– Забирайся, поки я добра! – Дружина вигнала чоловіка, але той прибіг назад

– Забирайся, поки я добра! – голос Олени тремтів від напруження, але вона намагалася триматися. Уперши руки в боки, вона стояла у дверях кухні, дивлячись на чоловіка, який, здається, і не думав рухатися з місця.

– Олено, ну ти чого? – Андрій сидів за столом, ліниво гортаючи новини на телефоні. Його поза – розслаблена, майже нахабна – тільки ще дужче дратувала її. – Я нічого такого не зробив.

– Нічого не зробив? – Олена зробила крок вперед, її очі звузилися. – Ти обіцяв забрати Марійку зі школи. Обіцяв! А я, зрештою, біжу через все місто, бо ти знову забув!

Андрій підвів погляд, трохи насупився, але тут же знизав плечима.

– Ну, вибач, замотався на роботі. Буває.

– Буває? – Олена майже зірвалася на крик, але стрималася. – У тебе щодня щось буває. Забирайся, Андрію. Я серйозно.

Він глянув на неї з легкою усмішкою, ніби не сприймаючи слова серйозно, і це стало останньою краплею.

Олена схопила його куртку з вішалки в передпокої й шпурнула в нього. Куртка приземлилася на стіл, зачепивши склянку з водою. Та похитнулася, але не впала.

– Гаразд, гаразд, – Андрій підійняв руки, наче здаючись, і повільно підвівся. – Піду прогуляюся, коли ти така… нервова.

Він вийшов, грюкнувши дверима трохи сильніше, ніж треба. Олена залишилася стояти посеред кухні, відчуваючи, як усередині все клекоче. Вона не хотіла, щоб справа дійшла до криків, але її терпець урвався. Знову.

Марійка, їхня восьмирічна дочка, визирнула зі своєї кімнати, тримаючи в руках альбом для малювання.

– Мамо, ви знову лаєтеся? – спитала вона тихо.

Олена глибоко вдихнула, змушуючи себе посміхнутися.

– Ні, сонечко, просто поговорили. Іди малюй, я зараз прийду.

Марія кивнула і зникла за дверима. Олена опустилася на стілець, дивлячись на порожній стіл. Їй раптом стало нестерпно душно у власній квартирі.

Вона встала, відчинила вікно, впускаючи прохолодне осіннє повітря. Треба було щось робити. Але що?

Олена завжди вважала себе терплячою. Вона виросла в невеликому містечку, де всі знали одне одного, де сварки між сусідами обговорювалися за вечерею, а сімейні проблеми вирішувалися тихо, без зайвих очей.

Коли вона переїхала сюди та зустріла Андрія, їй здавалося, що він її квиток у нове життя. Він був привабливим, з легкою посмішкою та вмінням говорити так, що всі довкола слухали.

Вони одружилися через рік після знайомства, а ще через два з’явилася Марійка. Тоді Олена думала, що все в них буде, як у книгах: будинок, сім’я, спільні плани.

Але реальність виявилася іншою. Андрій працював менеджером в автосалоні і його робочий день часто затягувався до пізнього вечора.

Він повертався додому втомлений, іноді роздратований і все частіше забував про свої обіцянки.

Олена, яка працювала адміністратором у фітнес-клубі, тягла на собі будинок, Марійку, шкільні збори та нескінченні побутові дрібниці.

Вона спочатку не скаржилася. Але з кожним роком Андрій все більше віддалявся, а вона почувала себе самотньою у власній родині.

Сьогоднішній день став останньою краплею. Маша чекала на батька біля школи майже годину, поки Олена, відпросившись з роботи, не примчала за нею.

Вчителька подивилася на неї зі співчуттям, та докором, а Олена відчула, як щоки горять від сорому. Вона ненавиділа це почуття, ніби вона не справляється. Наче вона погана мати.

Коли Андрій пішов, грюкнувши дверима, Олена вирішила, що не сидітиме і не чекатиме, поки він “охолоне”. Вона взяла телефон та написала повідомлення сестрі Ірині, яка жила в сусідньому районі.

– Ірино, можна ми з Марійкою до тебе приїдемо? Треба провітритися.

Відповідь прийшла майже відразу:

– Звичайно, приїжджайте. Вечеря готова.

Олена зібрала доньку, взяла її рюкзак з альбомом та кольоровими олівцями, та вийшла з дому. На вулиці було прохолодно, листя шаруділо під ногами.

Маша йшла поруч, щось співаючи, і Олена відчула, як напруга трохи відпускає. Можливо, Ірина допоможе їй розібратися. Або, хоч би вислухає.

Квартира Ірини пахла свіжим хлібом та чимось пряним. Сестра, як завжди, була у своїй стихії: на кухні вирувало життя, на столі стояла миска з салатом, а в духовці щось апетитно шипіло.

Ірина – старша за Олену на п’ять років, і завжди була їй опорою. Вона працювала лікарем у поліклініці, виховувала двох синів і якось примудрялася виглядати так, ніби у неї на добу більше годин, ніж у всіх інших.

– Ну, розповідай, – Ірина поставила перед Оленою кухоль із чаєм. – Що у вас знову сталося?

Олена зітхнула, дивлячись, як Марія з братами грає у вітальні. Вона розповіла все: про забуті обіцянки Андрія, про Машу, про те, як втомилася бути тією, хто завжди все контролює.

