– Житиму тут. Квартира у вас нова, велика. А свою я Максу віддам, нехай власне життя влаштовує, – заявила з речами свекруха

Радість від нової великої квартири у Влада та Ліди була недовгою. Навіть ще фарба не встигла просохнути, як сталася непередбачувана подія.

У неділю рано-вранці свекруха зателефонувала Владу і попросила його допомогти їй з валізами.

– Владко, я внизу, в таксі. Вийди, допоможи матері, – закричала вона в трубку вимогливим голосом.

– Хто це? – поцікавилася Ліда, позіхаючи та солодко потягаючись у ліжку.

– Мама, – здивовано відповів Влад. – А що це вона приперлася до нас зранку? Дивно… Начебто вчора й слова про це не було.

– Та від твоєї матері все, що завгодно, можна чекати! Увесь час, як на пороховій бочці – щось та придумає, – невдоволено відповіла сонна дружина.

Вона, чесно сказати, планувала відіспатися у свій законний вихідний. Але тепер доведеться вставати і йти зустрічати непрохану гостю.

Влад спустився ліфтом на перший поверх, підійшов до таксі, в якому сиділа мама, Алла Петрівна.

– Ну, нарешті! – невдоволено пробурчала вона. – Усе спите? День вже давно, а вони все сплять. Все б вам боки відлежувати. Валізи візьми, чого встав?

Влад приголомшено дивився, як водій діставав з багажника дві величезні валізи, велику дорожню сумку та ще кілька пакетів.

– Це що твоє, мамо?

– Моє, а то чиє? Чого встав. Господи, який ти в мене неквапливий, Владик. Не те, що Максимко. Бери та й підемо додому. Скільки можна мене на вулиці тримати?

– Мамо, а ти що кудись їдеш? Навіщо валізи? – розгублено спитав Влад у матері в ліфті.

– Нікуди я не їду. Це мої речі, я не можу без речей жити, Владик. Ну, що ти дивишся!

Вони пройшли у квартиру, затягуючи валізи та пакети. Обличчя Ліди, яка зустрічала їх у коридорі, описати було неможливо.

– А що відбувається? – спитала вона розгублено, дивлячись на багаж свекрухи.

– Доброго дня, Лідочко! Виховані люди зазвичай при зустрічі вітаються. Чи тебе цього не вчили?

– Доброго дня, звичайно, але я повторюю своє запитання – навіщо тут ці речі?

– Так, мамо, поясни вже зрештою, що відбувається? – нервово спитав Влад.

– А що відбувається? Нічого. Я житиму з вами. Тому взяла з собою все необхідне, що мені може стати в нагоді.

– З нами? – одночасно, в унісон прокричало подружжя.

– Так, з вами. А що вас так дивує, любі мої? Я ж не чужа вам людина. Як-не-як, мати рідна. Маю право, – спокійно відповіла Алла Петрівна, почавши розпаковувати сумки просто в коридорі.

– А що тобі не живеться вдома, я не зрозумію? У тебе ж чудова квартира, – обурився син.

– Де мені жити, я сама вирішуватиму. А свою квартиру я віддала Максіму. Скільки вже він буде по квартирах блукати! Його ж Свєтка вигнала, негідниця така! А все чому – бо він не має свого житла. І я ухвалила рішення – віддам йому свою двокімнатну. Нехай Максим своє особисте життя влаштовує.

В Алли Петрівни було два сини – старший Влад і молодший Максим. З чоловіком своїм вона розійшлася років двадцять тому і з того часу виховувала синів одна.

Сім’я із трьох осіб проживала у невеликій двокімнатній квартирі. Відповідно, ні про який поділ та розмін, щоб двох дорослих дітей забезпечити своїм житлом, мови бути не могло.

І коли старший Влад одружився, то з молодою дружиною їм довелося кілька років винаймати квартиру, перш ніж вони змогли купити власне житло.

Максим же, який змінив за цей час двох співмешканок, про житлоплощу не особливо морочився. А навіщо так напружуватись?

Два попередні союзи щасливо проходили на території його коханих, тим більше, що самі співмешканки зовсім не були проти такого розкладу справ. Біда була лише в тому, що Максим довго ніде не тримався. Незмінно повертався до мами.

І ось черговий демарш молодшого сина навів Аллу Петрівну на оригінальну думку.

– Це ж досконала несправедливість, – подумала вона. – Владик живе у своїй власній квартирі, сім’я у нього міцна, а Максим блукає без свого кута, тож кожна зустрічна може їм зневажати, як хоче. Потрібно просто забезпечити молодшого своєю окремою житлоплощею – і всі проблеми одразу буде вирішено.

І той факт, що Влад нещодавно в’їхав у власну трикімнатну квартиру, яку вони з Лідою придбали в іпотеку, зробили чудовий ремонт і обставили новими гарними меблями, давав свекрусі право думати, що там і для неї знайдеться кімнатка.

– Загалом про такі речі, як мінімум, попереджають, а як максимум, – домовляються з господарями. Запитують їхньої згоди на переїзд, – холодно промовила Ліда і, йдучи до спальні, кинула Владу:

– Я сподіваюся, що ти розберешся з цим непорозумінням. Піду, просто боюся не стриматись і нагрубити.

– Що? Це я непорозуміння? Та як вона сміє, мерзотниця? – ображено видала Алла Петрівна, дістаючи з сумки свої домашні капці.

