– Здай свою матір в інтернат, а я до вас переїду і допомагатиму! Я ж не лежатиму, як вона. У мене ще сили є, – як ні в чому не бувало промовила свекруха

Ганна Вікторівна, насупивши брови, переступила поріг будинку і голосно цокнула язиком:

– Я не чекала від тебе такого…

Стрімголов прибігши з іншого кінця будинку відчиняти двері, я здивовано подивилася на свекруху.

– Я думала, що у нас з тобою добрі стосунки! Напевно, я сильно прорахувалась. Все виявилося зовсім не таким, яким здавалося.

Я запитливо подивилася на свекруху, яка дуже любила ходити навколо і говорити загадками.

– Відповіси ти мені, чи ні? – наполегливо запитала Ганна Вікторівна. – Я б хотіла почути твою відповідь.

– Нормальні стосунки, – ствердно кивнула я. – Чому ви вирішили протилежне?

-Тому, що в мене є для цього всі підстави, – з сумом промовила свекруха, продовжуючи стояти у передпокої.

– Які? – Зітхнула я, розуміючи, що розмова швидше за все сильно затягнеться. – Може, ви далі пройдете? Чого ми в порозі стоятимемо?

Ганна Вікторівна з роздратуванням підібгала губки й, спантеличено хитаючи головою, пройшла на кухню. Вона була налаштована рішуче на те, щоб з’ясувати у мене моє до неї ставлення.

– Посидьте поки, я зараз швидко мамі поїсти віднесу, – пробелькотіла я і схопила тарілку.

– Ось з цієї причини я якраз і прийшла поговорити, – з розумним виглядом промовила свекруха.

– Я зараз, – я з тарілкою швидкими кроками проскочила повз Ганну Вікторівну.

Вона провела мене невдоволеним поглядом і осудливо похитала головою. Близько десяти хвилин мене не було на кухні, і жінка вже почала сильно злитися.

Почувши мої кроки, Ганна Вікторівна набула загрозливого вигляду і насупила брови.

– Нагодувала? – скривджено спитала свекруха.

– Так, зараз поговоримо, – заметушилась я, і кинулася до раковини, щоб поставити посуд.

– Вже можеш не поспішати, зачекаю, що мені робити? – пробурчала свекруха.

Я зрозуміла, що спочатку треба вислухати свекруху, щоб вона зовсім не образилася, а потім уже займатись своїми справами.

– Кажеш, у нас із тобою добрі стосунки? – не витримавши, вона сама завела розмову.

– Ну так, – кивнула я. – Ми, дякувати Богу, з вами не вороги.

– Кажеш добрі, але мене поряд із собою ти бачити не хочеш, так? – посміхнулася Ганна Вікторівна.

– У якому сенсі? Ми з вами начебто спілкуємось і ходимо один до одного в гості, – здивовано відповіла я. – Не розумію, чому ви раптом почали переживати?

– Зате мені жити з вами не можна, а свою матір ти притягла! – не витримавши, гаркнула свекруха. – Значить, місце їй знайшлося, а мені ні!

– Звісно, ​​все зрозуміло. Сваха – твоя мати, а я – чоловіка. На мене можна і начхати з високої дзвіниці! Так?

Я важко зітхнула і повільно опустилася на стілець. Я так і знала, що якось Ганна Вікторівна торкнеться цієї теми.

Близько п’яти років тому, коли я одружилася з Олегом, свекруха вже рік, як була вдовою. Вона почала натякати нам на те, що їй дуже нудно жити одній.

Вона навіть почала скаржитися на своє здоров’я, щоб розжалобити нас, але це не допомогло. Тоді Ганна Вікторівна вирішила поговорити із сином на пряму, але її чекало розчарування, та відмова.

– Мамо, ми самі тулимося у двокімнатній квартирі, та й взагалі, жити дітям з батьками не можна! – пояснив матері Олег.

Вона, звичайно, дуже образилася на сина, але потім змирилася і перестала заводити мову про переїзд. За п’ять років шлюбу ми встигли продати двокімнатну і придбати двоповерховий котедж.

