Життя складне, і часом не справедливе. Але іноді подає такі сюрпризи, які наповнюють його новим змістом

Життя складне, і часом не справедливе. Але іноді подає такі сюрпризи, які наповнюють його новим змістом. Дають шанс виправити помилки минулого, і зрозуміти його цінності, стати кращими, ніж були раніше.

Прохор Захарович поховав дружину вісім років тому, і з того часу не одружився. Спочатку жили вдвох із сином Артемом у цьому великому двоповерховому будинку.

Все було в ньому затишно та доглянуто, упорядковано руками дружини Каті. Але пішла вона, залишивши чоловіка із сином.

З того часу Прохор Захарович у будинку не переставляв меблі, все було так, як при Каті. Вони з сином намагалися підтримувати чистоту, бо обидва були акуратні.

Артем закінчив школу та вступив в інститут. Був гарним хлопцем, дівчата, так і липли до нього ще в школі, а він був не проти.

– Артеме, якось неправильно ти поводишся з дівчатами, – казав йому батько, – дивись, принесе тобі якась раніше часу дитину. Отоді й зрозумієш, доведеться одружитися.

В інституті те саме. Коли син вступив в інститут, та поїхав в інше місто, Прохор Захарович залишився сам. Але з жінками зустрічатися не поспішав, мабуть, не міг забути кохану дружину Катю, у них справді було справжнє кохання. Таке буває не часто у житті.

Якось Прохора відвідав колишній однокласник та друг Олег. Вони стояли на задньому дворі, смажили шашлик, і розмовляли.

– Як твій син? Як твої справи? – Запитував Олег друга.

– Справи нормально, йдуть угору. Артем – моя права рука, після закінчення інституту допомагає мені, тільки ось ніяк не одружується. Щодо цього, він не в мене, – сміявся Прохор. – Наступного року планую розширити бізнес. Ну а ти як?

– А в мене теж все гаразд, ти знаєш, я фермер, багато чому навчився. Уявляєш, мені все це цікаво. А ще знову одружився. Я ж з Іркою розійшовся, ти в курсі?

Тепер дружина в мене молода, майже на двадцять років молодша за мене. Правда з донькою тепер не можу порозумітися.

Лається вона, хоч і сама одружена, а не подобається їй, що дружина в мене молода. Ну та гаразд, може все утрясеться згодом, – розповідав Олег. – У тебе ось Каті не стало давно, а ти все самотній. Настав час і одружуватися, бо без дружини складно.

– Ні, Олеже. Поки що не планую. Жінок, звичайно, багато вільних, і жіночою увагою я не обділений, сам знаєш. Навіть далеко ходити не треба, в офісі маю гарних жінок. Але поки не планую мати сім’ю, – пояснював Прохор Захарович другу.

Поруч по сусідству з ним живе Маргарита, вродлива жінка, три роки тому поховала чоловіка, живе одна. Донька одружена.

Прохор Захарович спілкується з нею, і наче вона трохи хвилює його, але вона себе тримає суворо, як і належить вдові. Жодних натяків на флірт.

Може по-сусідськи пригостити пирогами, або яблуками з саду. Вони обмінялися номерами телефонів, він сам запропонував:

– Маргарита, обміняймося номерами, живемо самі, мало що може статися. Якщо довго не побачимось, подзвонимо.

– Точно, Прохоре Захаровичу, життя така складна штука, – погодилася сусідка.

Провів він Олега, і завалився спати після шашликів і напоїв, правда, багато він не вживав. Наступного дня, коли він під’їхав до свого будинку, побачив молоду дівчину. Вийшовши з машини, він спитав:

– Ви до Артема? Так він тут у селищі не мешкає. В місто жити переїхав.

– А я знаю, Прохоре Захаровичу, я до вас, – промовила ніжним голосом дівчина. – Моє ім’я Віра.

– До мене? Цікаво!

Дівчина простягла йому фото, на якому була маленька дівчинка. – А це ваша онука – Кіра, їй чотири роки.

