Здебільшого, в нашому житті трапляються різні драми, й вони бувають гіршими, ніж в індійських мелодрамах

Здебільшого, в нашому житті трапляються різні драми, й вони бувають гіршими, ніж в індійських мелодрамах.

Від себе хочу сказати – на думку моїх бабусі та дідуся, по материнській лінії, я невдячна онука. І річ тут зовсім не в моєму характері. Спочатку розповім, із чого все це починалося.

Мій “шляхетний” татко кинув мою маму, коли вона ще носила мене під серцем, так би мовити, була в положенні. Сам же батько знайшов собі нову пасію.

Зрештою, вона його поступово споїла і, примудрилася переписати на себе його трикімнатну квартиру.

Але, чомусь батьки мого батька, вони ж мої бабуся і дідусь, звинуватили мою маму в його асоціальній поведінці. Буцімто, це вона зіпсувала його, якби була розумніша, все було б чудово.

Через деякий час мого батька не стало в розгульній колотнечі серед таких же, як і він дворових любителів міцних напоїв.

Мені на той момент було шість років. Ми з мамою були на його похованні, потім на поминки до бабусі з дідусем по батьковій лінії нас запросили.

Те, що нас не раді були бачити, я навіть у своєму віці розуміла, і це неможливо було списати на похорон і жалобу, просто всі вважали, що нам тут не місце. Більше до них ми не ходили. Спокійним життям ми з мамою прожили тринадцять років.

Але, коли не стало моєї бабусі по тій самій татовій лінії, у нашій квартирі пролунав дзвінок стаціонарного телефону – нам по ньому давно не дзвонили, і це мене дуже здивувало.

Нам повідомили не найкращу новину, хоч і перенесли ми її спокійно – дзвонив дід, сказав, що овдовів і запрошував нас у гості.

Мама, звичайно, не дуже зраділа такому запрошенню, а я полегшено зітхнула, мовляв, дід хоч на старості років одумався.

Але, як гірко я помилялася! Я поїхала до нього, бо дід наполягав на цьому, мовляв, треба відновлювати родинні зв’язки.

Всі свої вимоги він підносив у наказовому порядку, вимовляв їх командним тоном – принеси, прибери, приготуй, збігай в аптеку. Я намагаюся встигати й вдома і на роботі, адже він один у мене залишився з усіх бабусь та дідусів.

Я у черговий раз прийшла до нього, оскільки дідові треба було заплатити за газ – беру книжку та гроші, говорю, що оплачу все в середу. І що я чую на свою адресу:

– Як у середу, яка ж ти невдячна внучка!

Ось так! Я роблю для нього все і тут невдячна! А те, що коли я була маленькою і хотіла до них у гості, а я не потрібна була!

Ось так і вийшло все – дідові потрібна нянька, а ніяк не внучка. Чим усе це скінчилося? Сплатити довелося того ж дня і це тільки перші ластівки – потім пішло – поїхало!

То м’ясо не таке купила і ліжко не так застелила, не так посуд помила та інше. Не знаю, як мені вдалося протягнути так три роки, але довелося таки діда влаштувати в будинок для людей похилого віку! Невдячна онука скажуть багато хто?

Не невдячна, просто старечий склероз і маразм, усе разом узяте – це не я так говорю, а лікарі. А почалося все із сусідів.

Дід їх затопив, забувши зачинити воду у ванній. І так неодноразово, то газ не перекриє, то воду забуде закрити у ванній, або на кухні!

Я просто почала боятися за нього. Порахувала, що так буде йому краще. А квартира дісталася мені. Я вважаю, що я її заслужила, стільки років доглядаючи вередливого діда! Як вважаєте?