Жируєш тут, тоді грошима віддавай половину спадщини, щоб все чесно було! Гарно влаштувався, захопив собі квартиру в центрі

– Данило, ти мені скажи, ти в спадок вступатимеш чи ні? – благав телефоном Лев Венедиктович, – ну ви ж тримаєте нас усіх у підвішеному стані! Або напиши відмову, або прийми її, зайди до нотаріуса!

– Та я якось потім, дядько Льова, – ліниво обізвався племінник. – Ми тут відпочиваємо у Карпатах, з хлопцями поїхали на все літо, у товариша рідня тут живе, будиночок нам наділили. Не до того мені!

– Але ж ти розумієш, що все затягується? Якщо не подаси в строк, це доведеться зробити мені, потім не гнівайся!

– Та мені все одно, сто років мені не потрібна ця бабина спадщина, можете собі забирати, – озвався Данило, та перервав дзвінок.

Лев Венедиктович ніколи не думав, що зі своєї великої та дружної родини він залишиться зовсім один.

Спочатку пішов тато, талановитий налаштовувач музичних інструментів. Він працював у філармонії, та брав приватні замовлення.

Був найінтелігентнішою людиною. Від нього сини успадкували любов до класичної музики.

А брат Лева, Олександр, навіть став співаком, служив у театрі оперети. Загалом, був людиною мистецтва.

Лев його любив, як за енциклопедичні знання, так і за добросердечність. Сашко, якщо міг, завжди допомагав.

Потім не стало їхньої мами. Ця невисока міцненька жінка була чудовою кравчинею, обшивала все місто, до неї в чергу стояли дружини перших осіб, найбагатших людей, та театральні артистки.

Своїх хлопчиків мама теж завжди одягала красиво, так, щоб хотілося розглядати їх костюми. Та й для чоловіка завжди шила надзвичайно м’які жилети із замші.

Як не стало батька, мама прожила не довго, близько року. Вона виплакала всі очі. І тихо пішла, відмовляючись від їжі та пиття, згасаючи, попри всі зусилля синів.

Вже на прощанні з мамою Лев зрозумів, що з Сашком щось не так. Брат виглядав дуже схудлим і змученим, на обличчі розливалася нездорова жовтизна.

За місяць вони зустрілися у нотаріуса, відкрили спадщину після батьків. Олександр був небалакучий. Вони швидко підписали папери, та роз’їхалися кожен у своїх справах.

Пізніше Лев приїхав до Олександра, щоб його відвідати. Але застав лише вдома ділову помічницю по господарству, Тому.

Брат давно розлучився, жив неодруженим, а сам Лев Венедиктович взагалі ніколи одружений не був. Тома сердито на нього зиркнула і заявила:

– Немає його, у лікарні він. Самі, мабуть, знаєте, невиліковний він, мабуть, вже назовсім поклали.

– Як у лікарні, Томо? Він же нічого не казав мені, – заохав Лев Венедиктович.

– То вам скажеш! Забігаєте ж, гірше квочки, а там не допоможеш вже, пізно виявили. Ви його тільки не нервуйте, він і так сильно переживає.

Та ще Данило, батька доводить. У борги заліз, кинув роботу, вимагав продати його частку у квартирі. Загалом, неспокійне в нас життя, Лев Венедиктович. Ішли б ви вже.

Уточнивши в неї адресу лікарні, де лежав брат, Лев Венедиктович подався туди. У палату його пустили.

Олександр насилу відірвав голову від лікарняної подушки, хрипко запитав:

– Що, Томка проговорилася? Ось так, Левко, всі один за одним заберемося. Раз вже прийшов, жалості мені не треба, простеж тільки, щоб Данило спадщину отримав замість мене.

– Та ну що ти, Сашко, звісно, ​​– відповів Лев Венедиктович, – може тобі принести чогось? Або палату сплатити, додаткові якісь послуги, ліки.

– Нічого не треба, Льово, за все заплачено.
Більше брата живим він не застав. Та й Данила бачив мигцем, тільки на похованні батька.

Потім настав термін вступати у спадок за матір’ю. Даня мав прийти та подати документи на спадкоємність за батьком. Але зробити це не поспішав.

Лев Венедиктович кілька разів дзвонив та писав племіннику. Той жартував і відмовлявся справами.

Потім Лев Венедиктович дізнався, що Даня продав батьківську квартиру і поїхав на захід в сумнівній компанії.

Лев вступив у спадок, не чекаючи, поки племінник з’явиться. Усі законні терміни для цього вийшли. Оформив на себе квартиру батьків та переїхав до неї, а свою став здавати.

Минуло два роки, й раптом Лев Венедиктович отримав повістку до суду. Там йшлося про поновлення терміну набуття спадщини. І було вказано ім’я племінника.

Лев Венедиктович наче й зрадів. Він хвилювався, що не зміг виконати останню волю брата. Але й привід для переживань теж був.

Чому раптом Даня вирішив з ним позиватися? Прийшов би по-людськи, все обговорили б.

За кілька днів Лев Венедиктович сидів удома і читав книгу. Пролунав дзвінок домофона. Чоловік машинально відчинив двері, та пішов зустрічати гостей.

З порога на нього налетіла розлючена колишня дружина його брата.

– Ах ти, старий хрич! Відібрав у мого синочка те, що йому за законом належить, і сидиш, жируєш, як павук в очікуванні мухи, – заволала вона.

– Аля, схаменись, чого ти? Я Даньку сто разів просив сходити до нотаріуса, та спадщину прийняти. А він ні в яку. Усе справами відмовлявся. Ну, скільки квартирі стояти? – обурився Лев Венедиктович.