– Так Віра, зачекайте. Не морочте мені голову, розбирайтеся з Артемом самі, він зачинив хвіртку і ввійшов до хати.

Вже пів року тому приїжджала одна така, навіть дитину привезла з собою, а коли зробили тест, виявилося, обдурила. Тепер він не довіряв дівчатам. Увійшовши в будинок, продовжував бурчати:

– Ех, синку, скільки таких дівчат ще ходитиме до мене? Завтра я з ним поговорю серйозно, нехай одружується.

Через деякий час вийшов на подвір’я погодувати Джека, свого друга і сторожа, і побачив, що у хвіртці стирчить файл з документами. А в ньому фото дівчинки, та ще якісь папери. Він увійшов у будинок, і поклав його на верхню полицю шафи:

– Гаразд пізніше подивлюся, ну що я там можу знайти цікавого?

За справами та роботою він забув про дівчину та файл. З сином звичайно поговорив, але той, як завжди, жартував.

Минуло близько року. Прохор Захарович був на роботі, задзвенів телефон, він відповів:

– Слухаю. Як? Не може бути, коли? – Коли увійшла секретарка і побачила блідого начальника, вона швидко налила йому води.

Велике горе спіткало Прохора. Не стало його єдиного сина в аварії. Ішов сильний дощ, Артем повертався із сусіднього міста, де був у відрядженні. Не впорався із керуванням.

Як пройшли похорони, Прохор Захарович пам’ятає не виразно, знав тільки, що Олег усе взяв на себе і поряд бачив Маргариту, вона постійно давала йому води в чашці, і якісь пігулки.

Але все-таки після поховання потрапив він у лікарню. Довелося лягти, та підлікуватися. У лікарні його часто відвідував Олег, і майже завжди поруч була Маргарита.

– Джека я годую, він мене знає, тому і їсть мою їжу. А взагалі він сумує за господарем, видно по його очах, – розповідала сусідка, – за будинком вашим доглядаю, та й Олег часто заїжджає. Тож не переживайте хоч за це, – заспокоювала вона його.

Розуміла, що втрата сина – це дуже важко, і змиритися з цим буде не просто. Якось Прохор Захарович навіть розплакався, Маргарита не чекала, а він сказав:

– Рито, адже я більше не маю нікого, один я залишився. Потрібно вже і мені на той світ, був би зараз поряд із моїми рідними.

– Прохоре Захаровичу, так казати не можна! Якщо Господь дав вам життя, залишив тут на землі, значить є навіщо.

– Спасибі тобі Рита, і ти зі мною спілкуйся на “ти”, мені так легше. Не йди Рита, я один тут збожеволію. Я потім все оплачу тобі.

– Ну, про що ти, ми ж сусіди, яка оплата. Я відпустку взяла на роботі, тож не хвилюйся, – відповіла вона.

Щодня відвідувала Маргарита свого сусіда, привозила свою їжу, пироги. Вона й сама не помітила, як почала себе ловити на думці, що Прохор їй подобається, не як сусід.

Цього дня він сказав їй:

– Слухай, Рито, зайди до хати, й там на верхній полиці в шафі лежать документи у файлі, мені вони дуже потрібні. Чомусь я про них забув.

Наступного дня Маргарита принесла йому файл, який залишила дівчина Віра. Він довго вивчав документи та побачив тест, у якому ясно говорилося, що дівчинка Кіра – дочка Артема.

Там були ксерокопії документів, які підтверджували, що вона його рідна онука. А ще документи, які підтверджували, що Віра дуже хвора. Він повернувся до Маргарити.

– Можна, я тебе ще попрошу про дуже важливу для мене справу. Можеш з’їздити за цією адресою, і покликати до мене цю жінку.

Маргарита, звичайно, погодилася, але щось трохи кольнуло її в серце, вона тут за ним доглядає, а він викликає іншу. Але години за дві Маргарита повернулася.

– А де ж Віра? Мабуть, образилась, не захотіла приїхати?

– Віри немає в живих, – тихо відповіла вона. – Мені її сусідка сказала, що донька її у дитбудинку.

