувала до дверей. Вона зрозуміла, що Поліна, можливо, не жартує.

– Знаєш, Віталіку, – заговорила вона, – я, здається, не готова до такого.

– До чого ти не готова? – Віталій здивовано глянув на неї.

– Ну… твої діти. Милі, звісно. Але це така відповідальність. І… квартира. Я думала, ми житимемо… інакше.

Вона швидко відступила. Вискочила з квартири, як пробка. А потім перестала відповідати на повідомлення. Він дзвонив, писав, благав. Але ні, Олеся не відповіла.

Раптом повернулася Поліна. Її не було лише два тижні. Два тижні, які видалися йому двома роками.

– Ти… – Віталій онімів.

Поліна їхала, готуючись до скандалу, але Віталій кинувся до неї, зняв її пальто, повісив на вішалку. Швидко накрив на стіл. Знайшов у холодильнику що смачніше, розігрів. Стільчик їй присунув.

– Поліно, я… ​​- він зам’явся, – я не хочу розлучатися. Я все зрозумів. Я Олесю відшив. Вона пішла. Я більше не буду.

– Я хочу лишитися з тобою. Не треба нам жодних розлучень, і за майно ти теж вибач мені… Я так, не подумавши, ляпнув.

Але Поліна лише усміхнулася.

– Ти хочеш лишитися зі мною? А я хочу розлучитися.

– Що? – прошепотів він.

– Розлучитись, – повторила Поліна, – А діти… Діти, як ти й хотів, залишаються з тобою. З ними ж нічого складного, правда?

Віталій дивився на неї, і в його очах читався жах усвідомлення.

Але Поліна сказала:

– Злякався? Про те, що діти залишаються з тобою, я пожартувала. Хотіла подивитись на це. А ось на вихідні ти їх забиратимеш.

– Два дні на тиждень твої. Тож звикай. Але жити з тобою я не буду. Не люблю недоїдків з чужого столу…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!