Життя «підправило» плани Галини – начебто й нормально вийшло, але вона іноді згадує про свої нездійснені мрії й важко зітхає. Не дарма ж кажуть, – що людина мислить, а Бог рядить…

Увійшовши до квартири, Федір мало не спіткнувся об незнайомі жіночі туфлі. Яскраво червоні, на високій шпильці, вони надто контрастували з роздовбаними кросівками Юрки – їхнього сина.

– Галино! – гукнув Федір дружину, – у нас гості?

– Нема нікого, — відповіла вона з кухні.

– А чиї це червоні черевички в коридорі стоять? – Запитав він, увійшовши на кухню.

– Так Ганнусі, – сказала Галина, продовжуючи місити тісто.

– Ось як! І коли купити встигли?

– Давно, ще навесні, – відповіла дружина.

Галина частенько, купуючи щось собі чи доньці, одразу не демонструвала обновку чоловікові, щоб він зайвий раз не бурчав.

А коли через деякий час річ діставали з шафи й починали носити, лаятись було вже пізно.

– Цікаво. Навесні купили й цілих два місяці ховали? – здивувався Федір.

– Та не ховали ми нічого. Просто у туфель колір оригінальний – їх аби з чим не одягнеш. А того тижня купили Ганні піджачок саме такого ж кольору – прямо один в один. Ось вона їх сьогодні й взула. Дуже стильно!

– Не сперечаюся, Галю, але на Юрка ти зовсім забила! Всі його дрібнички в нашій шафі на двох вішаках поміщаються.

– А в Аньки в кімнаті шафа скоро лусне. Одних коробок із взуттям понад десяток. А глянь на кросівки Юрка – якщо ти їх зараз викинеш, їх жоден безхатько не підбере.

– Федю, ти просто не розумієш різниці: Юрко – хлопець, а Анюта – дівчинка. Їй за пів року шістнадцять виповниться.

– Ну то й що? – спитав Федір.

– А то! Глянь довкола: у сорок років мужичок – навіть самий непримітний – а одружений. Сім’я та діти в нього. А скільки серед сорокарічних жінок самотніх!

– Юрко в будь-якому разі одружиться, хоч у двадцять п’ять, хоч у тридцять, а дівчині із заміжжям не можна затягувати.

– Тому вона повинна гарно виглядати та не мати жодних комплексів. І для цього мені грошей не шкода. А кросівки я Юрі на наступний тиждень із зарплати куплю.

І що цікаво – Галина порвала б того, хто б надумав сказати їй, що вона по-різному ставиться до дітей і любить сина менше, ніж дочка. Вона вже давно прорахувала їхнє майбутнє життя і була впевнена, що все робить виключно для їхнього щастя.

– Бачила я, – говорила вона приятельці, – дорослих нікчем. До сімнадцяти років у школі сидять, потім ще п’ять чи шість років в університеті байдикують.

– І ось таким дядькам і тіткам вже по двадцять два – двадцять три роки, а вони працювати не вміють – «вониждіти». Я свого сина такого не хочу.

Тому на сімейній раді вирішили, що Юрко після дев’ятого класу піде в коледж. Спеціальність хлопець вибирав сам – щось пов’язане з електромережами.

Мати в це не вдавалася, але за тим, як син навчається, стежила. Раз на місяць обов’язково дзвонила куратору та цікавилася, чи немає у Юри «хвостів» і чи не потрібно прикласти батьківську руку.

З дочкою все було інакше. Галина відразу вирішила, що Ганна здобуде вищу освіту, але щось не дуже обтяжливе. Чоловік був із нею не згоден.

– Он в Івана Семенова одна дочка на лікаря навчається, друга – у педагогічному. Дуже добрі для жінок спеціальності, – сказав Федір.

– Ні. І лікарі, і вчителі працюють багато, отримують мало, до того ж скільки нервів витрачають. Хай краще вона в якійсь конторі сидить, папірці з місця на місце перекладає.

Галина вважала, що диплом потрібен лише для того, щоб він був, а головне у вихованні дівчинки – зовсім інше.

У п’ять років вона віддала дочку до танцювальної студії:

– У дівчини має бути гарна постава та точена фігура, – говорила мати.

Вона ніколи не шкодувала грошей на вбрання для дочки:

– Нехай звикає до того, що жінка завжди має гарно виглядати.

Федір і тут з дружини посміявся:

– Чоловіки не на сукнях одружуються. Треба, щоб донька хоч щось вміла!

– А ти думаєш, я цього не розумію? Все, що потрібно, вона вміє: і прибрати, і випрати, і попрасувати. От ти вчора борщ їв. Тобі сподобалося?

– Так, – відповів Федір.

– Ганна готувала. Я склала список: десять перших страв, десять других, п’ять салатів. Плюс млинці, оладки, сирники та пироги. Ми з нею вже половину пройшли. Вона мені за кожною стравою залік здає. А ти все це лопаєш і радієш.

На це чоловікові заперечити було нічого.

А Галина продовжувала реалізовувати свої плани.

Минуло кілька років. Юрій закінчив коледж, пішов в армію, повернувся і вже працював.

Ганна теж закінчила школу, не на «відмінно», але без трійок. Вступила туди, куди порадила мама, – на спеціальність «Соціальна робота та зв’язок із громадськістю», добре вчилася, радувала батьків.

Галина вже мріяла про майбутнє доньки: вийде заміж за забезпеченого молодого чоловіка з інтелігентної родини, обов’язково з вищою освітою та квартирою. А ще краще – за бізнесмена.

Вона вже вигадувала імена майбутнім онукам, як Ганна зробила їм сюрприз.

Наступного дня після отримання диплома вона повідомила батьків:

– Мамо, тату, Михайло Воронов зробив мені пропозицію. Ми хочемо одружитися.

І ось тут Галина завила!

Михайло Воронов – однокласник і дружок їхнього сина! Закінчив коледж, лише будівельний, відслужив у армії, працює на будівництві.

І сім’я в нього зовсім не така, про яку мріяла Галина для своєї дочки. Так, мати й батько працюють, і квартира у них трикімнатна, але, крім Мишка, у родині ще двоє пацанів.

Як відмовляла Галина дочку! Як лякала майбутнім безгрошів’ям і злиднями!

Але, завжди така слухняна, цього разу вона наче вудила закусила:

– Не дозволиш за Мишка вийти, я тоді просто з дому піду. Мені за місяць виповниться двадцять два роки, я можу сама своїм життям розпоряджатися!

Федір підтримав дочку, Юрко теж був на боці сестри, і довелося Галині погодитись.

На весіллі вона плакала. Усі вирішили, що від щастя. Але Галина, дивлячись на дочку, чудову у весільному вбранні, з гіркотою думала: «Не для Мишка Воронова я ростила свою квіточку»!

А коли почали вітати молодих, з’ясувалося, що Воронови подарували синові та невістці однокімнатну квартиру, яку до цього здавали.

– Ми й ремонт там уже зробили, – сказав батько Михайла, передаючи їм ключі та документи.

Це трохи примирило Галину із реальністю. А коли за півтора року Аня стала мамою сина, Галина припинила переживати. Вона вже змирилася з тим, що у неї зять не бізнесмен.

А Юра поки що так і не одружився: він живе з батьками, працює, вступив на заочне відділення університету – хоче стати інженером.

Ось так життя «підправило» плани Галини – начебто й нормально вийшло, але вона іноді згадує про свої нездійснені мрії й важко зітхає. Не дарма ж кажуть, – що людина мислить, а Бог рядить…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати цікаві публікації!