Закохана у свого вітчима: це погано, але нічого не можу з собою вдіяти

Вдруге моя мама одружилася, коли мені було вже 14 років. Новий тато мені сподобався одразу. Він високий, з яскравими блакитними очима, та широкою посмішкою.

У собі він зібрав усі позитивні якості, які притаманні чоловікові. Загалом, не закохатись я в нього просто не могла.

Після маминого весілля ми зажили великою дружною родиною. Нас у мами ще двоє, та й син вітчима від першого шлюбу прийшов до нас. Добре, що будинок від бабусі великий дістався, всі помістились.

Вітчима я не просто обожнювала, а любила. Він ніколи нас не кривдив. Не ділив на своїх дітей та чужих. У однаковій мірі дарував нам подарунки, прагнув усією великою компанією вивести у парк, чи на природу.

Ми часто влаштовували різноманітні конкурси, готували шашлики. Коли мені виповнилося вісімнадцять, я зрозуміла, що люблю свого вітчима не дочірнім коханням, а звичайним жіночим.

Після повернення з відпочинку, де я була з друзями, я раптом усвідомила, що мені хочеться, щоб вітчим обійняв мене, але не як батько. Це відкриття для мене стало жахом.

Я дуже люблю свою матір, але тепер почала сприймати її як суперницю. Коли вони сварилися, тихо раділа у своїй кімнаті. Уявляла, що вітчим розлучиться з нею, та одружиться зі мною. Розуміла, що думки погані, але нічого вдіяти не могла.

Щоб бути якнайдалі від вітчима, я поїхала вчитися в інше місто, але це допомагало слабко. Він виявляв до мене увагу, часто дзвонив. Я навіть думала зізнатися йому в почуттях. Мріяла, як він відповідає мені: «Не повіриш, я відчуваю те саме!».

Але зупиняла себе. Що подумають про мене люди, коли дізнаються, що я відбила чоловіка у матері? А що, як він висміє мене?

Коли зустрічалася з хлопцями, завжди їх порівнювала з вітчимом. І вони програвали йому. Були такі ж гарні, але недолугі, добрі, як він, але нудні. Знайшовши більш менш схожого на вітчима, я вийшла заміж. Але це не те. Мій чоловік лише пародія.

На цей час я мешкаю в сусідньому з батьками місті. Вони часто приїжджають відвідати мене. Я з одного боку дуже радію, але потім розумію, що мені знову доведеться сумувати цілий тиждень.

Мене навіть один раз чоловік спитав, чи не скривдили мене родичі, бо я сумую вже кілька днів. Справлятися зі своїми почуттями я не навчилася. Коли вдома залишаюся одна, заходжу в соцмережі, та милуюся  вітчимом.

Уявляю, що поруч із ним на фотографіях не моя мати, а я. Що мені робити з цим коханням, я навіть не знаю? Останнім часом все більше часу проводжу на роботі. Вона мене відволікає. Але боюся, що саме через це мій шлюб розвалиться. Як бути?