– Та знаю я вас, породу хитру, ви завжди шукали, де вигідніше та краще. А хлопчика мого обділили! Як тобі, нормально спиться після цього, Льово?

Жируєш тут, тоді грошима віддавай половину спадщини, щоб все чесно було! Гарно влаштувався, захопив собі квартиру в центрі!

– Це квартира моїх батьків, – викарбував Лев Венедиктович, – тут я на світ божий з’явився, тут і богу душу віддам! А ти, Алю, могла б спочатку у сина свого уточнити, як і в чому річ?

– Та вже уточнила, відразу зрозуміла, що ти обдурив мого бідного хлопчика. Що квартира? Тут же антикваріату на шалені гроші! І теж усе ти собі загріб!

А книжки! Сашко говорив, рідкісні видання, раритети. Вони теж грошей коштують чималих!

– Вони неоціненні, – прокричав Лев Венедиктович, – наш батько все своє життя їх збирав, купував потроху. А потраплять вони у твої жадібні руки, все ж миттєво буде розпродано і розорено!

– А у твоїх руках так вони збережуться, старий книжковий черв’як, – закричала Алевтина, – не сподівайся.

Все, все поділити доведеться навпіл, щиро! Не дам тобі мого хлопчика обдурити! Кровиночка моя і так у боргах! З одними розплатилися, інші нажив. А тут ми справи й поправимо!

– Не дам, – закричав Лев Венедиктович, хапаючись за серце.

Алевтина, блиснувши очима, вийшла, кинувши йому насамкінець щось про зустріч у суді. Але засідання довелося відкласти. Лев Венедиктович потрапив до лікарні із серцевим нападом.

Поки він там лежав, відвідати хворого з’явилася Алевтина. Вона пройшла в палату, кинула на тумбочку пакет із трьома апельсинами й прошипіла:

– Що, старий, гадаєш, добре влаштувався? У лікарню ліг, суд перенесли? А от не буде тобі спокою, я свого все одно доб’юся.

– Мене ти доб’єш, Алю, – прошепотів Лев Венедиктович.

– А от і добре, – твердо відповіла вона, – у тебе ж спадкоємців немає, окрім Данилка. І ділити нічого не доведеться.

Давай, продовжуй у тому ж дусі, Льова. Чіпляйся за руїни свого минулого. А я тобі влаштую бедлам у теперішньому.

– Іди, – попросив Лев Венедиктович, – ти чудовисько, взагалі не розумію, як мій брат міг з тобою одружитися.

– А чи не ти до мене спочатку залицявся, а, Левко, – наблизила обличчя до його подушки Алевтина, – слова гарні говорив, заміж кликав. Тоді я була гарна, а тепер що, не дуже?

– Ти потворна, – насилу вимовив Лев Венедиктович.

Йому знову стало погано. Покликали лікаря, хворого перевели до реанімації, відвідування заборонили.

Втім, Алевтина і так розвинула бурхливу діяльність. Хоча їй довелося чекати, поки Лев Венедиктович вийде з лікарні, жінка часу не втрачала.

Ретельно збирала докази того, що частину спадщини він уже продав. Лев Венедиктович справді позбувся деяких книг, дуже вже його просили колекціонери.

А коли чоловік вийшов з лікарні, йому належало протистояти колишній невістці та племіннику в суді.
І там Алевтина виступила на всі сто балів.

– Ваша честь, так, мій син пропустив терміни прийняття спадщини за своїм батьком, але чи з власної вини? Хлопчик просто не знав про порядок переходу прав. Він заплутався.

Але він ніколи не цурався спадщини. А ця людина, його рідний дядько, злочинно цим скористалася.

Він привласнив собі частку, що належала моєму синові, а потім почав розпродувати цінності, що не належали йому.

Не знаю, як ви, а я в цьому бачу явний злочинний намір.

– Але Данило, – звернувся Лев Венедиктович, – ти мені сам телефоном сказав, що в бабусиній спадщині не потребуєш. Як я міг її передати тобі? Чи потрібно було сидіти та чекати?

– Говоріть по черзі, та коли я попрошу, – закликала всіх до ладу суддя. – Чому в нас замість позивача, його мати каже?

– Я й сам можу, – зголосився Даня і зробив крок уперед, – розумієте, коли я телефоном це говорив, я був засмучений, не розумів, що роблю.

Загалом, старий хрич, тобто, дядько, мене не так зрозумів. Я від своєї частки не відмовлявся. Поверніть мені терміни вступу, оформлятиму спадщину.

– Отже, ви знали, що треба прийти до нотаріуса? І ваш дядько про це нагадував, сповіщав? – Уточнила суддя, – а чому ви не могли з’явитися?

– Та не треба мені було воно в той момент, ми в Карпатах зависали з друзями, по горах на квадроциклах ганяли, класно відпочивали. А тут тягнутися в місто пів країни, заради жалюгідних папірців.

– Тепер зрозуміло, – відповіла суддя.

Рішення вона винесла не на користь Данила. Для відновлення термінів не було підстав. Біля будівлі суду Алевтина накинулася на Лева Венедиктовича з кулаками, та криком:

– Ось же, старий, обвів нас навколо пальця! Нічого, недовго лишилося тобі жити. Невдовзі, все Данилку дістанеться!

– Помиляєшся, Алю, – відповів Лев Венедиктович. – Після твоїх візитів я ще у лікарні нотаріуса кликав. Все відписав троюрідній племінниці!

У неї троє дітей, у пригоді спадщина. Та й тато з мамою Лорку любили. Вони б моє рішення схвалили.

Алевтина ще дужче замолотила кулаками по його спині. Але цей раунд у неї Лев Венедиктович уже виграв. І поспішати на той світ він точно не збирався.

У чоловіка була куплена путівка до санаторію. А там хто знає, що ще буде!