– Загалом, Даня хоче поїхати з нами. Поліна повільно закрила каталог. – Це мала бути наша відпустка! Романтична. Ми два роки планували, чекали. – Я розумію, але він теж хоче на море. Віка каже, він весь рік добре вчився. – Він дивиться на мене, як на порожнє місце! – Полін, він же підліток. – Він ненавидить мене, Артеме!

– Післязавтра премію отримаю і відразу все оплачу, – Поліна перегорнула сторінку каталогу, де засмаглі люди на білих лежаках виглядали непристойно щасливими. – Уявляєш, Артеме? Десять днів! Море! Жодних будильників о шостій ранку!

Артем обійняв її зі спини, уткнувся носом у волосся.

– Я вже плавки придивився. Сині, з акулами.

– Тобі сорок два, які акули?

– А що, сорок два – це вирок? – Він жартівливо куснув її за вухо. – Буду найстильніший на пляжі.

Поліна засміялася, відкинулася йому на груди. П’ять років разом, а досі мурашки по шкірі від таких моментів. Від того, як він жартує, як дивиться, як пахне.

Від передчуття їхньої першої нормальної відпустки за два роки, без ноутбуків, дзвінків та вічної «я на п’ять хвилин, перевірю пошту».

Телефон на столі завібрував.

Артем завмер. Поліна теж – бо знала цей рингтон. Спеціальний для одного-єдиного контакту.

– Я зараз, – він м’яко відсторонився, схопив телефон і вийшов на кухню, зачинивши за собою двері.

Поліна залишилася сидіти з каталогом на колінах. Вікторія. Колишня дружина. Шість років минуло, але та дзвонила так, ніби Артем просто вийшов по хліб і ось-ось повернеться.

Син захворів – дзвінок. Син отримав трійку – дзвінок. Синові потрібні нові кросівки – дзвінок, обов’язково після десятої вечора.

А Данило, п’ятнадцятирічний Данило, дивився на Поліну так, наче це вона зруйнувала ідеальну родину.

Хоча вона познайомилася з Артемом через рік після розлучення. Через рік, коли він уже наймав однокімнатну квартиру, й харчувався локшиною швидкого приготування.

Артем повернувся хвилин за п’ять. Обличчя в нього було… дивне. Як у людини, яка намагається повідомити погану новину, але ще не вигадала як.

– Віка просить… – він потер перенісся. – Загалом, Даня хоче поїхати з нами.

Поліна повільно закрила каталог.

– Це мала бути наша відпустка! Романтична. Ми два роки планували, чекали.

– Я розумію, але він теж хоче на море. Віка каже, він весь рік добре вчився.

– Він дивиться на мене, як на порожнє місце!

– Полін, він же підліток.

– Він ненавидить мене, Артеме!

Поліна затнулася. Артем мовчав, і в цій мовчанці було все: і вина, і втома, і прохання – ну, будь ласка, ну давай не будемо, ну я ж між двох вогнів.

Вона знала, чим закінчиться ця розмова. Знала ще до того, як вона почалася.

– Гаразд, – видихнула вона. – Гаразд.

Після отримання премії Поліна сиділа перед екраном ноутбука. Три квитки замість двох. Два номери замість одного – не в один же із підлітком селитися. Романтична відпустка повільно перетворювалася на щось зовсім інше.

Вона натиснула “оплатити” і закрила кришку ноутбука трохи різкіше, ніж збиралася.

Данило приїхав за день до вильоту – з валізою розміром із невеликий холодильник та виразом обличчя, яке ясно говорило: я тут за потребою, не за бажанням.

– Привіт, – Поліна спробувала посміхнутися. – Як доїхав?

Підліток ковзнув по ній поглядом, ніби повз нього проїхав трамвай.

– Тату, а вайфай тут нормальний?

Артем заметушився, підхопив валізу, повів сина до гостьової кімнати. Поліна залишилася у передпокої. Три роки вона намагалася знайти підхід до цього хлопчика. Три роки натикалася на стіну.

Вечір пройшов у дрібних сутичках. Данило хотів піцу – Поліна вже зварила борщ. Данило хотів дивитися серіал у вітальні – Поліна планувала збирати валізи. Артем кидався між ними, як розгублений голуб, і повторював: ну годі, ну мирно все вирішимо.

У літаку погіршало. Данило сидів біля проходу і ввімкнув гру на повну гучність.

– Артеме, – Поліна нахилилася до чоловіка, – попроси його надіти навушники.

– Дань, може, тихіше?

– Я так краще чую, – буркнув підліток, не відриваючись від екрана.

– Він так самовиражається, – Артем винувато знизав плечима. – Підлітки, ти ж розумієш.

Поліна відкинулася на спинку крісла і заплющила очі.

Готель виявився гарним. Море – бірюзовим. Шведський стіл – багатим. І все це не мало жодного значення, бо вже надвечір другого дня Артем підійшов до неї з виглядом побитого собаки.

– Поліно, у мене карта заблокувалася. Ліміт. Можна поки що твоєю користуватися?

Данило хотів гідроцикл. Потім параплан. Потім екскурсію на яхті. Потім кросівки з місцевої крамниці, бо старі натирають.

І коли він дізнався, що платить за все це не тато, а «ця тітка» – зухвалість перестала знати межі.

– Хочу в аквапарк.

