– За готель платити треба! А у родичів – все безплатно! – Нахабно заявила “родичка”

– Світлано! У мене такі новини! Мій Денис вступив до київського університету! Ти уявляєш?

Світлана мовчала, намагаючись зрозуміти, куди хилиться ця розмова.

– Тож він житиме в тебе на час навчання. За тиждень приїде з речами. Кімната в тебе є вільна, я знаю. Ну, ви вже там розберетеся. Головне, щоб годувала його нормально, бо він у мене вибагливий…

– Зачекайте, – Світлана нарешті оговталася. – Яка кімната? Яке «переїде»?

– Ну як же? Він у Києві вчитися буде! Не в гуртожитку ж йому жити, там бруд, таргани. А ти рідна сестра, допоможеш…

– Двоюрідна. І я не збираюся нікого до себе селити…
***
– Ти серйозно? Гарячий тур? – Ганна влетіла у квартиру Світлани. – Завтра летимо?

– Так, летимо завтра з Польщі, а сьогодні потяг за шість годин. – Світлана вже витягала валізу з-під ліжка. – Останні два місця у групі. Туреччина, все включено, п’ять зірок. Бронь щойно підтвердили.

Ганна завмерла посеред кімнати, перетравлюючи інформацію.

– Ти геній чи божевільна?

– Друге не виключає першого. Збирайся давай, у нас не так багато часу.

Квартира перетворилася на епіцентр організованого хаосу. Купальники летіли в сумки, косметички наповнювалися кремами від засмаги.

Світлана методично складала речі, періодично вивуджуючи з рук подруги абсолютно непотрібні предмети.

– Три сукні достатньо. Три, Ань, не сім!

– А якщо буде гарний захід сонця? А якщо романтична вечеря? А якщо…

– Тоді одягнеш одне з трьох. Давай, ворушись.

За вікном київське небо затягнуло сірістю, але дівчата цього не помічали. Подумки обидві перенеслися на турецький берег, до бірюзової води та гарячого піску.

Останні робочі тижні вичавили зі Світлани всі соки, і ця раптова відпустка здавалася подарунком долі…

Таксі везло їх на вокзал через щільний міський потік. Ганна гортала фотографії готелю на планшеті, захоплено коментуючи кожен знімок басейну та ресторану.

Світлана відкинулася на сидіння, насолоджуючись передчуттям. Телефон у кишені завібрував. Незнайомий номер. Вона скинула виклик.

За хвилину – знову. І знову. І ще.

– О, хтось відчайдушно хоче з тобою зв’язатися, – хмикнула Ганна, не відриваючись від планшета.

– Хтось надмірно настирливий, – Світлана насупилась, дивлячись на екран. П’ятий виклик. Шостий. Сьомий.

Після восьмого вона таки відповіла. Просто щоб припинити це божевілля.

– Світлано! Нарешті! – Голос у слухавці виявився невиразно знайомим, з тих, що ніби колись чув, але ніяк не згадаєш де. – Це тітка Валя! Валентина Петрівна! Пам’ятаєш мене?

Світлана пам’ятала. Не виразно. Якісь сімейні застілля в дитинстві, криклива жінка з перманентною завивкою, яка постійно щипала її за щоки та називала «пухленькою». Років п’ятнадцять тому, не менше.

– Тітко Валю, добрий день…

– Уявляєш, а я їду до тебе в гості! З подругою Мариною та дітьми! На цілий тиждень! Потяг вже за дві години вирушає, тож зустрічай нас годин за вісім на вокзалі Київ-Пасажирський. Ой, як я скучила за столицею! Ти покажеш нам усе, так?

Пауза.

– Вибачте, що?

– Ну, ми поживемо в тебе. Марина з Христиною, це її донька, шістнадцять років, чарівна дитина. І мій Денис. Ти ж його бачила малим зовсім, а тепер такий красень вимахав! Тож готуй кімнати, сонечко, ми їдемо!

Світлана відкрила рота, закрила. Ганна з цікавістю спостерігала за метаморфозами подруги.

– Тітко Валя… – вона зібралася з думками. – Я нікого не чекаю. І за шість годин буду в іншій країні. Вам доведеться шукати готель.

Тиша в слухавці тривала рівно три секунди.

– Що означає «в іншій країні»? Якій ще іншій країні?! Ти брешеш! Сидиш, мабуть, вдома і просто не хочеш рідню приймати! Ти завжди була така, уся в батька! Невдячна! Ми ж сім’я! Як ти можеш так з рідними людьми чинити!

Голос тітки набирав децибели з кожним словом. Світлана відсунула телефон від вуха. Водій таксі кинув напружений погляд у дзеркало заднього виду.

– Я не брешу. Ми з подругою їдемо в Польщу, а звідти летимо до Туреччини. Квитки куплені, валізи зібрані, ми в таксі.

– Скасуй! Скасуй негайно! Що за егоїзм! Ми спеціально до тебе їхали! Спеціально! А ти…

– Ви мене не попередили. Не спитали, чи можу я вас прийняти.

– За готель платити треба! А у родичів – все безплатно!

У цій фразі містилася вся філософія Валентини Петрівни, виражена кристальною ясністю. Світлана навіть захопилася такою відвертістю.

– Тітко Валю, мені дуже шкода, але я не зможу вам допомогти. Усього доброго.

Вона скинула виклик.

– Хто це був? – Ганна витріщилася на подругу. – Колектори? Секта?

– Гірше! Родичі!

Телефон знову завібрував. Повідомлення. За ним друге. Третє.

– Повернися додому негайно!

