– Заздриш материнському щастю – так і скажи!

– Придумала ще, гроші мої рахувати! Бач, моду взяла! – обурено голосила Олена Петрівна. – Я все життя заради тебе горбатилась, у всьому собі відмовляла.

– Мої відпустки проходили за плитою. Маю я право хоч на старості років пожити по-людськи та нормально відпочити? Чи повинна соплі вам усім підтирати, доки не впаду?

Дочка Олени Петрівни, Світлана, оперлася руками об стіл, щоб приховати тремтіння в пальцях. Мати, звичайно, говорила правильні речі, ось тільки колись вона обіцяла зовсім інше.

– Гроші твої, ніхто ж не сперечається, – відповіла Світлана, намагаючись придушити сльози, що підступили до очей. – Тільки пріоритети в тебе дивні, мамо.

– Для Даші море – необхідність, питання здоров’я. А для твого хахаля – просто розвага, безплатний бар і пляж. І при цьому ти все одно вибираєш його!

– Не смій так називати Ігоря! Це мій кавалер, зрештою! – мати сердито підібгала губи. – А в онуки ще є мати. Ти її народила – ти за неї й думай!

– Так у тому й річ, що я народ ила, бо ти обіцяла допомогти! – Підвищила голос Світлана, не витримавши. – «Народжуй, доню, не пропадемо, ми ж сім’я»! Пам’ятаєш? Чи в тебе пам’ять відбило разом із совістю?

Світлана розуміла, що вона, можливо, не має рації. Що їй потрібно просто розвернутися та піти. Але вона не могла не нагадати матері про те, як все було насправді.

…У ті часи Світлана була наївною, закоханою дурепою. Зійшлася з першим же хлопцем, з яким справа зайшла далі, ніж прогулянки за ручку, та від нього ж і була при надії. Так, через три довгі роки спільного життя, але ж і без офіційного статусу дружини.

– Це свідоцтво про шлюб давно вже нічого не означає, – казав їй той самий хлопець. – Люди живуть добре і з ним, і без нього. Та й погано – теж. Нині більшість обирають цивільний шлюб.

Світлана слухала та вірила. Вірила, що Олександр так щиро вважає. А ще – вірила, коли він казав, що хоче дитину від неї.

У результаті Світлана застукала його з іншою і пішла від нього. Згодом, через пів року він одружився, попри свої колишні промови, та ще й категорично відмовився від «довгоочікуваної» дитини, повідомивши, що навіть не впевнений, чи він батько.

Втім, після розлучення Світлану турбували зовсім інші проблеми. Як їй бути? Чи варто взагалі народ жувати? На той час терміни дозволяли розглянути інші варіанти.

Отут і втрутилася мати.

– Ти що, зовсім ку-ку? – Напирала вона на дочку. – Це ж мій онук чи онученька! Тут навіть нема про що думати! Ти не одна, нас двоє. Ну, подумаєш, чоловіка нема.

– Тебе он ми з бабусею теж ростили в суто жіночому колективі. Нічого, допоможу, впораємося якось. У тебе бабусина квартира є, відремонтуємо, здаватимемо – ось уже підмога. Не бійся, дочко. Я тебе не кину.

Світлана повірила та залишила дитину. А потім очікування зіткнулися із реальністю.

«Допомога» матері виявилася специфічною. Прямо, як юридична угода, у якій кожен пункт супроводжується зірочкою та дрібним шрифтом.

Так, Олена Петрівна забезпечила доньку та онуку дахом. Проте рахунки за комуналку вона ділила суворо на трьох.

– А вас двоє, – спокійно сказала вона дочці. – Ви витрачаєте більше світла та води.

Світлана не сперечалася, адже формально мати має рацію. Але вже тоді відчувалося щось не правильне.

Продукти вони купували окремо. Світлана могла дозволити собі хіба найдешевшу пшеничну кашу з маслом, зрідка – з напівфабрикатними котлетами.

Олена Петрівна забивала свою частину холодильника різними делікатесами та, як правило, ні з ким не ділилася. Ну, могла зрідка розщедритися і запропонувати бутерброд з ікрою внучці, що вже підросла, але не більше.

Витрати на побутову хімію, дрібний ремонт та заміну меблів ділили так само, як і оплату комуналки – більшу частину оплачувала Світлана.

– Ну, ви ж теж користуєтеся цим, – розводила руками Олена Петрівна, коли в них ламався кран або текла батарея.

Меблі при цьому Олена вибирала не аби які, а хороші, по можливості – нові.

Світлані доводилося крутитися, як мусі в окропі. Вдень вона сиділа з донькою, а вночі мила підлогу в під’їзді та перекладала тексти. Мати сиділа з онукою вкрай неохоче і лише після тиради обурень.

