Жінка з інструментом — це як кішка в душовій: і шкода, і страшно, — хихотіла Катерина Петрівна, коли вкотре заглянула без дзвінка. — Уже краще з інструментом, ніж на дивані з пультом, — буркнула Анастасія, відтираючи пляму від шпаклівки на стіні. — Це ти на кого натякаєш, ластівко? — свекруха стиснула губи, ніби проковтнула оцет. — Чоловік твій працює, між іншим. Не весь день може твої забаганки виконувати.

Квартира дісталась Анастасії від діда. Старого, буркотливого, але справедливого, який не довіряв нікому, крім своєї єдиної онуки. Дім стояв на третій лінії від метро, вікна виходили у двір, де гуркотіли сміттєвози й влітку цвіли такі клумби, що алергія прокидалась навіть у каміння. Але Настя все одно була щаслива. Бо тепер у неї було своє. Справжнє. Без іпотек, поручителів і сліз у відділенні банку.

Ремонт вона почала з ентузіазмом, наче не стіни фарбувала, а життя заново перефарбовувала. Підлога рипіла так, що сусіди знизу спершу стукали по батареях, думаючи, що в неї або навчання ДСНС, або весілля. Анастасія червоніла, вибачалась і продовжувала — бо знала: це тимчасово. Все буде гарно, чисто і, головне, — своє.

— Тобі не здається, що ти все це робиш якось… із надмірним ентузіазмом? — ліниво витягнувши ноги на старенькому дивані, поцікавився Ілля, її чоловік. Він любив казати «надмірний ентузіазм», щоб здаватися розумним. Зазвичай це вдавалося тільки з касирами у «Сільпо», і то коли в них був гарний настрій.

Анастасія стояла на драбині й намагалась прикрутити карниз. Не для «цих слів», а для звичайних жалюзів. Але шуруповерт уперто крутився не туди. Чи це руки тремтіли.

— Так, Ілля. Я просто обожнюю фарбу в волоссі, затерплі ноги й запах розчинника. Це мій фетиш. А ти чого досяг? — пирхнула вона, дивлячись на нього зверху вниз. І в прямому, і в переносному сенсі.

Він усміхнувся і підніс кружку з кавою.

— Заспокойся. Я ж пожартував. Просто, може, не варто все самій робити? Мама казала, в неї є знайомий майстер, хороший. Сусідці стелю робив — і рівно, і недорого. А ти все сама, сама…

Слово «мама» останнім часом звучало в їхньому домі частіше, ніж «люблю» або «будеш їсти?». Катерина Петрівна з’явилася в їхньому житті, як туман — спершу непомітно, а потім усе затягнула. Ілля слухав її, ніби в нього в голові не мозок, а радіоприймач з однією хвилею: «Катерина FM». Вона дзвонила вранці, ввечері, а нещодавно почала забігати «мимохідь», із баночкою солоних огірків і «ненав’язливим» поглядом навколо.

— Що у вас тут? Ще ремонт? Ай-ай-ай… Настуню, ну ти й вигадниця. Все-таки чоловікам треба довіряти, а не самій з викруткою бігати. Жінка з інструментом — це як кішка в душовій: і шкода, і страшно, — хихотіла Катерина Петрівна, коли вкотре заглянула без дзвінка.

— Уже краще з інструментом, ніж на дивані з пультом, — буркнула Анастасія, відтираючи пляму від шпаклівки на стіні.

— Це ти на кого натякаєш, ластівко? — свекруха стиснула губи, ніби проковтнула оцет. — Чоловік твій працює, між іншим. Не весь день може твої забаганки виконувати.

Анастасія нічого не відповіла. У неї була звичка — мовчати, коли хотілося кричати. Бо якщо крикнеш один раз, то потім усе життя кричатимеш. А їй не хотілося жити в крику.

Коли ремонт наближався до фіналу, Анастасія вже не посміхалась. Руки боліли, волосся ламалось, нігті — як у шахтаря. Вона схудла, заробила хронічне безсоння і навчилась відрізняти ґрунтовку від акрилової фарби за запахом. У неї почалась алергія на слово «шпалери». Особливо, коли його вимовляв Ілля.

Він став якимось іншим. М’якшим, але в дивний бік. З’явилася манера говорити по складах, ніби вона дурна. І фрази стали якимись… заготовленими. Не від серця — від дна, з підвалу сумнівних намірів.

— Настя, давай поговоримо. Мама пропонує… ну, коротше, ідея така: квартиру можна оформити на трьох. На тебе, на мене і на неї. Типу, щоб спокійніше було. Ну, мало що… — сказав він одного разу, неначе між іншим, засипаючи пельмені в киплячу воду.

Анастасія підняла на нього очі. В них не було злості. Лише втома.

