З вітальні випливла зовсім незнайома жінка. А на ній… Марина непомітно вщипнула себе, щоб переконатися, що не спить… На ній була одягнена її сукня

У квартирі був хтось чужий, Марина зрозуміла це одразу. Вона навіть куртку не встигла розстебнути й застигла прямо на порозі, мимоволі стиснувши руку внучки.

Потяглася за телефоном, але тут з вітальні випливла зовсім незнайома жінка. А на ній… Марина непомітно вщипнула себе, щоб переконатися, що не спить… На ній була одягнена її сукня.

Цю темно-вишневу сукню вона одягала всього двічі: на ювілей чоловіка та на новорічний корпоратив.

Незнайомка подивилася на Марину з виразом людини, яку застали за чимось незручним, але нітрохи не соромним.

– Здрастуйте. А ви, мабуть, Марина? – спокійно промовила вона. – Дуже приємно познайомитись, я Рита.

Марина мовчки перевела погляд на балконні двері. Вони були щільно зачинені, і у вікні виднілася спина Бориса. Він димів, спершись на поручні, і дивився кудись у двір.

Внучка, семирічна Настя, запитливо подивилася на Марину, потім перевела погляд на Риту і здивовано роззявила рота.

– Насте, йди в кімнату, – посміхнулася Марина онучці, – помалюй поки що.

Настя пішла, і у квартирі раптом стало дуже тихо.

Марина повісила куртку на гачок, акуратно поставила сумочку на тумбу та підійшла до Рити. Та мимоволі зробила крок назад.

– Зніміть, будь ласка, – сказала Марина, – це моя сукня.

Рита кивнула і пройшла до вітальні. Анітрохи не зніяковівши, вона швидко переодяглася у свої речі й посміхнулася Марині:

– Я розумію, це звучить і виглядає дивно.

– М’яко кажучи, – сказала Марина.

– Але мені просто Борис дозволив приміряти ваше вбрання, – пояснила вона, акуратно складаючи сукню на спинку стільця.

– Ми з ним працюємо разом, і я шукаю собі сукню на корпоратив. Він сказав, що у дружини, тобто у вас, є симпатична сукня, і я можу прикинути, чи підійде мені такий фасон, чи ні.

Відповісти Марина не встигла, бо в цей момент відчинилися балконні двері, і увійшов Борис. Він потер руки, на вулиці було прохолодно, і занімів. Його обличчя витяглося, брови поповзли вгору, і він буквально завмер посеред кімнати.

– Марино… Ви ж… з Настею… мали тільки о п’ятій повернутися, – видавив він.

Марина не відповіла. Вона підійшла до стільця, взяла сукню, розправила її й мовчки понесла до шафи. Дістала вішак, повісила, обсмикнула поділ.

– Боря, – сказала вона і не обернулася, – ти запросив у мою квартиру незнайому жінку і запропонував їй приміряти мій одяг? Я правильно все зрозуміла?

– Так … Але це взагалі не те, що ти думаєш! – вигукнув Борис.

Він зробив крок до неї й спробував взяти за лікоть, але вона відсторонилася.

– Слухай, Марино… – почав він. – Рита просто хотіла подивитися фасон твоєї сукні. Просто фасон, і все! Їй шитимуть сукню. Або вона придбає… Я не знаю. Ну що тут такого?

– Так … Ну, я, мабуть, піду, – Рита підхопила з дивана свою сумочку і попрямувала до виходу.

– Зачекайте, Рито, – попросила Марина, – одну хвилину, будь ласка.

Вона подивилася гості в очі й чітко, виразно вимовила:

– Мій чоловік не мав права пропонувати вам мої речі без мого відома. Ви це знаєте?

Рита коротко кивнула, пробурмотіла вибачення і швидко вийшла.

Марина обернулася до Бориса. Обличчя її горіло, кінчики пальців злегка поколювало.

– Ти міг подзвонити мені, – сказала вона тихо, але чітко, дивлячись Борисові просто в очі, – міг спитати. Міг бодай попередити, що хтось прийде. А ти стояв на балконі та димів, поки чужа жінка порпалася в моїй шафі.

Борис раптом густо почервонів.

– Та ніхто не порпався, не вигадуй. Я сам дістав тільки цю одну сукню.

– Це моя сукня, Боря!

