– За весільний подарунок свекрухи «розплачуємось» вже десять років! Але терпець урвався

Марина стояла біля плити й чула, як вхідні двері відчиняються без дзвінка. Ключ повертається в замку, знайомі кроки коридором. Свекруха прийшла. Знову без попередження.

– Марино, чому у вас так холодно? Ви що, на опаленні заощаджуєте? – Галина увійшла на кухню, зняла пальто та повісила на спинку стільця.

Жінка мовчки продовжувала сидіти на стільці. Десять років. Десять років цих візитів, зауважень, перевірок.

Все почалося з їхнього весілля. Тоді Галина встала з келихом у руці та оголосила голосно, щоб усі гості чули:

– Дорогі діти, я дарую вам початковий внесок на квартиру! Вісімсот тисяч гривень на ваше сімейне гніздечко!

Гості ахнули. Марина була щасливою. Ігор обійняв матір. Здавалося, сімейне життя починається казково.

Але вже через місяць, коли молодята обирали квартиру, Галина заявила твердо:

– Тільки у моєму районі. Бажано у сусідньому будинку від мене. Щоб я могла будь-якої миті зайти.

Ігор погодився. Марина промовчала. Зрештою, свекруха дала гроші, має право на свою думку.

Вони купили однокімнатну в будинку через дорогу від Галини. Жінка одержала запасні ключі. Для безпеки, мало що.

За тиждень після заселення Марина прийшла з роботи й застала свекруху на кухні. Та мила холодильник.

– Галино, а ви як сюди потрапили?

– У мене ж ключі є. Вирішила допомогти, бачу, у вас тут не прибрано.

Жінка розлютилася, але промовчала.

Так почалося нове життя. Галина приходила, коли хотіла. Перевіряла холодильник, критикувала покупки, давала поради з готування. Якщо Марина купувала дорогий сир, свекруха хитала головою.

– Навіщо такі витрати? Вам іпотеку виплачувати.

Якось молоді вирішили зробити ремонт. Галина прийшла, оглянула шпалери.

– Який жах! Це ж зовсім не підходить!

Ігор намагався заперечити, але мати перейшла в атаку.

– Я вклала у вашу квартиру останні гроші. Невже я не можу навіть поради дати?

Купили нові шпалери. На смак свекрухи.

Коли з’явився син Артем, Галина оголосила, що приходитиме щодня допомагати з дитиною. Допомога виражалася у критиці.

– Марино, ти неправильно його тримаєш!

– Марино, навіщо ти його так тепло одягаєш?

– Марино, він у тебе худий, ти його не догодовуєш.

Жінка мовчки терпіла. Ігор говорив те саме.

– Ань, ну потерпи. Мама ж хоче, як краще. Вона ж нам із квартирою допомогла.

Ця фраза звучала постійно. Квартира стала дамокловим мечем над їхніми головами.

Якось Марина не витримала. Вони з чоловіком посварилися через те, що Галина знову прийшла без попередження та влаштувала перевірку шаф.

– Ігорю, я не можу так більше! Це наша квартира, а твоя мати поводиться так, ніби ми у неї живемо!

Чоловік глянув винним поглядом.

– Аня, але ж вона справді дала нам початковий внесок. Ми не змогли б без неї купити житло.

– Це був подарунок! На весілля! Люди не вимагають назад подарунки!

– Вона також не вимагає назад. Просто хоче бути ближчим до нас.

Марина сіла на диван, обхопила голову руками.

– Знаєш, що вона мені вчора сказала? Що я погана господиня, бо в мене на кухні безлад. На кухні, Ігорю! Там дві тарілки у раковині стояло!

Він помовчав.

– Ну, мама звикла до ідеального порядку. Просто не зважай і все.

Жінка зрозуміла, що розмова марна. Ігор ніколи не стане на її бік проти матері.

Минали роки. Артем підріс, пішов до школи. Галина продовжувала контролювати кожний аспект життя сім’ї. Вона знала скільки вони заробляють, куди витрачають, що планують. Будь-яка спроба захиститися розбивалася об стіну з докорів.

– А хто вам дах над головою дав? Я все життя на вас поклала, а ви мені навіть слова поперек сказати не даєте!

