– Завтра ви повертаєтеся у свою квартиру! Угоду із мешканцями доведеться розривати за правилами, тож поки поживете у сестри, або орендуєте кімнату. Але тут ви більше не залишитеся! – Викарбувала невістка і вийшла з кімнати

На двадцять п’ятому році шлюбу Дмитро посунув до мене салатницю і сказав:

– Олю, ти пересолила. Мама робить інакше.

Я здивувалася, але не стала сперечатися. Наші діти на той час уже виросли і жили окремо, тож в квартирі ми залишалися вдвох, і захищати від цих причіпок мені було нікого.

Я мовчки взяла і забрала салат на кухню. З вітальні Алевтина Василівна запитала, чи не залишилося у мене нормальної сметани. Діма відповів за мене:

– Зараз Оля принесе.

Я дорахувала до десяти. Потім додала сметану, перемішала салат та повернулася до гостей.

Алевтина Василівна спробувала першою.

– Ось тепер можна їсти, – вирішила вона.

Діма кивнув головою. Він завжди радів, коли мати залишалася задоволеною, навіть, якщо для цього потрібно було переробити вечерю, перенести наші плани, або навіть образити мене.

***

Ми познайомилися ще в інституті. Діма подавав мені пальто, тримав двері, пам’ятав дні народження моїх батьків. Подруги казали, що його чудово виховали.

Я також так думала. Лише набагато пізніше зрозуміла, що він був уважним не до всіх. Він звик вгадувати бажання матері та називав це турботою.

Алевтина Василівна виховувала сина одна. Батько Діми давно жив окремо, і мати звикла вважати, що має право на кожне рішення сина.

Коли ми одружилися, вона вибирала нам штори, перевіряла, який посуд ми купуємо, і пояснювала, куди поставити ліжко. Якщо я заперечувала, Діма просив потерпіти:

– У неї, крім нас, нікого немає.

Я поступалася. Не хотіла починати сімейне життя зі сварок через фіранки та каструлі. Потім з’явилися речі важливіші, але звичка поступатися вже прижилася.

Три роки тому тітка залишила мені за заповітом дерев’яний будинок у селі. Будинок вимагав ремонту, ділянка заросла кропивою, зате за городом починався сосновий ліс, а до річки можна було дійти пішки. Я одразу уявила веранду, круглий стіл та гортензії вздовж паркану.

На першому ж сімейному обіді Алевтина Василівна розпорядилася:

– Будинок треба продавати. На вторговані гроші зробимо мені лоджію та підлогу. У вас квартира хороша, для чого ще одна нерухомість?

Дмитро навіть не спитав, чого хочу я.

– Мама має рацію. Їздити далеко, ремонт дорогий, – продамо і допоможемо їй.

– Це мій будинок, – сказала я. – Тітка залишила його мені.

– Ми ж сім’я, чи ні? – здивувався Діма. – Яка різниця, кому залишили?

Я подивилася на чоловіка і вперше зрозуміла, що він сказав. Мій спадок уже поділили, навіть не запитавши мене про це.

Наступного дня я поїхала до нотаріуса, отримала список необхідних документів та почала оформляти спадщину.

Нічого таємного у цьому не було. Майно, отримане у спадок, залишалося моїм, а Діма просто ніколи цим не цікавився.

У вихідні я розбирала речі, що залишилися від тітки. Дмитро один раз з’їздив зі мною, походив по кімнатах і швидко занудьгував.

Алевтина Василівна дзвонила йому кожні пів години: питала, чи дах не тече, скільки можна вторгувати за ділянку і чи є поруч покупці.

Може, із сусідів хтось. Назад він всю дорогу перераховував майбутні витрати. Про те, що хочеться зберегти будинок, ми знову не говорили.

Коли він побачив виписку про право власності, образився:

– Могла б зі мною порадитись.

– Про що? Чи приймати спадщину?

– Як я тепер це мамі поясню?