– Мамо, вона має рацію. Так ніхто не робить. Ти з нами зовсім не порадилась, – невесело сказав Влад.

– Що? Значить, твоя дружина права, а мати – ні? Так виходить, чи що? – обурювалася свекруха.

– Мамо, я не хочу з тобою лаятись, але зараз ти насправді не права!

– І в чому ж твоя мати не права, синку? Ну, давай, кажи, не соромся.

– А тобі це не здається несправедливим? Я з першого дня свого шлюбу винаймав житло, платив за нього свої гроші, працював як проклятий. Ми з Лідою на всьому заощаджували, відмовляли собі багато в чому кілька років поспіль для того, щоб придбати своє житло. Своє. Ти розумієш? Щоб не залежати ні від кого, мамо!

– Розумію. Я ж не дурепа. І я дуже пишаюся тобою, ти молодець, синку. Досягнув чого хотів, – янгольським голосом промовила Алла Петрівна.

– Я не сподівався ні на кого. Знав, що ти не зможеш мені допомогти. То чому ж до другого свого сина в тебе таке ставлення? Чому Максим, цей ледар і нероба, не докладаючи жодних зусиль, повинен отримати твою квартиру у свою власність, поясни мені? Чим він кращий за мене? – Влад вже розпалювався і ледве стримував себе.

Він був дуже засмучений станом речей. І зараз чоловіка обурював не той факт, що мати спробувала переїхати до них, не спитавши на це їхнього дозволу, а зовсім інший.

Ніколи не запропонувала їм свою допомогу. Адже вони потребували з Лідою і частенько сиділи зовсім без грошей. Всяке бувало. Але мати жодного разу не поцікавилася, чи їм потрібно щось.

А вони тоді були раді навіть нещасній п’ятисотці на яку примудрялися прожити цілий тиждень. Був і такий час.

Потім Влада підвищили, з грошима стало простіше, і нарешті подружжя виплатило перший внесок за своє житло. А тепер мати заявила, що Максиму дісталася її двокімнатна квартира просто так, без жодних зусиль і матеріальних вкладень. Просто тому, що вона так вирішила. Вважала Максима бідним та нещасним.

Влад, звичайно, любив свою матір, але зараз вона перегнула ціпок.

– Я не знаю, чи вирішила ти вже оформити квартиру на Максима чи ні, це твоя справа. Надумаєш залишити мене без частки у спадку – це теж твоє право. Значить, не заслужив. Але чому, зробивши такий щедрий подарунок своєму молодшому сину, ти захотіла ущемити старшого? Це що за особливе ставлення таке, га?

– Синку, ну не переймайся ти так, – спробувала згладити ситуацію Алла Петрівна. – Ну, поживу я у вас трохи, що я буду заважати, чи що? Квартира у вас простора, кімната для мене є. А щодо оформлення своєї квартири на Максіма я ще не вирішила. Якщо він знайде гарну жінку, то й оформлю. Нехай живуть на здоров’я.

– А ти де житимеш?

– Як де? З вами! – бадьоро видала мама.

– Ні. Не будеш ти з нами жити. По справедливості ти маєш жити з Максимом. Квартиру йому даруєш, ось хай і живе з тобою, – спокійно відповів Влад.

– Та не згодиться він зі мною жити! Ти що? Йому ж особисте життя треба влаштовувати, Максим такий самотній. А я тільки заважатиму йому!

– А нам, значить, ти не заважатимеш? Чи ти вирішила, що в нас вже жодного особистого життя немає?

– Так, все. Ти мене втомив, Владе. Зараз тиск підніметься. Що за характер такий, весь у батька! Тягни валізи в мою кімнату і не розмовляй. Сподіваюся, там меблі є, спати мені буде на чому?

– Ні, мамо. У нашій квартирі в тебе не буде своєї кімнати. У гості, будь ласка, будь-коли. Жити – ні. У тебе є своя, законна квартира. А якщо хтось проти тебе, то нехай оплачує тобі орендовану квартиру. Ось таке моє слово тобі, мамо.

– Та як ти… Та ти що? Ти женеш мене, свою матір? – закричала Алла Петрівна так, що шибки у вікнах задзвеніли.

– Я зараз тобі викличу таксі та допоможу з валізами. Без образ, мамо.

Влад зателефонував, викликав машину і, взявши сумки та валізи матері, провів її до машини. А потім, піднявшись у квартиру, зателефонував до Максима.

– Там мати їде додому, назад повертається. Зустрінь її біля під’їзду.

– Ви що її вигнали? Ну ти даєш, Владе! Так, не чекав я, що ти так до рідної матері віднесешся! – обурювався Максим.

– А я від тебе не чекав. Все, сперечатися не будемо, нема про що. Все одно до тебе не дійде.

– Та я вже другу кімнату здав, пообіцяв другану, він сьогодні в’їжджає. Мені гроші потрібні, а ти тут зі своїми примхами. Ну, пожила б мати в тебе кілька місяців, не розвалилися б ви зі своєю Лідкою.

Влад відключив телефон, бо зрозумів, що не може більше слухати марення рідного брата.

Нікому, крім своєї родини, він нічого не винен. Нехай вже це засвоять. Щоб більше не кортіло використовувати його у своїх цілях.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цбого приводу?