– Світлано, ну розподіляй час якось краще! Ти ж знаєш, я працюю, мені треба висипатись, – казала вона дочці.

Тому працювати доводилося або поки Даша спить, або поки вона в садку. Щоправда, із садком прийшла нова проблема: донька постійно хворіла.

Мати, зрозуміло, брати лікарняні не хотіла. Світлана не встигала працювати з Дашею на руках, а клієнти та роботодавці особливим терпінням не вирізнялися.

– Вам би на море її звозити… – сказала одного разу подруга Олени Петрівни, педіатр. – Бажано на місяць. Не скажу, що всі проблеми одразу підуть, але хоча б стане легше.

– Ой, це ж такі гроші зараз… – зітхнула Олена Петрівна. – Поки накопичимо – вона вже й сама імунітет виробить, переросте.

А рік тому сімейна ідилія впала остаточно. Олена Петрівна, ховаючи очі, заявила:

– Світлано, треба б вам подумати про переїзд, бо важко мені. Шумно. Я літня людина, мені вже важко підлаштовуватися під чужий ритм життя. У тебе є квартира від бабусі, от і живіть там.

На той момент та сама квартира прийшла в дуже сумний стан. Квартиранти встигли зіпсувати ремонт, хтось вивіз ліжко, у дивані знайшли клопів.

Словом, довелося попітніти, щоб довести її до пуття, та взяти ще один кредит. Спочатку Свєта з Дашею спали на підлозі на матраці, але подітися було нікуди: мати дала терміну всього два тижні.

Незабаром з’ясувалась і причина її поспіху. Буквально за кілька днів до Олени Петрівни переїхав Ігор. Той самий, з яким мати тепер збиралася на море.

– А тобі що, мало було допомоги? У тебе й так квартира є! – сердито відповіла Олена Петрівна дочці. – Не кожен у твоєму віці має окреме житло. А тобі мало! Невдячна!

– По-перше, її мені залишила бабуся, яка на відміну від тебе нічого не обіцяла. По-друге, я й досі виплачую кредит за меблі, – відрізала Світлана.

– А ти… Ти просто викинула нас, щоб звільнити місце для мужика. І кричала, що в тебе немає грошей на онучку. А тепер катаєш ледь знайомого мужика по морях!

Це було жорстко, але чесно. В іншій ситуації Світлана навіть зраділа б за матір, але не тоді, коли її вмовили народ жувати, пообіцявши всебічну підтримку та допомогу, а потім помахали ручкою.

– Ах ти нахабниця… Пішла геть! – не витримала мати та вказала на двері тремтячою рукою. – Заздриш материнському щастю – так і скажи!

У горлі стала грудка, що заважала дихати. Світлана кілька секунд дивилася на Олену Петрівну, не вірячи своїм вухам, а потім пішла до дверей.

– На щастя я не заздрю, мам… – тихо сказала вона вже біля виходу. – Просто дивуюсь. Ти казала, що ми сім’я. А виявилося, сім’я в тебе – тільки ти сама і той, хто зараз тебе розважає.

– Що ж, лети. Гарного відпочинку. Тільки коли твій Ігор піде – не дзвони мені. У мене кредити та дитина на руках. Мені не до тебе.

…Сім років пролетіли непомітно. Спочатку Світлані було страшно та важко, потім вона звикла. А потім раптом виявила, що вже твердо стоїть на ногах.

У житті з’явився Олексій. Може, й не принц на білому коні, проте за його спиною було так само надійно, як за кам’яною стіною.

Він навчив Дашу кататися на велосипеді та упорядковував проводку у квартирі. Для Олексія були «твої» і «мої» проблеми, йому все ставало «нашим».

Вони розписалися тихо, без пишного весілля. Через рік з’явився Мишко – щокастий і горластий карапуз.

Світлана була щасливою. До речі, з матір’ю вона спілкувалась, але дуже холодно. Все обмежувалося рідкісними вітаннями зі святами.

Іноді Олена Петрівна питала про те, як у дочки йдуть справи, але на всі її розповіді реагувала запізно і сухо: кількома словами або смайликом. Незабаром і сама Світлана припинила поширюватись і просто говорила, що в неї все добре.

– Може, запросимо в гості тещу? – якось запропонував Олексій, хитаючи на руках тоді ще одного сина. – Все-таки бабуся. Мишка не бачила жодного разу.

Світлана лише хитнула головою.

– Льош, повір, не треба. У неї своє життя, у нас своє. Не хочу нав’язуватись. Вона ясно дала зрозуміти, що діти для неї – тягар.

