Замок довго не відчинявся – і ми виявили, що свекор живе у нашому будинку з якоюсь жінкою

Ключ не вставлявся. Віка спробувала ще раз, але марно, він просто не входив у замкову щілину.

– Сергію, – схвильовано сказала жінка, – він замки поміняв!

– Може, заїло просто? – припустив Сергій. – Дай я спробую.

І спробував. А потім повернувся до неї й одними губами промовив:

– Не підходить!

…Якийсь час тому Сергій та Віка зібралися робити ремонт у нещодавно купленому в іпотеку будинку. Свекор Іван Олександрович палко підтримав їх і сказав:

– Ой, та навіщо ви найматимете бригаду? Давайте я все зроблю сам!

Віка хотіла заперечити, але втрутився чоловік.

– Тато все життя у будівництві, – сказав Сергій, – у нього руки реально золоті!

– Крім того, – він виразно глянув на дружину, – так ми з тобою ще й зекономимо.

Іван Олександрович взявся до справи ґрунтовно. Спочатку він зміцнив фундамент, щоб будинок не просів. Потім почав переробляти проводку, бо колишні господарі будинку схалтурили.

Потім поміняв труби водопроводу і каналізації, відремонтував вікна, що погано закривалися, і перестелив підлоги в тих місцях, де вони рипіли.

Іноді Віка переказувала йому гроші на матеріали. І щоразу отримувала звітні фотографії.

– Коли можна приїхати подивитися? – якось спитала вона.

– Половину роботи не показують, – відповів свекор, – прикмета погана. Ось дороблю все і приїдете.

Віка не була новачком у ремонтно-будівельній справі. Вона працювала з підрядниками й знала, скільки що коштує, бачила цифри в чеках, які надсилав Іван Олександрович, але щось її таки бентежило.

Якось вона подзвонила свекру серед дня, щоб уточнити розміри кухонного гарнітура. Слухавку взяла жінка.

– Іван Олександрович зайнятий, – повідомила вона, – передзвоніть пізніше.

І зв’язок одразу обірвався. Увечері свекор передзвонив Вікторії сам. На її запитання про жінку він сказав так:

– Сусідка забігала.

Віка не стала питати, чому сусідка відповідає на його дзвінки. А треба було…

Тепер вони з чоловіком стояли на ґанку власного будинку, але замок не відчинявся.

– Може, він просто поміняв на час ремонту, – розгублено промовив Сергій, – ну, на кшталт… для безпеки.

Віка не відповіла і подзвонила свекру. Спочатку він просто не знімав слухавку, а потім там почулися короткі гудки.

– Не може ж бути, щоб він так довго з кимось говорив? – Подумала жінка і пішла в обхід будинку.

Вікна першого поверху, нові склопакети, були завішені. На кухонному підвіконні стояв горщик із геранню. Віка так і завмерла на місці.

Вона не купувала жодної герані! Вона взагалі не встигла нічого купити в цей будинок. І раптом їй стало дуже тривожно.

Віка повернулася до ґанку.

– Сергію, а у тебе є ключ від задніх дверей? – Запитала вона.

– Ні, тато казав, що там замок був зламаний, він наче замінив його…

– Ходімо перевіримо.

Задні двері були не зачинені. Вони увійшли на кухню… І Віка відчула, як втрачає рівновагу. Чужі кухлі в сушарці, чужий халат на гачку біля дверей.

Чужі капці біля порога, жіночі, з вишитими квітами. На столі лежали розкрита книга та окуляри у футлярі.

– Тату? – крикнув приголомшений Сергій.

На другому поверсі почулися кроки. А потім вони почули голос Івана Олександровича. Він звучав спокійно і навіть ліниво:

– А ви чого без дзвінка? – спитав він, побачивши їх. – Я ж казав, що половину роботи не показують.

Він спустився сходами. За ним йшла жінка років п’ятдесяти у домашній сукні. Її обличчя здавалося переляканим.

– Тату, це хто? – спитав Сергій, дивлячись на жінку.

– Тетяна, – спокійно відповів свекор, – допомагає мені тут по господарству.

Віка дивилася на жінку, Тетяна дивилася на підлогу.

– Іване Олександровичу, – тихо сказала Віка, – коли будинок буде готовий до нашого переїзду?

Свекор посміхнувся. Це була дивна усмішка, не збентежена, не винна, а скоріше господарська.

– Доню, ну ти чого це, га? – благодушно прогудів він. – Це ж мій будинок. Я його сам своїми руками зробив.

Сергій застиг на місці.

– Будинок оформлений на нас із Сергієм, – сказала Віка, – іпотека оформлена на нас. Ми платимо за нього щомісяця.

– А роботу хто робив? – примружився свекор. – Хто цю розвалюху в божеський вигляд приводив? Я! І я вклав сюди стільки праці та стільки сил, що це тепер і мій будинок теж! По справедливості!