– Скажи правду. Будинок належить мені, продавати його я не збираюся.

Діма тиждень розмовляв однозначно. Алевтина Василівна припинила вітатись першою і при кожному візиті питала, чи не набридло мені «грати в поміщицю».

Я поїхала в село, підлатала дах над верандою, вирубала сухий чагарник і вперше за багато років зробила щось без сімейної поради.

***

За пів року свекруха повідомила, що у неї починається ремонт. Робітники нібито мали розкрити підлогу, тому пожити їй нема де. Діма привіз матір із двома валізами та коробкою посуду.

– На тиждень, – пообіцяв він.

Тиждень розтягнувся на місяці.

Алевтина Василівна переставила посуд, сховала мої спеції та застелила стіл своєю клейонкою. Вранці вона вмикала телевізор у вітальні і кликала Діму снідати, ніби мене у квартирі не було. Сорочки сина перевіряла перед роботою.

– Манжета пом’ята. Оля знову поспішала?

– Я сам прасував, – одного разу зізнався він.

– Ось до чого дійшло. Чоловік після роботи з праскою стоїть.

Дмитро глянув на мене з докором, ніби праску я видала йому на покарання.

Про ремонт свекруха відповідала ухильно. То робітники затримували матеріали, то сусідка зверху не давала розкрити стояк, то майстер їхав. Я запропонувала з’їздити та подивитися квартиру.

– Не треба там ходити по багнюці, – швидко сказав Дмитро. – Мама сама розбереться.

Мій день народження припав на п’ятницю. Я хотіла покликати друзів у невелике кафе поряд із роботою. За кілька днів до свята Діма повідомив:

– Мама склала меню. Зробить салати, запече курку. Покличемо її сестру та твого брата.

– Я вже замовила стіл для своїх друзів.

– Навіщо витрачати гроші? Мама ж намагається.

– Для кого вона намагається? Моїх друзів вона навіть не спитала.

– Знову починаєш?!

– Ні. На цей раз я закінчую. У п’ятницю я йду в кафе. Одна!

Діма залишився вдома з матір’ю. Він написав мені ближче до півночі: «Сподіваюся, ти задоволена?». Я прибрала телефон у сумку та повернулася до друзів.

Мені було ніяково пояснювати, чому чоловіка немає, але ще важче було б сидіти вдома і дивитись на перекошену фізіономію свекрухи.

***

Через три місяці виповнювалося п’ятдесят п’ять Дмитру. Він вирішив зібрати колег, начальника, друзів та рідню у нас. Я запропонувала ресторан, але Алевтина Василівна заявила, що вдома душевніше та дешевше.

Підготовка знову лягла на мене. Дмитро приніс продукти і вважав свою частину закінченою. Свекруха ходила слідом, переставляла тарілки та перевіряла нарізку.

– Гості подумають, що ми заощаджуємо на їжі.

– Ми й заощаджуємо, – відповіла я. – Тому й відзначаємо вдома.

Вона вдала, що не почула.

Надвечір за столом сиділи колеги Дмитра, начальник Віктор Сергійович, друзі з інституту та рідні. Один із колег похвалив буженину. Діма сказав, що її готувала дружина, а свекруха промовчала. Я вже вирішила, що вечір мине спокійно.

Віктор Сергійович підняв келих:

– Дмитре, у тебе надійний тил. Ольга кожному знайшла місце, стільки приготувала. Бережи її.

Алевтина Василівна відклала виделку.

– Ви Олю переоцінюєте. Рибу вибирала я, стіл накривала я. А вдома вона майже не буває. Дмитро і підлогу сам миє після роботи. З дружиною йому не дуже пощастило, але він терплячий.

Декілька гостей дивилися в тарілки. Хтось потягся за водою. Я подивилася на Дмитра.

– Мамо, ну вистачить, – сказав він нарешті і відразу посміхнувся гостям. – Вона жартує. Давайте хильнемо.

