– Загалом так, – свекруха поправила ідеально покладену сиву хімічну завивку. – Надя, дочка моєї подруги Свєти, в положенні. Від Сергія

Наталія Петрівна увірвалася до квартири без стуку, як завжди. Навіть не подзвонила – просто відчинила двері своїм ключем, який колись випросила «про всяк випадок». Цей випадок настав рівно о дев’ятій ранку в неділю.

– Поліно! Ти вдома? – голос свекрухи пролунав по квартирі, злякавши кота на підвіконні.

Поліна вийшла з кухні з кухлем у руці. В халаті, з розпатланим волоссям, та стомленим поглядом – нічна зміна в лікарні давалася взнаки. Вона тільки зібралася лягти спати.

– Здрастуйте, Наталю Петрівно. Сталося що?

– Сталося! – свекруха впала в крісло, демонстративно закинувши ногу на ногу. – Тільки без істерик, домовилися? Я прийшла поговорити по-доброму, по-сімейному.

Поліна мовчки сіла навпроти. Вона знала цю жінку двадцять років, відколи вийшла заміж за Сергія. І знала: якщо свекруха починає з «без істерик», значить зараз буде таке, від чого будь-яка нормальна жінка закотить істерику.

– Загалом так, – Наталія Петрівна поправила ідеально покладену сиву хімічну завивку. – Надя, дочка моєї подруги Свєти, в положенні. Від Сергія.

Поліна поставила кухоль на столик. Рука затремтіла, але обличчя залишилося спокійним. Двадцять років шлюбу, двоє дітей, безсонні ночі біля ліжка хворої свекрухи п’ять років тому – і ось тобі подаруночок.

– Від Сергія? – перепитала вона рівним голосом. – Ви впевнені?

– Мені Світлана сказала! – сплеснула руками Наталя Петрівна. – Надя сама зізналася. Вони зустрічаються вже пів року. Сергій казав, що у вас з ним давно нічого немає, що ви, як сусіди, що він не щасливий.

– Цікаво, – Поліна відкинулася на спинку дивана. – А зі мною він ці пів року щоночі в одному ліжку спав. І нічого про нещастя не розповідав. Тільки просив борщ зварити, та сорочки попрасувати.

Свекруха смикнулася, але швидко взяла себе в руки.

– Поліна, ти жінка розумна, доросла. Зрозумій, Сергій – чоловік видний, йому сорок п’ять всього, ще ого-го! Чоловікові увага потрібна, молода кров.

– А Наді дев’ятнадцять років, розквітне поруч із ним. Ти вже пробач, але засиділася ти у своєму халаті, подурнішала, постаріла…

Поліна відчула, як усередині закипає лють. Двадцять років вона працювала на двох роботах, поки Сергій шукав себе, поки свекруха хворіла, поки діти росли. А тепер вона «подурнішала»?

– І що ви пропонуєте? – спитала вона, дивуючись спокою.

– Я пропоную вирішити все по-людськи, – Наталя Петрівна подалася вперед. – Сергій – мужик порядний, він Надю не покине, житиме з нею.

– Дитину підійматиме. А ти… ну, розлучіться тихо, без скандалів. Квартира ваша, звичайно, Сергій теж у неї душу вклав, ремонт робив…

– Стоп, – Поліна підійняла руку. – Квартира? Яка із самого початку належить мені? Яку мої батьки подарували нам на весілля, а я потім наполягла, щоб оформили на мене, коли Сергій уперше роботу покинув і ми мало не втратили її?

– Ну, навіщо ти так? – надулася свекруха. – Він же для сім’ї намагався, нерви здавали. Ти просто не розумієш чоловічої психології.

– Психологію я розумію чудово, – Поліна підвелася. – Наталю Петрівно, дякую, що просвітили. Я подумаю над вашими словами. А зараз вибачте, мені на зміну скоро. Провести вас?

Свекруха підібгала губи. Вона явно чекала іншого – сліз, істерики, прохань про допомогу. А тут холодна ввічливість, від якої мороз по шкірі.

– Дивись, Поліно, – сказала вона на прощання. – Я не дозволю тобі нервувати мого сина. Якщо почнеш скандалити, я за нього встану горою. Врахуй!

Двері грюкнули. Поліна постояла хвилину, дивлячись на зачинені двері, потім повільно сповзла по стіні на підлогу. Руки тремтіли. Двадцять років… Двадцять років коту під хвіст?

Вона просиділа так хвилин двадцять, доки не задзвонив телефон. Дочка Катя з іншого міста:

– Мамо, ти як? Щось голос дивний.