— Ти здурів?

— Це для стабільності. Щоб потім ніхто не тягнув ковдру. Мама в роках, їй десь треба жити. А тут — зручно: ви поруч, я не рвуся на два будинки…

— Тобто ти збирався залишити мене з нею? — вона навіть не сміялась. Було б смішно, якби не було так сумно.

— Та ні, не зовсім щоб прямо залишити. Просто… у неї в Переяславі холодно. А тут — тепло, затишно, все своє. Ти ж усе так класно зробила! — Ілля говорив, ніби не розумів, що коїться.

Анастасія підійшла ближче, сперлась на підвіконня і тихо, без істерики, запитала:

— Скажи чесно, Іллю. Це був ваш план із самого початку?

Він стиснув губи. Мовчки. І в ту мить вона все зрозуміла. Далі питати не було сенсу.

Пізно ввечері, коли Ілля «пішов на роботу» — за версією Катерини Петрівни, на нічну зміну в офіс — до квартири без попередження заглянула сама героїня. З ключами. Ключі вона «випадково» скопіювала, коли Настя залишила сумку в них на дачі.

— Привіт, ластівко. Я просто супчику принесла, ти така худа стала — жах! — сюсюкала Катерина Петрівна, роззуваючись. — Ой, а можна я тут переночую? У мене воду відключили, а у тебе тепло. Квартира шикарна. Як із журналу. Мій улюблений стиль: чисто, лаконічно й дорого. Ти молодець. Правда. Залишилось тільки правильно розпорядитися цим добром…

— Не зрозуміла? — Анастасія стала перед нею. Не агресивно. Просто прямо. — Що ви тут робите, Катерино Петрівно?

— Додому прийшла, — зітхнула вона, скидаючи пальто. — Ви з Іллею все вирішили. Я переїжджаю.

Через десять хвилин Анастасія стояла в під’їзді, боса, з червоним обличчям і важким серцем. Вона виставила її. Так. У буквальному сенсі. Зачинила двері. І замкнула замок.

Потім сперлась на стіну і заплакала. Тихо. Приглушено. Наче соромно за те, що відстояла своє.

І в ту мить у двері подзвонили. Вона підняла голову.

— Що? — голос уже сипів.

— Це Ілля. Відчини. Нам треба поговорити.

Анастасія не зрушила з місця.

— У тебе є рівно п’ять хвилин. І тільки якщо почнеш з фрази: «Я був ідіотом». Інакше навіть дивитися на тебе не буду.

Мовчання.

— Ну?

— Я… був ідіотом, — пробурмотів він. — Далі по тексту?

Вона витерла носа, посміхнулась.

— Заходь. У тебе є шанс пояснити, чому я досі не подала на розлучення.

Ілля зайшов. Надто спокійно. Наче досі вірив, що зможе викрутитись.

Він помилявся. Гучно і безповоротно.

Анастасія сіла на підвіконня, загорнувшись у плед. Вікно було прочинене — травень шепотів запахами черемхи й підгорілих булочок із першого поверху. В голові дзижчало, ніби там прописався симфонічний оркестр, який репетирує тільки вночі.

Ілля стояв у передпокої, м’яв у руках свій шкіряний рюкзак, колись подарований нею. Чомусь саме зараз її розлютило, що він досі носить речі, куплені за її гроші.

— Проходь, — сказала вона, не повертаючись. — Тільки зніми капці. Мені, знаєш, тепер кожна порошинка дорога.

Він пройшов на кухню. Взяв кружку, налив води з фільтра. Спочатку хотів сісти, потім передумав — став біля стіни. Мовчав.

Анастасія витримала рівно сорок секунд.

— Ну і що? Де пояснення? Де каяття? Де, чорт забирай, хоча б тінь розуму на обличчі?

— Настя… — Ілля почухав потилицю. — Я не хотів, щоб все так вийшло. Ми думали, ну… що ти сама все зрозумієш.

— Ага. Авжеж. Я мала здогадатися, що ви з мамочкою вирішили нажитись за мій рахунок. А я хто? Гастарбайтер із золотими руками й без прав?

— Та не в цьому річ! — вибухнув він. — Просто ти все робиш сама. Сама! Сама! Наче я взагалі ніхто!

— А ти не думав, що ти справді — ніхто? — спокійно кинула вона. — Ти мені не помічник, не партнер, не опора. Ти — меблі. Ще й із подряпаною поверхнею і скрипучими ніжками.

Він замовк. Здається, порівняння зачепило. Меблі — це сильно. Особливо скрипучі. Самооцінка Іллі спрацювала, як автоматичні двері в супермаркеті: намагались закритись, але застрягли.

— Ми з мамою просто думали, що раз ти одна не витягнеш, то можна… ну, об’єднатись. Об’єднати ресурси.