– По справедливості – це по документах! – Заперечила Віка.

– Документи! Тю! – засміявся свекор. – А я тобі зараз інші документи покажу, всі чеки, все покажу. До речі, ви мені винні за роботу!

І він назвав суму.

– Іване Олександровичу, – сказала Віка, – я менеджер із закупівель у будівельній компанії. Я чудово знаю, скільки коштує покласти кахлі, залити стяжку та поклеїти шпалери.

– Сума, яку ви назвали, – це ціна повного ремонту триповерхового будинку під ключ. З бригадою із десяти осіб.

Свекор почервонів.

– Ти… – він тицьнув у неї пальцем. – Ти що ж… Мене у крадіжці звинувачуєш?

– Я говорю лише, що ваші розрахунки не відповідають ринковим цінам, – озвалася Віка. – Я можу скласти кошторис реальних робіт та реальних матеріалів. Якщо хочете, ми можемо запросити незалежного оцінювача.

– Сергію! – свекор повернувся до сина. – Ти чуєш, що каже твоя дружина? Я стільки часу працював тут! А вона мене в очі злодієм називає!

Сергій мовчав. Він дивився на кухню, на чужі кухлі, чужий халат, чужі капці. Потім він перевів погляд на Тетяну, яка все ще стояла біля сходів.

– Тату, – сказав він нарешті, – ти тут живеш?

– Я тут працюю! – випнув груди Іван Олександрович.

– Ні, тату, – похитав головою Сергій. – Ти тут живеш! З нею!

Свекор схрестив руки на грудях.

– Так, живу! І що? Я маю повне право! Праця тут моя, а значить, і будинок мій!

– Це наш з Вікою будинок, – твердо сказав Сергій.

Іван Олександрович здивовано глянув на сина.

– Ось так, виходить? – холодно промовив він.

– Так, так, – у тон йому відповів Сергій.

Віка повернулася до Тетяни.

– Чи можна вас на хвилину?

Та кивнула, і вони вийшли на веранду. Тетяна куталася в кофту, хоч на вулиці було тепло.

– Тетяно, – почала Віка, – він … Іван Олександрович казав вам, що це його будинок?

Жінка кивнула головою.

– А документи на будинок показував?

Тетяна промовчала.

– І про нас він вам, як я розумію, теж нічого не казав?

– Він говорив, – невпевнено мовила Тетяна, – що посварився із сином через спадок, зараз із ним не спілкується.

– Це не правда, – Віка важко зітхнула, – і немає ніякої спадщини, але є іпотека, яку платимо ми з Сергієм. Це наш будинок. Іван Олександрович зголосився допомогти нам із ремонтом, тільки й усього.

Віка дістала телефон, відкрила банківську програму і показала Тетяні історію платежів. Побачивши іпотечні внески, Тетяна похитала головою.

– Та вже ж… – промовила вона. – Господи, ось це я влипла…

Коли вони повернулися в будинок, Іван Олександрович говорив телефоном, голосно, демонстративно:

– Так, я хочу проконсультуватися щодо стягнення боргу, – говорив він, – невістка відмовляється платити за ремонт. Підкажіть, на що я маю право претендувати?

Він дивився на Віку, і в його погляді була перемога.

– Бачиш? Бачиш, що я можу? – кричав його погляд.

Тетяна пройшла повз нього і піднялася на другий поверх. Віка почула, як відчинилися дверцята шафи. Свекор перервав дзвінок.

– Таню? – стурбовано покликав він.

Вона не відповіла, а через десять хвилин спустилася з сумкою.

– Ти куди це? – спитав він. – Ти що, їх злякалася? Та не бійся, зараз все вирішимо. Ну, може, не зараз, а завтра-післязавтра, але…

– Я йду, – викарбувала його Тетяна.

– Що? – розгубився Іван Олександрович. – Але… чому? Що вона тобі наговорила?

Тетяна пильно подивилася на нього.

– Нічого особливого, – сухо сказала вона.

Вона вийшла і навіть не озирнулася.

Іван Олександрович мовчав, – кремезний, галасливий, багряний, уперше за весь час він виглядав розгубленим.

– Сергію, – сказав свекор після тривалої паузи, – синку, ну що ж ти мовчиш?

– Збирай речі, тату, – сказав Сергій, – тобі тут більше нічого робити.

– Ти мене виганяєш? Рідного батька?

– Я прошу тебе звільнити наш дім! Сьогодні ж!

Свекор подивився на сина, потім на Віку. Хотів було щось сказати, та не став і подався збирати речі.

Коли Іван Олександрович поїхав, подружжя переглянулося.

– Решту ремонту робитимемо самі, – рішуче сказала Віка.

Сергій згідно кивнув.

Через півтора місяця ремонт було завершено повністю, і подружжя в’їхало. З Іваном Олександровичем вони з того часу не спілкуються. Гроші вони йому так і не сплатили, – як кажуть, угода дорожча за гроші…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!