– Я просто не розумію, – закінчила вона, дивлячись у кухоль. – Він же непоганий. Він любить доньку, кохає мене… мабуть. Але я ніби одна весь час. І сьогодні… я просто не витримала.

Ірина кивнула, задумливо постукуючи пальцями по столу.

– Знаєш, сестро, не я тобі говоритиму, що робити. Ти маєш вирішити, чого ти хочеш. Хочеш, щоб він змінився? Чи ти вже не віриш, що це можливо?

Олена мовчала. Це питання вона ставила собі тисячу разів, але відповіді так і не знайшла. Вона хотіла сім’ю. Хотіла, щоб Маша росла з батьком. Але якою ціною?

– Я вигнала його сьогодні, – зізналася вона нарешті. – Сказала, щоб забирався. Він пішов, але я знаю, що повернеться. Він завжди повертається.

– А ти хочеш, щоб він повернувся? – Ірина глянула на неї уважно.

Олена не відповіла. Натомість вона перевела погляд на дітей, які реготали над якоюсь грою. Їй раптом захотілося опинитись у їхньому світі – де все просто, де можна сміятися без приводу й не думати про те, що буде завтра.

Андрій повернувся, коли Олена з Марійкою вже були вдома. Коли ключ повернувся у замку, Олена напружилася. Вона сиділа на дивані з книгою, яку навіть не пробувала читати. Маша спала у своїй кімнаті.

Андрій увійшов тихо, без звичайної бравади. Він виглядав стомленим. Олена чекала, що він почне говорити – виправдовуватися, жартувати, як завжди. Але він просто сів на стілець навпроти й ​​подивився на неї.

– Оленко, я не хотів, щоб так було, – сказав він тихо. – Я знаю, що завинив. Не лише сьогодні. Я… я хочу спробувати все виправити.

Вона дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, наскільки він серйозний. Такі розмови вони вже мали. Неодноразово. І щоразу Андрій обіцяв, що зміниться. А потім усе поверталося на старт.

– Чому я маю тобі вірити? – спитала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. – Ти завжди так кажеш, а потім знову забуваєш. Про доньку, про мене, про все.

Андрій опустив голову, і на секунду Олені здалося, що він зараз встане і піде знову. Але він лишився.

– Я не знаю, як це довести, – нарешті сказав він. – Але хочу спробувати. Для Марійки. Для нас.

Олена мовчала. Вона хотіла вірити. Хотіла, щоб усе було, як раніше, коли вони сміялися разом, коли Андрій приносив їй квіти без приводу, коли вони будували плани на майбутнє.

Але зараз перед нею сидів чоловік, якого вона вже майже не впізнавала. І все-таки щось у його голосі змусило її замислитися.

– Добре, – сказала вона нарешті. – Але це останній шанс, Андрію. Я серйозно.

Він кивнув, і в його очах промайнуло щось схоже на полегшення. Олена не знала, чи правильно вона вчинила. Але вона знала одне – заради доньки, заради себе самої, вона мала спробувати.

Минув тиждень. Андрій справді намагався. Він забирав Марію зі школи, допомагав з вечерею, хоч готував він так собі.

Олена помічала його зусилля, але всередині все ще залишалася напруженою. Вона чекала, коли він знову зірветься, забуде, відмахнеться. Але поки що цього не відбувалося.

Якось увечері, коли Маша вже спала, Андрій запропонував подивитися старий альбом із фотографіями.

Вони сиділи на дивані, гортаючи сторінки, і Олена раптом упіймала себе на тому, що посміхається. На одній із фотографій вони з Андрієм стояли на набережній, молоді, безтурботні, з безглуздими посмішками. Тоді все здавалося можливим.

– Пам’ятаєш, як ми мріяли поїхати в Італію? – спитав Андрій, дивлячись на ту саму фотографію.

Олена кивнула. Вони часто говорили про подорожі, але з появою Марійки та побутовими турботами, ці мрії відсунулися на задній план.

– Може почнемо планувати? – Запропонував він. – Не зараз, звичайно, але… згодом.

Лєна подивилася на нього. У його голосі не було каверзи, він говорив серйозно. І вперше за довгий час вона відчула, що, можливо, вони мають шанс.

– Може, – тихо відповіла вона. – Але, якщо ти не забудеш.

Він усміхнувся, і в цій посмішці було щось від того Андрія, якого вона колись покохала.

Минали місяці. Андрій не став ідеальним чоловіком, але намагався. Олена навчилася говорити, коли щось йшло не так, замість мовчати та накопичувати образи.

Вони почали проводити більше часу разом – не лише заради доньки, а й заради себе. Іноді Олена ловила себе на думці, що знову чекає на його повернення з роботи, як раніше. Не завжди, але дедалі частіше.

Маша росла, і раділа, що тато тепер завжди забирає її зі школи, і не забуває. Якось вона намалювала сімейний портрет – мама, тато і вона трималися за руки.

Олена повісила малюнок на холодильник і щоразу, проходячи повз, відчувала тепло.

Життя не стало ідеальним. Були дні, коли Андрій знову запізнювався, коли Олена злилася, коли Марія вередувала. Але тепер вони вчилися говорити про це. Вчилися слухати. І, можливо, цього було достатньо…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі, репости та вподобайки.