Він замовк. І Марина раптом чітко зрозуміла, що справа зовсім не в сукні.

Річ у тім, що Борис за останні роки звик розпоряджатися всім у будинку, зокрема її речами, її часом та її особистим простором. Робив він це з якоїсь звичної, бездумної впевненості, що все довкола належить йому за умовчанням.

Він пересував її книги, віддавав сусідам по дачі її садові ножиці та лійку, запрошував гостей без попередження. І щоразу у відповідь на її обурення тільки знизував плечима, мовляв, а що такого.

– Мені треба побути одній, – сказала Марина, – візьми Настю і погуляй з нею з пів години. А краще годину.

Борис хотів заперечити, вона бачила, як у нього сіпнувся кадик, але стримався. За кілька хвилин вони з Настею пішли у двір.

Марина залишилася сама. Вона сіла на диван, притиснула подушку до живота і довго так сиділа, дивлячись на стіну. Потім встала, пройшла по квартирі й відчинила шафу.

Все було на місці, і спідниці, і блузки, і пальто зимове в чохлі. Тільки вишнева сукня трохи збилася на вішаку, і Марина її поправила.

Вона взяла телефон і набрала Свєту, свою старшу сестру, яка жила в іншому місті й час від часу грала для Марини роль то плакального жилета, то психотерапевта.

– Свєто, привіт, ти зайнята? – Запитала Марина.

– Для тебе ні, – озвалася сестра, – ну, чую по голосу, щось трапилося. Так? Боря щось утнув?

– Утнув не те слово! – Вигукнула Марина.

І вона розповіла сестрі, як усе було. Світлана помовчала трохи, а потім сказала:

– Ти сердишся через сукню, чи через те, що він тебе до уваги не бере?

Марина притулилася плечем до одвірка і прикрила очі.

– Друге більшою мірою, – відповіла вона. – Я… давно це відчуваю. Просто сьогодні я ніби побачила це збоку.

– Тоді йому треба це сказати, – впевнено сказала Світлана, – не про сукню, а саме це. Зрозуміла мене?

– Угу.

– Зрозуміла мене? – Наполегливо повторила сестра.

– Та зрозуміла, зрозуміла.

Незабаром Борис та Настя повернулися з прогулянки. Внучка побігла мити руки, а він зупинився у коридорі, не знімаючи куртки.

– Марино … – почав він.

– Ходімо, – вона кивнула на кухню, – у мене до тебе є розмова.

Вони сіли один навпроти одного. Марина поклала руки на стіл і заговорила. Вона говорила про те, що перестала відчувати, що це і її будинок теж.

Про те, як щоразу вона мовчала, коли він її мимоволі ображав, бо лаятись їй не хотілося, та й привід здавався дрібним.

Про те, що дрібниці накопичуються, як снігова куля, а потім…

– Греблю прориває, – сказала Марина. – Розумієш, про що я? Га, Борю?

Борис довго дивився на свої руки, потім підняв погляд, і Марина побачила, що справді чує її.

– Розумію. Я… не хотів, – сказав він. – Але ти маєш рацію, Марино. Я на роботі звик командувати, от і вдома… А вдома все по-іншому.

– Ось саме, – озвалася Марина, – вдома все по-іншому. І, Боря, я дуже прошу тебе надалі зважати на мене. Я хочу, щоб ти не вирішував за мене, а питав мою думку. Добре?

– Я… спробую.

– Не спробуєш. А зробиш!

Борис кивнув головою.

– Зроблю, – повторив він.

Тут із ванної кімнати прибігла Настя з мокрими до ліктів руками, залізла до діда на коліна і повідомила, що хоче сирники.

– Сирники? – бадьоро обізвався Борис. – Ну, сирники так сирники. Будуть тобі сирники.

І він взявся за готування. Сирники були його фірмовою стравою.

Марина спостерігала за обома й одночасно помічала те, що зазвичай оминала. Як світло падає на скатертину, як пахне вечірнє повітря з вікна, як цокає годинник у коридорі…

Вона не знала, чи надовго вистачить чоловіка. Може, через тиждень він знову віддасть комусь щось із її речей, а у відповідь на всі її обурення тільки знизуватиме плечима. А може й ні.

Але зараз він стояв біля плити та готував сирники для онуки. І їй хотілося вірити, що він справді її почув.

А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!