– Все нормально, доню, – Поліна змусила себе посміхнутися. – Просто не виспалася. Ти там як?

– Мамо, я з Андрієм розлучилася, – випалила Катя. – Не хочу, як ти, терпіти все життя. Він гуляв, я дізналася та вигнала. Ти підтримаєш мене?

Поліна заплющила очі. Сімейна традиція, щоб її.

– Підтримаю, доню. Ти молодець. Я передзвоню пізніше, гаразд?

Вона поклала слухавку і пішла до спальні. Відчинила шафу, дістала стару взуттєву коробку. Там лежали документи: свідоцтво про власність, шлюбна угода, яку вони підписали років десять тому – на її наполягання, після того, як Сергій мало не вліз у борги.

За цією угодою все майно, включаючи квартиру, належало їй. Сергій тоді підписав не дивлячись – аби відстали. А тепер цей клаптик паперу ставав його вироком.

Поліна перебрала папери. Цього вистачить, щоб залишити його без штанів. Але чи вистачить їй духу?

Питання відпало саме собою, коли за три години в замку загримів ключ. Двері відчинилися, і до передпокою влетів Сергій. За ним, обережно переступаючи на високих шпильках, увійшла дівчина.

Молода, худа, з накладними віями та круглим, як кавун, животом – місяців сім, не менше, машинально зазначила Поліна. Живіт явно не поміщався під розстебнуту куртку, і дівчина тримала його руками, ніби дорогоцінну ношу.

– Поль, привіт, – Сергій спробував зобразити впевненість. – Тут така справа… Надюша поки що у нас поживе. Їй тяжко одній, розумієш?

Поліна стояла в коридорі, схрестивши руки на грудях. Халат змінився на суворий костюм, волосся прибране в пучок. На обличчі – ні тіні емоцій.

– Здрастуйте, – кивнула вона дівчині. – Надя, так? Проходьте, якщо прийшли. Чай будете?

Надя розгублено моргнула. Вона явно готувалася до скандалу, до биття посуду, чого завгодно, тільки не до запрошення на чай.

– Е… так, дякую, – пробурмотіла вона.

– От і чудово, – Поліна розвернулася і пішла на кухню. – Сергію, постав валізи в передпокої, потім розберемося. Надя, вам із цукром?

На кухні дівчина сіла на край стільця, стискаючи сумочку в побілілих пальцях. Сергій тупцював у дверях, не знаючи, куди себе подіти.

– Ви не подумайте нічого поганого, – залепетала Надя. – Ми з Сергієм любимо одне одного. Він казав, що у вас все скінчено, що ви просто живете разом заради квартири.

– Говорив? – Поліна поставила перед нею кухоль. – А що ще казав? Що я стара, страшна і засиділася у халаті?

Надя почервоніла до коріння волосся.

– Ну… начебто.

– Зрозуміло. Сергію, іди сюди, – покликала. – Присядь, поговоримо.

Сергій неохоче опустився на стілець.

Поліна взяла з сусіднього стільця папку, що лежала під її піджаком, і поклала на стіл.

– Отже, дорогі мої. Ви, Надю, в положенні від мого чоловіка. Ти, Сергію, вирішив, що приведеш коханку у цю квартиру. Запитання: на якій підставі?

– Як на якій? – засмутився Сергій. – Квартира наша, спільна!

– Спільна? – Поліна відкрила папку. – А це ти бачив?

Вона простягла йому шлюбну угоду та свідоцтво про власність. Сергій пробіг очима, і обличчя його витяглося.

– Це… коли ми підписували? Я не пригадую!

– Десять років тому, любий. Ти тоді вкотре залишився без роботи й хотів узяти кредит на себе. Я сказала, що спочатку підпишемо папір, що квартира моя, щоб кредитори до неї не підібралися. Ти підписав. І забув. А дарма.

– Але ж це не чесно! – здійнявся Сергій. – Я тут мешкав, ремонт робив, гроші вкладав!

– Гроші? – Поліна посміхнулася. – Ті, що ти прогулював із друзями? Ремонт робила я на свої. Ти максимум розетку міг полагодити.

– Тож квартира моя! Повністю! І я, любий Сергію, не давала тобі дозволу приводити сюди сторонніх людей.

– Яка я стороння? – обурилася Надя. – Я мати його дитини!

– Вітаю! А я господарка цієї квартири! І я не збираюся пускати під свій дах чужу дівчину з пузом, яка вирішила, що може зруйнувати мою родину.

– Це ти зруйнувала! – Схопилася Надя. – Ти його не влаштовувала, ось він і пішов ліворуч!