Алевтина Василівна взяла келих.

Я встала і забрала дві пусті тарілки. Хотіла піти на кухню, перечекати, дати святу скінчитися, але біля дверей почула:

– Оля завжди ображається на правду. Будинок їй тітка залишила, вона тепер уявила себе самостійною. Хоча всі ці роки Дмитро її тягнув.

Я повернула тарілки на стіл.

– Якщо ми говоримо при гостях про сімейне господарство, давайте говорити правду, – сказала я. – Алевтина Василівна мешкає у нас пів року через ремонт. Тільки ремонту у її квартирі немає.

Діма підійняв голову.

– Олю, не треба.

– Треба. Вчора я зустріла вашу сусідку. Квартиру винаймає молода пара. Вони в’їхали ще навесні.

Свекруха сіпнулася до сина:

– Я хотіла трохи відкласти… Грошей мало…

Я продовжила:

– Пів року ви живете тут, господарюєте у моїй хаті і розповідаєте, що утримуєте нас!

– Не ганьбись, – процідила вона.

– Мене вже зганьбили! І ти, Дмитре, знову за мене не заступився!

Він підвівся.

– Поговоримо потім.

– Ми двадцять п’ять років говоримо “потім”. Сьогодні ти чув, як мати назвала мене поганою дружиною перед твоїми колегами.

– І знову промовчав! Свято закінчено, – сказала я. – Вибачте мені, будь ласка. Я більше не можу вдавати, що нічого не відбувається.

Гості почали збиратися. Віктор Сергійович потис мені руку і вийшов одним з перших. Родичі Алевтини Василівни шепотіли у передпокої. Діма проводжав їх, не дивлячись на мене.

Коли двері зачинилися, свекруха вимагала, щоб син «поставив дружину на місце». Я знову не витримала.

– Завтра ви повертаєтеся у свою квартиру! Угоду із мешканцями доведеться розривати за правилами, тож поки поживете у сестри чи орендуєте кімнату. Але тут ви більше не залишитеся!

– Дімо, скажи їй! – злетіла свекруха.

Діма довго ходив квартирою, потім дістав дорожню сумку.

– Після такого я лишитися не можу. Матір мою виганяєш…

– Я розумію.

– Ти спеціально все влаштувала при начальнику! Навіщо треба було трусити брудною білизною перед ним?

– Твоя мати розпочала розмову при начальнику! Ти міг її зупинити!

Діма склав кілька сорочок і поїхав разом із матір’ю до її сестри. Я не викидала його речі та не міняла замки. За тиждень він забрав інше. Ще за кілька місяців ми подали на розлучення.

Квартира була оформлена на мене за дарчою, яку батьки уклали ще перед нашим весіллям. Діма це знав і сперечатися про власність не став. Будинок у селі я не продала. Поступово полагодила веранду, провела воду і посадила вздовж паркану гортензії.

Я мешкаю у міській квартирі, а з весни до осені часто буваю в селі. Друзі приїжджають у вихідні. Іноді приїжджають діти. За круглим столом на веранді тісно, ​​тому ми приставляємо до нього додатковий.

Діма оселився у матері. Він працює, відвідує дітей і зрідка пише мені з побутових питань. Алевтина Василівна розповідає рідні, що я зруйнувала сім’ю через один невдалий тост. Можливо, їй справді простіше пам’ятати вечір саме у такому вигляді.

Наші спільні знайомі сперечаються й досі. Одні вважають, що я правильно перервала приниження одразу. Інші кажуть, що не можна було виставляти сімейний конфлікт перед колегами чоловіка та закінчувати свято на середині.

Я також розумію, що обрала найгірший варіант. Але в кожного настає такий момент в житті, – коли вже все байдуже. У мене він настав саме тоді, – та я ні про що не шкодую! Життя триває, – і тільки я вирішую, яким воно буде…

Як ви вважаєте, Ольга слушно вчинила, чи перегнула палицю? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!