– Ми були вчора.

– Хочу ще раз.

Поліна мовчала. Мовчала, коли він демонстративно не вітався з нею за сніданком. Мовчала, коли він закочував очі на кожне її слово. Мовчала три дні.

На четвертий – не витримала.

– Артеме, так продовжуватися не може!

Вони стояли на балконі, внизу шуміло море, пахло сіллю та жасмином. Краса неймовірна – і Поліна її зовсім не помічала.

– Він мій син, – Артем розвів руками. – Ми й так рідко бачимося. Як я йому можу відмовити?

– А до чого тут я? Це моя проблема, що ви рідко бачитеся? Мої гроші тануть на очах, він мене впритул не бачить, а ти…

– Що я?

– Ти навіть не намагаєшся зупинити це!

Артем відвернувся до моря.

– Ти не розумієш. У нього травма. Розлучення батьків…

– Шість років тому! – Поліна стиснула бильця так, що побіліли кісточки пальців. – Шість років, Артеме. І ця травма чомусь спрямована лише на мене.

Мовчання. Довге, важке.

– Попереду ще п’ять днів, – сказала вона тихо. – П’ять днів у такому режимі я не витримаю.

– І що ти пропонуєш?

– Нічого.

Поліна повернулася в номер, дістала сумку та відкрила на телефоні додаток. Інший готель, за три кілометри звідси. Одномісний номер. Вільний прямо зараз.

Артем стояв у дверях і дивився, як вона складає речі.

– Ти серйозно?

Поліна не відповіла. Просто застебнула блискавку та перекинула сумку через плече.

П’ять днів пролетіли, як один глибокий видих.

Поліна прокидалася пізно, снідала на терасі з видом на море, читала книги, які два роки припадали пилом в електронній читалці.

Телефон вона перемкнула на беззвучний режим – і вперше за довгий час не підскакувала від кожної вібрації.

Артем писав. Багато, часто, із нестримною істерикою.

– Поліно, поговорімо!

– Ти поводишся, як дитина.

– У мене закінчилися гроші, що нам робити???

– Дай відповідь, будь ласка!

Вона не відповіла. Лежала на шезлонгу, пила апельсиновий фреш і думала – коли вона востаннє просто дихала? Не розв’язувала проблеми, не згладжувала кути, не вдавала, що все нормально?

Вечорами гуляла набережною. Купувала собі морозиво, сиділа у кафе з келихом червоного. Ніхто не закочував скандалу, не вимагав грошей, не дивився, як на порожнє місце.

Дорогою в аеропорт, у таксі, Поліна раптом зрозуміла, що тіло більше не ниє. Плечі розслаблені, щелепи не стиснуті. Роками вона жила у постійній напрузі. Дзвінки Вікторії, мовчання Данила, винні очі Артема. І так щодня.

А тепер – тиша. І в цій тиші було так добре, що повертатись у колишнє життя не хотілося фізично.

У салоні літака вона побачила їх одразу. Артем змарнів, під очима залягли тіні. Данило сидів поруч, уткнувшись у телефон, але ледь Поліна підійшла – підняв голову і зашипів:

– Ну нарешті. Ти взагалі знаєш, що ти нас без грошей залишила? Це взагалі нормально, на твою думку?

Поліна спокійно влаштувалася на своєму місці.

– Харчування було включено в путівки, а все інше – ваша проблема.

– Ти егоїстка!

– Можливо.

Артем спробував усе виправити.

– Поліно, нам треба поговорити. Я розумію, що…

– Вдома поговоримо, – перервала вона. – Коли збиратимеш речі.

Артем моргнув.

– У сенсі?

– У прямому. Я подаю на розлучення. І так, квартира моя, тож жити тобі доведеться в іншому місці.

– Ти жартуєш?!

Поліна дістала навушники, вставила у вуха, увімкнула музику. Щось легке, джазове. Артем продовжував говорити – вона бачила, як рухаються його губи, але не чула жодного слова.

І не хотіла чути…

Розлучення зайняло три місяці. Артем намагався дзвонити, приходив під двері, писав довгі повідомлення про те, що вони можуть виправити все, що він зміниться, що Данило подорослішає.

Поліна читала, іноді посміхалася, не відповідала.

У день, коли він забирав останні коробки, Артем зупинився у дверях.

– Ти навіть не спробувала. Могла б боротися за нас.

Поліна притулилася до одвірка, схрестивши руки.

– А навіщо?

Він чекав на продовження. Вона мовчала. Що тут пояснювати? П’ять років боротьби, п’ять років спроб стати своєю для чужої дитини, п’ять років конкуренції із колишньою дружиною! Вона втомилася! Не розчарована, не ушкоджена – просто втомилася.

Двері зачинилися. Поліна пройшла на кухню, увімкнула чайник, відчинила вікно. Весняне повітря, запах бузку з сусіднього двору.

Чи могла б вона боротися за їхні стосунки? Могла. Боротися, страждати, доводити своє кохання. Але навіщо витрачати сили на того, хто обирає всіх, окрім тебе?

Їй тридцять чотири. Своя квартира, гарна робота, друзі. А чоловіка вона собі ще знайде. Такого, що не метатиметься між двома життями.

Чайник клацнув. Поліна налила собі чай та посміхнулася, мріючи про щасливе майбутнє…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!