З дітьми ми, поки що, вирішили почекати. Однак на нас несподівано насунуло лихо: у мами трапився інсульт, і я вирішила забрати її до себе в хату.

Ганна Вікторівна дізналася про це зовсім випадково. Останні два роки вона жила у подруги на півдні, та здавала свою квартиру, тому бачилася з нами не так часто.

З приводу проживання моєї мами в нашому будинку їй проговорився чоловік, хоча до цього ми з ним вирішили Ганні Вікторівні нічого не говорити, пам’ятаючи її минулі образи.

І ось, несподівано дізнавшись про те, що сваха живе разом із нами, свекруха повернулася до рідного міста.

– Мама хвора, – похмуро відповіла я. – Що ви пропонуєте мені зробити з нею? Кинути?

– Мене ви до себе не взяли! – твердила те саме Ганна Вікторівна.

– Ви не були хворі, і, слава Богу! – процідила я крізь зуби. – Вас би в такому разі теж ніхто б не покинув…

Свекруха ображено підібгала губки. Вона була дуже незадоволена моєю відповіддю.

– У мене теж буває всяке. То тиск, то пульс, спина. І взагалі, я маю остеопороз! Упаду і щось зламаю. Просто я не біжу до вас і не прошуся до хати, – сердито насупилась Ганна Вікторівна. – Одного разу вже відмовили, вистачило…

– Ви не розумієте, у мами вся ліва частина не працює, – заперечила я.

– Права ж нормальна? – Поставила риторичне питання невгамовна свекруха. – Ти не працюєш зараз, як я зрозуміла?

– Ні, – я з викликом схрестила руки на грудях.

– Ось! Все на мого хлопчика звісила, – почала зітхати Ганна Вікторівна. – Пенсія у свахи, мабуть, мізерна? Більше на пігулки йде?

– Нам вистачає. Я взагалі не розумію, чому ви надумали рахувати наш бюджет? – обурено промовила я.

– Тому, що я хочу запропонувати тобі інший варіант. Здай матір в інтернат, а я до вас переїду і допомагатиму. Я ж не лежатиму, як вона. У мене ще сили є, – як ні в чому не бувало промовила свекруха.

Я завмерла на місці, як статуя, і розгублено дивилася на Ганну Вікторівну.

– Ви жартуєте? – тремтячими губами видавила з себе я.

– Ні, люба, які ж тут можуть бути жарти? – розпливлася вона в усмішці й, підскочивши до мене, обняла за плечі. – Я вам допоможу, зможете і дитинку планувати, а не з дорослою тіткою няньчитися.

Я грубо відштовхнула від себе свекруху, й остовпіла від стресу. Насилу я все-таки впоралася з собою і вказала свекрусі на двері:

– Ідіть!

– Куди ж я піду? – посміхнулася Ганна Вікторівна. – Свою квартиру я здаю.

– А ви йдіть в інтернат. Може, вас туди приймуть? – їдко промовила я.

– Навіщо мені до будинку інвалідів? Я добре почуваюся, – зневажливо засміялася свекруха.

– Це фізично, а психічно у вас точно не все нормально з головою, якщо ви пропонуєте мені позбутися власної матері, – я покрутила пальцем біля скроні. – Усього доброго!

Ганна Вікторівна ненависно примружила очі й кулею вискочила з кухні до передпокою. Вже за двадцять хвилин мені зателефонував Олег і запитав про те, що трапилося.

– Мама сказала, що ти її вигнала. Знаю, що на порожньому місці б ти не стала цього робити. Що сталося?

Я розповіла чоловікові про те, що саме трапилося між нами, і як свекруха пропонувала вчинити з матір’ю.

– Ти все правильно зробила, – підтримав мене Олег. – Вона, звичайно, моя мати, і я далі з нею спілкуватися, але тобі цього більше не рекомендую.

З того часу Ганна Вікторівна зникла з мого поля зору. Раз на рік чоловік їздив до матері на південь, куди вона остаточно переїхала, продавши свою квартиру і вкрай образившись на мене за відмову жити разом.

Я не виявляю жодного бажання спілкуватися з нею, бо вважаю, що її пропозиція була дуже нахабною та зухвалою! Як вважаєте, я слушно міркую?