До десятих роковин весілля Марина з Ігорем накопичили пристойну суму. Вони хотіли продати однокімнатну і купити двокімнатну квартиру. На іншому кінці міста. Далі від Галини.

Марина із завмиранням серця оголосила про це за сімейною вечерею у день річниці.

– Галино, ми з Ігорем вирішили розширюватися. Знайшли хорошу двокімнатну. Артему потрібна своя кімната.

Свекруха поклала виделку. Обличчя стало кам’яним.

– І куди ви зібралися?

– В Західний район. Там гарні школи, парк поряд.

– Тобто ви хочете поїхати від мене?

Ігор втрутився.

– Мамо, не від тебе. Просто нам стало тут тісно.

Галина встала з-за столу. Голос став холодним.

– Добре. Але спершу поверніть мені ті вісімсот тисяч, що я вам дала. З відсотками за десять років. Це виходить приблизно півтора мільйона. Повернете – переїжджайте, куди хочете.

Марина обурилася.

– Галино, це ж був подарунок! На весілля!

– Подарунок? – свекруха посміхнулася. – Це були останні мої гроші! Я допомогла вам, а ви тепер кидаєте мене одну.

– Ми не кидаємо. Просто хочемо жити окремо!

– Окремо? Отже, десять років я була вам потрібна, а тепер викидаєте? Ну, нічого. Без моєї згоди ви цю квартиру не продасте. Я доведу в суді, що маю частку.

Галина пішла, грюкнувши дверима. Марина сиділа в збентеженні. Ігор мовчав.

– Скажи щось, – прошепотіла жінка.

– Що я можу сказати? Мама справді дала нам гроші на цю квартиру.

– Ти хочеш сказати, що вона має право вимагати назад подарунок, зроблений десять років тому?

Чоловік розвів руками.

– Може, нам і справді рано переїжджати? Ще кілька років поживемо тут.

Марина подивилась на нього. На цього чоловіка, з яким прожила десять років. І зрозуміла, що він ніколи не буде на її боці. Мати для нього важливіша!

Увечері вона сиділа на кухні та рахувала. Півтора мільйона. У них таких грошей не було. Усі накопичення пішли на ремонт, на Артема, на життя. Вони не можуть викупити своєї свободи.

Жінка згадала те весілля, коли Галина встала з келихом та оголосила про подарунок. Усі гості аплодували. Яка щедра мати! А насправді це була не щедрість. Це була покупка. Купівля права керувати їхнім життям!

Десять років вони платили за цей подарунок. Своїм спокоєм, своєю свободою, своїм шлюбом. І кінця цій розплаті не видно.

Марина відкрила ноутбук, почала шукати юристів. Потрібно довести, що це був саме подарунок. Свідки є, формально жодних документів не оформлювалося.

Квартира на них з Ігорем, але початковий внесок був від свекрухи. Довести їй щось буде складно.

Двері в кімнату відчинилися, увійшов Ігор.

– Аню, давай не будемо сваритися. Поживемо ще тут. Може, за кілька років мама сама погодиться.

Жінка закрила ноутбук.

– Ігорю, твоя мама ніколи не погодиться! Тому що ми для неї не є сім’єю. Ми – її власність. Яку вона купила за вісімсот тисяч гривень.

Він промовчав. Бо це була правда.

Їхній шлюб, побудований на боргу та почутті провини, почав повільно руйнуватися. Свекруха подала позов до суду, але програла, бо знайшлися свідки, було відео, яке підтвердило добровільне дарування.

Квартиру вони все ж продали, бо довелося ділити нажите майно, – терпець Ганни урвався, й вона подала на розлучення. Спільні накопичення вони теж поділили.

Ганна змогла купити їм із сином однокімнатну квартиру, хоч і на околиці – зате свою. Долею колишнього вона не цікавилася.

Купив він собі житло, чи віддав кошти мамі – її не хвилювало. Лише про одне сумувала Ганна, що не розлучилася раніше, а цілих десять років терпіла цих нахаб. От недолуга!

Підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити нові публікації. Залишайте свої коментарі та вподобайки – вам не важко, а мені приємно!