— Я — ресурс, так? — її голос став крижаним. — Ти, вона — стратеги. А я просто локація. Квадратні метри з руками та нервовою системою.

— Та не через це все! Ми ж сім’я…

— О-о-о! Слово «сім’я» з твоїх вуст звучить як «розпродаж мізків». Ти хоч раз думав про мене? Коли я до ночі шкребла батареї? Коли домовлялася з сантехніком, який кликав мене «зайчик»? Коли спала на підлозі, бо диван ще не привезли?

Ілля відвів погляд. Не витримав.

— Ти змінилася. Стала злою. Жорсткою.

— Я стала дорослою, Ілля. А ти — залишився там, де тебе покинула твоя мама в восьмому класі.

Він опустився на табурет. Наче його прибили до підлоги.

— І що тепер? — спитав він. — Ти ж не виженеш мене? Це ж і мій дім тепер. Ми ж одружені. У нас же шлюб. Все спільне.

— От і поговоримо про це, — Анастасія підвелася. — Зараз, любий мій, почнеться найцікавіший квест у твоєму житті: «Розлучення і дівоче прізвище».

Наступного ранку вона прокинулась від дивного звуку. Наче в під’їзді хтось влаштував концерт — з вступом, приспівом і істеричним бісом.

Вона підійшла до дверей, відчинила їх і… загарчала. Інакше не назвеш.

На сходовому майданчику стояла Катерина Петрівна. У халаті з леопардовими вставками. І з сумкою. І з подругою — тією самою, що колись волала, мовляв, «цей ваш інтернет — від лукавого».

— Я до сина! — гордо оголосила Катерина Петрівна. — Маю повне право!

— Ви в собі взагалі? — прохрипіла Анастасія, не вірячи в те, що відбувається. — Яким це боком ви тут з’явились?

— Боком матері! — пафосно видала свекруха. — Він мій син, він зі мною. Ви його вигнали — от я й забираю його назад. Квартира — спірна. Я консультувалась.

— З ким? З адміністратором групи «Злі свекрухи»? — в’їдливо спитала Настя. — Забирайтесь. Ілля ще тут. Але ненадовго. Збирає речі.

— Я не піду! — завищала подруга. — Ми викличемо поліцію! У вас тут незаконне виселення!

— У мене тут незаконне проникнення, — спокійно зазначила Настя. — І знаєте, що найсмішніше? Квартира оформлена тільки на мене. Спадщина вже завершена. Я — єдиний власник. Без всяких «ми», «нас» і «мам».

Мовчання було таке густе, що його можна було різати ножем.

— Що? — перепитала Катерина Петрівна. — Але… як же… Ілля казав…

— Ілля багато чого каже. Особливо, коли п’яний. А коли тверезий — просто бреше. Все. Ваша партія закінчилась.

Ілля поїхав того ж дня. З двома валізами й обличчям, ніби його тільки що звільнили з життя. Катерина Петрівна ще тричі телефонувала й приходила. Один раз — з нотаріусом, який виявився її троюрідним племінником і загубив посвідчення прямо на порозі.

Анастасія витримала все. Була ввічливою. Але рішучою. Як у кіно кажуть? «Залізна леді». Тільки без лордів і парламентів. Просто жінка, яку зрадили — і яка не дала себе з’їсти.

Увечері вона ввімкнула світло, пройшлася босоніж по новій плитці, відкрила пляшку вина. На кухні було тихо. Ніхто не шелестів чипсами. Не клацав пультом. Не промовляв фраз типу «а мама сказала…».

— За себе, — сказала вона вголос і підняла келих. — За жінку, яка вміє будувати не тільки стіни, а й кордони. І зносити тих, хто в них лізе.

У той вечір вона вперше за довгий час заснула спокійно. Без тривоги. Без страху. Без стуку у двері.

Через три тижні після того, як Анастасія виставила Іллю за двері, у її житті настала… тиша. Не щастя. Не ейфорія. Не переможна хода босоніж у новому халаті. А саме тиша. Густа, в’язка, ніби хтось поклав на вуха вату.

Ні дзвінків. Ні повідомлень. Навіть Катерина Петрівна — та ще сирена родинного флоту — затихла. Настя навіть перевірила — чи не захворіла, чи не потрапила під трамвай. Все виявилось банальніше: стара поїхала в санаторій «для відновлення після стресу». Мабуть, після того, що не вдалося стати господинею трикімнатної квартири на Оболоні.

Анастасія дивилась у вікно — і не відчувала нічого. Радість, звісно, була — хвилин п’ятнадцять у день, коли їй вручили свідоцтво про право власності. Потім почались будні. Ремонт завершено, квартира майже облаштована, меблі на місці, навіть квіти вижили. А всередині — порожнеча. Ніби перемогла, але не в кайф.