– Ти ще не в потязі, значить можеш нас зустріти.

– Це твій обов’язок перед сім’єю.

– Світлано, терміново передзвони!

– Я знаю, що ти читаєш мої повідомлення.

Світлана подумки відправила тітку в далеку подорож і продовжила дивитися у вікно. Наступне повідомлення змусило її посміхнутися.

– Скинь адресу квартири. У кого запасні ключі можна взяти?

– Знахабніла зовсім, – пробурмотіла вона, набираючи відповідь.

– Шевченківський район, готель “Атлантік”. Консьєрж на вході дасть ключ.

Палець завис над кнопкою надсилання. Світлана хмикнула та натиснула. Потім увімкнула авіарежим.

– Все, – оголосила вона Ганні. – Тепер тільки ми, море та шведський стіл.

Їхній потяг вже під’їжджав до кордону, коли потяг родичів наближався до вокзалу.

Світлана дивилася у вікно, а Ганна вже спала, зручно вмостившись на полиці. Попереду були десять днів блаженного байдикування…

…В аеропорту Анталії стояла приємна спека. Світлана ввімкнула телефон, і він буквально вибухнув повідомленнями. Сорок три пропущені дзвінки. Сімнадцять повідомлень, одне іншого дотепніше.

– Ти зрадниця.

– Ми стирчимо на вокзалі!

– Вся рідня дізнається, яка ти змія!

– Мамо люба, – Ганна читала повідомлення через плече. – Це ж клініка! Реально клініка!

Світлана знизала плечима і прибрала телефон у сумку.

Вона лежала на шезлонгу біля басейну, потягуючи мохіто та гортаючи книгу. Телефон час від часу тікав новими повідомленнями від тітки, але дівчина навчилася не звертати уваги.

Ганна засмагала поруч, час від часу коментуючи турецьких офіціантів, що пропливали повз.

– Он той нічого такий.

– Угу.

– А он той кращий.

– Угу.

– Світло, ти взагалі мене слухаєш?

– Угу.

Ганна жбурнула в подругу сонцезахисним кремом. Світлана засміялася та відклала книгу. Море іскрилося під сонцем, на горизонті біліли вітрила яхт, і жодні родичі не могли зіпсувати цієї досконалості.

Повернення в Київ пройшло гладко. Світлана влилася у звичний робочий ритм, а історія з тіткою перетворилася на кумедний анекдот для корпоративних обідів.

Минуло кілька місяців. Літо змінилося осінню, осінь – зимою. Світлана майже забула про існування настирливої ​​родички.

А одного разу в серпні телефон задзвонив. Світлана в цей час, наспівуючи модну нав’язливу мелодію, готувала вечерю.

– Світлано! Як я рада тебе чути!

Голос Валентини Петрівни звучав так, наче нічого не сталося. Наче не було ні скандалів, ні образ, ні прокльонів.

– У мене такі новини! Мій Денис вступив в київський університет! Ти уявляєш?

Світлана мовчала, намагаючись зрозуміти, куди хилить ця розмова.

– Тож він житиме в тебе на час навчання. За тиждень приїде з речами. Кімната в тебе є вільна, я знаю. Ну, ви вже там розберетеся. Головне, щоб годувала його нормально, бо він у мене вибагливий…

– Зачекайте, – Світлана нарешті оговталася. – Яка кімната? Яке «переїде»?

– Ну як же? Він у Києві вчитися буде! Не в гуртожитку ж йому жити, там бруд, таргани. А ти рідна сестра, допоможеш…

– Двоюрідна. І я не збираюся нікого до себе селити.

Пауза.

– Що ти таке кажеш? – Тон Валентини Петрівни миттєво змінився з медового на крижаний.

– То й кажу! Я живу сама. Сусіди мені не потрібні. Шукайте гуртожиток або орендовану квартиру.

– Ти знущаєшся?! Ми ж сім’я! Як ти можеш відмовити хлопцеві в даху над головою?

– Легко. Усього доброго.

– Стій! Світлано! Ти егоїстка! Безсердечна! Вся у батька!

– Мого батька не чіпайте!

– Він такий самий був! Ніколи не допомагав родині! І ти така сама! Жадібна до мозку кісток! У тебе квартира порожня, а ти рідному братові…

– Двоюрідному.

– …відмовляєш! Після твоєї витівки ти так і не перепросила! Та я б на твоєму місці від сорому згоріла! І все зробила б, щоб провину загладити! А ти? Відмовляєш братові!

Світлана глибоко вдихнула.

– Моє рішення не зміниться.

– Ах так?! Ну ти ще… ти ще…

– Усього хорошого вам, Валентино Петрівно. І більше не дзвоніть.

Вона скинула виклик і додала номер до чорного списку. Потім сіла на стілець і кілька хвилин просто сиділа, дивлячись у стіну. Потім голосно засміялася.

Світлана розповіла матері про те, що сталося. І та не стримала смішка. Виявилося, що тітка Валентина обдзвонила вже всіх родичів у Києві, бажаючи влаштувати синочка у чиюсь квартиру.

Але нікому не потрібна була ця доросла дитина. Валентина Петрівна обірвала зв’язок з усією рідною, але Світлана не сумувала.

– Вона завжди була нахабною, – поділилася мати. – Коли ми з батьком купили квартиру, вимагала, щоб і її забрали в Київ жити. Ми ж родичі, мовляв. Дивно, наскільки деякі люди можуть бути зухвалими.

Світлана кивнула головою. Вона була рада, що Валентина Петрівна дала їй спокій. А що там далі буде з ними, її зовсім не хвилювало. Родичі, твою матір…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!