– Як немає в живих? Як це? Мені треба якнайшвидше виписатися, я мушу відвідати дівчинку.

– Тобі не можна хвилюватися, Прохоре Захаровичу.

– Господи, як же я неправильно вчинив, я мусив їм допомогти!

– Лікар тебе не відпустить. Навіщо ця терміновість? Та й дівчинці все одно не повернути її матір.

– Рито, ти не розумієш, Кіра – моя внучка, рідна. Вона дочка Артема, ось тут усі документи. А я тоді не повірив Вірі, й про документи забув. Артем не визнав її своєю донькою. А Віра приходила до мене по допомогу, а я…

– Внучка? – здивувалася Маргарита.

– Так, точно, Кіра – моя онука. Рито, знайди її, будь ласка, поки я тут.

Маргарита кивнула головою, вона допоможе, але відразу запитала:

– Тепер зрозумів, чому тебе Господь залишив на землі? У тебе є онука, і її треба виховувати, – Прохор Захарович хитав головою, говорити не зміг, бо сльози душили.

Поки він лежав у лікарні, Маргарита знайшла дитбудинок на околиці райцентру, де мешкала Кіра. Переговорила з директором, дізналася, як оформити опіку над дівчинкою.

А потім попросила познайомити її з нею. Кіра якось одразу заговорила з Маргаритою, обидві порозумілися. Кіра навіть розповіла їй про свою мрію.

– Я обіцяла мамі, що знайду дідуся, коли виросту. Адже про нього треба буде дбати, він буде старенький.

Маргарита посміхалася, притискаючи до себе гарненьку дівчинку. Сподобалася їй Кіра з серйозними розмовами, попри те, що їй близько п’яти років.

Маргарита розповіла Прохору, що знайшла його онучку. Але не розповідала, що почала часто відвідувати її, привозила подарунки – вони потоваришували.

Коли його виписали з лікарні, вони з Маргаритою приїхали до дитбудинку. Якийсь час вони спостерігали, як Кіра гралася з дітьми, як вона дбайливо доглядала маленьких, іграшки їм подавала.

Кіра спочатку не бачила їх, але, піднявши голову, уважно подивилася і кинулася до Маргарити. Прохор Захарович здивувався, коли дівчинка підбігла до сусідки, і вони обійнялися.

– А це твій дідусь, Кіро, – сказала вона дівчинці. Ти ж його хотіла знайти, коли виростеш. А виявилось, що він знайшов тебе.

Кіра підняла погляд, а той присів:

– Ну, привіт, онучко! – трохи зніяковівши, промовив він. Ти поїдеш до мене жити?

– А ви правда мій дідусь, і цього хочете? Ви ж ще молодий, – якось по-дорослому спитала дівчинка.

– Слово честі, я твій дідусь, але я потім постарію, коли ти виростеш, – усміхався він, і притиснув до себе рідну онучку.

Після оформлення всіх документів, нарешті Кіра переїхала жити до дідуся в будинок. Як вона раділа. Бігала по хаті, заглядала в кожен куточок, у дворі теж все перевірила, і потоваришувала з Джеком.

– Дідусю, а тітка Рита коли до нас прийде? Вона також з нами житиме? – питала Кіра.

– А ось зараз ми з тобою підемо до неї, і запитаємо, чи хоче вона з нами жити, – радісно промовив Прохор Захарович, він давно вже вирішив зробити пропозицію своїй сусідці.

– Прямо з порога Кіра заявила:
– Тітко Рито, а ми за тобою. Ти згодна з нами жити у будинку. Ми будемо сім’єю.

Маргарита почервоніла і засміялася.

– Звичайно згодна, ось уже й речі збираю.

Так і живуть Прохор Захарович із Маргаритою щасливо, а Кіра росте слухняною дівчинкою та помічницею. Від Маргарити не відходить, допомагає по господарству.

А з дідусем у дворі займається справами. А справ у них багато: нагодувати Джека, погодувати курей, іноді розпалити мангал, щоб смажити шашлик – чимало справ!