Завдяки підтримці чоловіка я змогла вийти зі складного становища і влаштуватися на чудову роботу

На першій роботі потрапила я у стервенний жіночий колектив, йти не хотілося працювати. Там то посміхалися в очі, то в очі або за спиною гадили, постійна гризня за відпустки, вихідні, перевалювання обов’язків. Хто трохи вище за посадою – могли кричати на інших матом.

Потім, у зв’язку з переїздом, нарешті звільнилася звідти, і вважала, що мені просто не пощастило. Влаштувалася на новому місці, там не було образ в обличчя, начебто все спокійніше.

Але! Моторошна ненависть заступниці начальника, старої діви, яка ненавиділа молодих дівчат. Коли я вийшла заміж за свого молодого чоловіка, то й зовсім усе перетворилося на травлю.

Без криків, як на минулій роботі, але могли просто не дати вихідні потрібні, просити тільки мене попрацювати з одним вихідним на тиждень, навалювати купу роботи, постійно сумніватися у моїй роботі («А де цей документ? Ти хіба приносила?»). Я бігаю, доводжу, що робила, кидаюся, нервуюся, а потім: «А, я його переклала та забула». Посміється і все.

Або: всі балакають, сама начальниця з ними. Я підійду з посмішкою поговорити також, оскільки все в мене вже зроблено. Але такий погляд одразу й питання: «А що, всі справи вже зроблено?».

Я взагалі не могла ні до кого підійти. Від мене наче всіх ганяли. Вже люди стали мене уникати в колективі, знаючи, що їм за балаканину нічого не буде, а якщо підійдуть до мене, то їх завантажать на повну і тим самим вони потраплять у немилість.

Чоловік мене переконав, щоб ішла з роботи. Я пропрацювала там 5 років, генеральний мене цінував і підвищував, а заступниця гнобила та ставила палиці у колеса, шкодила кар’єрі.

Звільнившись, я несподівано для себе замкнулася. Мені стало страшно влаштовуватись на нове місце. Шукаючи роботу, я стала читати про організацію відгуки, і навіть один невтішний про погане ставлення відштовхував.

Я почала товстіти, заїдати, мені стало неприємно виходити на вулицю і страшно зустрітися з колишніми колегами. Не хотіла, щоб вони дізналися яка я невдаха і досі вдома сиджу. Знала що вони передадуть це тій старій діві – і всі будуть сміятися з мене.

Але мій чоловік жодного разу мені не дорікнув у тому, що я погладшала. Він мене любив, підтримував, говорив про те, що я, якщо хочу, можу не працювати, він нас двох забезпечить. Теж заговорив, давай заведемо дитинку. Але мені було нелегко на душі, ніби я даремна невдаха, яку вижили з роботи все-таки.

Колеги мені писали в інтернеті, питали як справи. Я пилася показати, що все добре, поки вдома сиджу, відпочиваю. Потім я поговорила з чоловіком, що я хочу працювати, чимось займатися, але боюся цього стресу і тиску. Він поговорив зі своїм начальством щодо вакансій, і вони взяли мене до своєї організації.

Все виявилося добре, колектив – вже сімейні люди, які прийняли теж тепло. Тут немає інтриг, є активна робота, спільні корпоративи, вихідні у всіх стабільні. Я боялася, що з чоловіком станемо набридати одне одному, працюючи в одній організації, але ми на різних поверхах та у різних сферах. Тепер все чудово!

Мені треба було знайти себе, страшно, нудно, але треба. Щоб мене оцінили, щоб я змогла працювати та розуміти, що мене цінують. Сподіваюся, ця історія з мого життя вам допоможе, якщо ви переживаєте щось подібне.