— Ну що, Настю, свобода не гріє? — усміхнулася сусідка Галина Львівна, сидячи в неї на кухні з чашкою цикорію. — Так буває, дитинко. Війна закінчується, а звичка до бою залишається.

— Мабуть, — зітхнула Настя. — Просто я справді думала, що без них мені стане легше.

— Так і стало. Просто ти ще не звикла до себе нової, без них. Ти тепер одна. Не як раніше — «одна, але в шлюбі», а чесно одна. От і вчися жити по-новому.

Одна, але чесно. Ця фраза застрягла в неї в голові, як цвях у стіні, на який ніхто не вішає картину — просто стирчить.

У суботу у двері подзвонили. Вона подумала — доставка. Забуте замовлення або сусід щось переплутав. Відкрила — і застигла.

На порозі стояв Ілля.

Борода трохи заросла, очі запалі, на плечах куртка, якій років з десять. У руках — спортивна сумка і пакет з аптеки. Він виглядав, як реклама невдач у людській подобі.

— Я просто поговорити, — сказав він тихо. — Хвилин десять. Я не клянчитиму. Я не благатиму. Просто скажу — і піду.

Настя кивнула. Впустила. Оглянула його. Він ішов повільно, ніби кожен крок у цій квартирі був тепер іспитом.

— Знаєш, я думав… — почав він, сідаючи на краєчок дивана. — Що мені буде легше. Ну, типу — нове життя, свобода, мама поруч… А потім, розумієш, настав день, коли я прокинувся, а поруч тільки запах котячого корму і телевізор. І я зрозумів: от воно. Ось де ти живеш, коли тебе вже ніхто не чекає.

— А мене ти чекав, так? — з іронією в голосі спитала Настя, притулившись до дверного одвірка.

— Я не чекав, я… звик. Звик, що ти поруч. Що все ніби саме йде. А потім виявилось — це не саме. Це ти. Усе робила ти. Я просто думав: якщо ти так усе тягнеш, то й справді можна сісти тобі на шию.

— А що, зручно, так? Шия гнучка, спина міцна.

— Так, — він кивнув. — Але я все зламав. Власними руками. Знаєш, я навіть маму тепер слухати не можу. Вона все говорить, говорить… а мені хочеться її вимкнути, як радіо в маршрутці.

Настя мовчала. У ній усе перекочувалося — не від жалю, а від злості. Бо він говорив це з таким виразом обличчя, ніби йому просто не пощастило. Не зрадив. Не обдурив. А от так — ну, не склалося.

— Що ти хочеш, Ілля?

— Я підписав заяву, — сказав він і поклав на стіл два аркуші. — Розлучення. Без поділу, без претензій. Усе, що ти вклала — твоє. Я навіть думав… аліменти платити, але потім зрозумів — ми ж не діти, правда?

— Ми не діти, але дехто поводиться гірше за підлітка.

— Я заслуговую, — кивнув він. — Просто… якщо можна, — він підвівся, — пробач. Не як колишньому. Як людині. За все.

Настя подивилася на нього. Довго. Без злості. Без прощення. Просто дивилася, як на людину, яку вже не повернеш назад. Не тому, що він поганий. А тому, що дорога закінчилася. І відступати нікуди.

— Іди, Ілля.

Він кивнув. Без драми. Без зайвих слів. Підняв сумку і вийшов. Спокійно. Майже беззвучно.

Через два дні вона викликала слюсаря.

— Замки будемо міняти? — діловито уточнив він, дістаючи інструменти.

— Так, — сказала вона. — На вхідні двері й на балконні. І в душі, якщо можна.

Мужик засміявся.

— Ну, з душем складніше, але можу проконсультувати.

За годину все було готово. Новий замок клацнув приємним звуком.

Анастасія зачинила двері, повернулась до своєї квартири, вдихнула на повні груди й сказала:

— Все, тепер точно моя. Не тільки за документами. За відчуттями.

Вона зняла з вішалки легку куртку, накинула її та вийшла на вулицю. Травневе сонце било в обличчя. Життя більше не здавалося підвішеним. Воно стало справжнім. Трохи прохолодним, трохи самотнім — але своїм.

І фінальний штрих.

На телефон прийшло сповіщення:

«Заяву на розлучення прийнято. Чекайте виклику в РАЦС.»

Анастасія усміхнулася. Вперше — по-справжньому. Не з сарказмом. Не втомлено. А з легким грайливим відчуттям початку чогось нового.

Вона натиснула «видалити контакт».

І в ту мить відчула: свобода — це коли ти не боїшся самотності. Бо знаєш — у тебе є ти.

Квартира залишилась при ній. А все зайве — пішло.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.