– Мила, – Поліна подивилася на неї з жалем. – Тобі дев’ятнадцять років. А йому сорок п’ять. Ти справді думаєш, що він кине заради тебе дружину, з якою прожив двадцять років?

– Та він просто хотів розважитись, а ти попалася. І потім я подивилася на твій живіт. Місяців сім, не менше. А ви, кажете, що зустрічаєтеся пів року? Швидка яка…

Надя зблідла. Сергій смикнувся:

– Ти що несеш? Це моя дочка!

– Припустимо. Навіть, якщо й так, то це ваші проблеми! Збирайте речі та вимітайтеся. Сьогодні ж!

– А я? – Надя схопилася за живіт. – Куди я піду?

– А це, Надю, питання до Сергія. Він такий дорослий, самостійний – нехай тепер відповідає. Найме вам квартирку, забезпечуватиме. Тільки навряд чи в нього вийде, бо зарплата маленька, а звички великі.

Сергій побілів. як крейда. Він чудово знав дружину – якщо вона сказала, то так і зробить.

– Поль, ну, будь ласка… – почав він.

– Пізно, – обірвала Поліна. – Збирай манатки. І цю… супутницю свою забирай. Щоб за годину вашого духу тут не було!

Надя заплакала вголос. Сергій заметався по кухні, потім вибіг у коридор і почав гарячково запихати речі у валізу. Поліна стояла у дверях, спостерігаючи за цим цирком.

– Сергію, шкарпетки не забудь! – гукнула вона. – У другому ящику комода!

– Іди ти! – долинуло зі спальні.

Через сорок хвилин валізи було зібрано. Сергій з Надею стояли в передпокої, обидва червоні, злі, розгублені. Надя схлипувала, розмазуючи туш по щоках.

– Ти ще пошкодуєш, – прошипів Сергій на прощання. – Я тобі таке розлучення влаштую – мало не здасться.

– Розлучення? – Поліна посміхнулася. – Любий, розлучення я вже тобі організувала. Ось, – вона простягла йому конверт. – Заява до РАЦСу. Можеш не підписувати, я через суд подам. І ще…

– Я тут дізнавалася про твою Надійку. І знаєш, що? Її мама, твоя подруга Світлана, працює зі мною в одній лікарні.

– І я впевнена, що мамі буде дуже цікаво дізнатися, від кого саме її дев’ятнадцятирічна дочка при надії. І чому живіт виник раніше, ніж ви почали зустрічатися.

Надя зблідла. Вона обернулася до Сергія:

– Ти сказав, що ви просто знайомі! Що твоя дружина – зла тітка, яка тебе не розуміє! А ти… ти знав, що моя мама з нею працює?

– Не знав! – закричав Сергій. – Звідки я знав? Світла твоя казала, що в неї дочка в іншому місті вчиться!

– Я перевелася пів року тому! – Надя заліпила йому ляпас. – Козел! Через тебе мама мене доконає!

Вона схопила сумочку і вилетіла в під’їзд, голосно грюкнувши дверима. Сергій заметушився:

– Надю, почекай! Надю!

– Біжи, біжи, – ліниво промовила Поліна. – Наздоганяй своє щастя.

Сергій вискочив услід. Двері зачинилися, і у квартирі нарешті настала тиша.

Поліна постояла хвилину, потім повільно опустилася на пуф у передпокої. Її трясло. Вона затулила обличчя руками й розплакалася. Вперше за двадцять років шлюбу вона дозволила собі слабкість.

Телефон задзвонив знову. Катя.

– Мамо, я тут подумала… Може, мені до тебе приїхати? Поживу поки що, душу відведу.

– Приїдь, доню, – Поліна витерла сльози. – Приїжджай. Місця багато. Тільки знаєш… Катю, я теж розлучаюся.

– Що? – У слухавці повисла пауза. – Мамо, ти серйозно? А як же тато?

– А ніяк, – Поліна подивилася на двері, за якими зник її чоловік. – Набридло терпіти. Житиму для себе.

– Мамочко, я така рада! – Закричала Катя. – Нарешті! Ти молодець!

– Дякую, дочко. Приїдь, заразом допоможеш мені замки поміняти.

Поліна поклала слухавку і встала. Підійшла до вікна, відчинила стулку. Весняне повітря увірвалося у квартиру, приносячи запах талого снігу та свободи.

Вона посміхнулася. Нове життя починалося. І, здається, воно буде не поганим.

А шкарпетки Сергія так і залишилися лежати у другому ящику комода. Спочатку думала, – на згадку. А потім вигребла, та викинула у сміття, бо згадувати таке опудало, – себе не поважати. Як кажуть, – прапор йому в руки…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!