Але одного дня все змінилося…

Настав листопад. За вікном лив безпросвітний дощ. Небо затягло сірими хмарами. Задзвонив телефон. “Мама”. По спині Світлани пробіг холодок. Зазвичай Олена Петрівна не дзвонила першою.

– Алло? Свєто, вітаю… – хрипким, надламаним голосом почала мати. – Доню, я тут попросити хотіла… Можеш приїхати? У мене спину прихопило так, що навіть до вбиральні важко добиратися.

– Лежу третій день. Нема кому навіть склянку води подати. У будинку бардак, з їжі нічого немає, до аптеки не дійти.

– А де твій Ігор? – спокійно спитала Світлана.

У слухавці повисла пауза.

– Пішов Ігор. Ще коли уперше прихопило. Сказав, що кохання минуло… Світлано, мені зовсім погано. Приїжджай, будь ласка.

– Гаразд. Незабаром буду.

Світлана зітхнула, зібралася та поїхала. А що ще лишалося робити? Мати, як-не-як, виростила її.

Жінка повернулася до квартири, з якої її колись двічі виставили. Найважче далася зустріч із матір’ю. Весь цей час вони не бачилися.

За сім років Олена Петрівна постаріла на всі двадцять: обличчя покривали глибокі зморшки, волосся посивіло, на руках і ногах проступали вени. Тепер вона здавалася якоюсь чужою і незнайомою.

– Я вже думала, не приїдеш… – тихо сказала мати.

– Мене в дитинстві навчили тримати обіцянки, – тільки й буркнула Світлана.

Вона принесла Олені Петрівні графин із водою, натерла спину маззю та пішла на кухню. Увесь наступний час пройшов за приготуванням і прибиранням.

Світлана хотіла було подати матері обід в її кімнату та поїхати додому, але Олена Петрівна буквально спіймала її за руку.

– Свєто… А де ж Льоша? Де онуки? Я думала, що ти з родиною приїдеш. Я хоч би подивилася. Дашка, напевно, вже зовсім доросла?

Світлана акуратно вивільнила руку. Вона зрозуміла, що цієї розмови не уникнути, і сіла на стілець поруч із ліжком.

– Льоша вдома, з дітьми. Завтра всім рано вставати, – відповіла вона сухо.

– Ну, можна було й заїхати, хоча на трохи… Я ж все-таки бабуся.

– Бабуся, яку вони не знають, – не витримала Світлана. – Мамо, Даша справді виросла. Вона виросла, поки ти колесила з Ігорем, забувши про нас.

– Так що для неї ти – тітка Олена, яка щорічно надсилає листівку в телефоні. А Мишко взагалі не знає, що ти існуєш.

– Ну, навіщо ти так? – схлипнула мати, відвертаючись до стіни. – Я для себе хотіла пожити… Це що, злочин тепер?

– Та ні, не злочин. Що поганого в тому, що ти будувала кохання, їздила на курорти та насолоджувалася тишею та спокоєм? Просто ми вирішили не заважати тобі. Вирішили шанувати твій вибір, а ти про нас і не згадувала.

Олена Петрівна так і не знайшла, що відповісти. Все було саме так. Дочка просто ухвалила її вибір.

Світлана попрямувала до дверей.

– Продукти в холодильнику. Ліки у тебе на тумбочці. Я спробую домовитися з доглядальницею, щоб до тебе хтось приходив і допомагав, поки ти хворієш. Дзвонитиму і контролюватиму.

– І все? – мати підвелася на лікті і здивовано глянула на дочку. – Ти ось так підеш? Навіть чаю не поп’єш? Ми ж не чужі!

Світлана зупинилася біля порога.

– По крові не чужі. А ось у житті – чужі. Ти сама розтоптала все між нами, коли проміняла здоров’я онуки на мужика.

– Може, і я в чомусь не мала рації, але… Ти хотіла жити для себе і нікому нічого не бути винною. Вітаю! У тебе вийшло!

Жінка вийшла, не чекаючи відповіді.

Вже на вулиці, під холодним дощем, Світлана вдихнула на повні груди. Десь там, в іншому районі, у маленькій, але теплій квартирі, на неї чекали.

Чекали не тому, що награлися в особисте життя, і не тому, що вона принесла ліки. Просто тому, що любили.

А за спиною залишилася жінка, яка виграла свою боротьбу за волю. Вона отримала саме те, за що колись боролася: життя винятково для себе. Тільки ось розділити це життя їй тепер було ні з ким. Як кажуть, – за що боролася…

А ви як вважаєте, слушно відповіла донька, чи перегнула палицю? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!