– Живіть, як хочете, – образилася теща. – Тільки потім не звертайтеся, коли вам знадобиться допомога! Стільки сил у вас вбухала…

– Я вам найбільше дала, отже, і допомоги маю отримувати більше! Чи ви забули про квартиру?

Голос мами в телефоні звучав вимогливо, буквально катком проходив по нервах. Ліля притиснула слухавку плечем, однією рукою притримуючи каструлю, а іншою помішуючи вівсянку.

– Мамо, але ж ми вже домовилися. Ми з Євгеном в суботу їдемо до його батьків, – Ліля щосили намагалася приховати нервозність у голосі.

– Обіцяли допомогти на городі. У них там роботи купа.

– А в мене, значить, усе розвантажиться? – уїдливо уточнила Інга, пирхнувши. – Вантажник знову загуляв. Треба перенести коробки. Рятуй. Вранці приїдете – до обіду впораємося. Тоді й поїдете на свій город.

Ліля опустилася на стілець, відчуваючи, як підскочив пульс. Ці розмови завжди були однаковими. Мама ніколи не просила.

Вона вимагала. І аргументи у неї були залізними, важкими, із присмаком морального обов’язку. Навіть заборгованість.

– Мамо, ми вже пообіцяли. Вони й так з нами нечасто зустрічаються. Не можу ж я взяти й все скасувати, – повторила Ліля, хоч і знала, що все це марно.

– Ось як? – Інга підвищила голос. – Значить, я стільки всього дала своїй дочці, а вона все одно дивиться ліворуч?

Ліля заплющила очі. Ось воно… Зараз почнеться.

– Ваше весілля пам’ятаєш? Хто вам на квартиру дав грошей? Свекри? Та вони собі на ремонт зібрати не можуть, у розвалюсі живуть. Якби не я, ти б по орендованих стрибала!

Женя все чув із сусідньої кімнати. Ну майже все. Решта – і так було зрозуміло за реакцією дружини. Він уже стояв у дверях кухні, притулившись до одвірка і схрестивши руки на грудях.

Ліля буквально відчувала його погляд на собі. Вона різко перервала дзвінок і подивилася на чоловіка.

– Ти все чув? – обережно спитала Ліля.

– Все, що треба, – коротко відповів він. – Хай більше взагалі не дзвонить. Вона думає, що купила нас?

Ліля хотіла заперечити, але слова застрягли у горлі. Вона розуміла Женю. Щоразу, коли мама ось так нагадувала їм про свою допомогу, їй ставало ніяково. Ніби вона справді живе не у своїй квартирі, а в орендованій. І орендодавець – її власна мати.

Женя пішов на балкон. Двері грюкнули так, що Ліля аж здригнулася.

Вона сиділа, обхопивши голову руками. Спочатку їй здавалося, що мама просто переживає, що хоче, щоб дочка жила краще. Але тепер у цій бочці меду виринав дьоготь.

На весіллі Інга була на висоті. Вона прийшла у вогненно-червоній сукні, ніби не дочку заміж видавала, а сама збиралася під вінець. Шикарний стіл, музиканти, двоє ведучих… І все завдяки Інзі.

Коли дійшло до вручення подарунків, мати встала, високо підійняла конверт і, посміхаючись, сказала:

– Дорогі діти, це ваш старт у життя! Я хочу, щоб у вас все вийшло. Це вам від мене!

І вона озвучила суму. Не тихо, не на вухо, а так, щоб чули всі, особливо свекри.

Ліля відчула, як Женя стиснув її долоню під столом. Його батьки – Ольга та Василь – вручили конверт пізніше, скромно, без цифр, але з теплом в очах.

– Ми не багаті, але даруємо від душі, – сказав Василь, червоніючи. – Щастя вам і терпіння. А головне – вмійте слухати один одного.

Інга в цей момент відірвалася на розмову з далеким родичем. Слова її не зачепили. Для неї важливішими були цифри.

Ліля подивилася на бліді стіни кухні, на мультиварку, на чайний сервіз. Все, що було в цій квартирі, почалося з того самого конверта. Ремонт, техніка, меблі.

Вона завжди думала, що мама просто хоче допомогти. Але тепер починала розуміти, що то був не просто подарунок, це був внесок. І з кожним проханням Інга ніби намагалася перевести в готівку його частинами.

Минув тиждень. Потім ще один. Вони все ще спілкувалися, але мляво і лише з ініціативи Інги. Ліля іноді тяглася до телефону, проте відразу ж смикала руку. Ні, вона не злилася. Просто не хотіла натрапити на холодний душ з образ і отруйних претензій.

Женя тепер зовсім відмовлявся спілкуватися з тещею.

– Якщо хочеш, ходи до неї сама, – сказав він дружині. – Я не вислуховуватиму, що мені треба «відпрацювати» подарунок. У моїй родині немає місця інвесторам.

Ці слова зачепили, але Ліля промовчала. У чому він не має рації?

Вона відчувала, що не зможе оминати гострі кути вічно. Якось, набравшись сміливості, вона спробувала поговорити з матір’ю.

– Мамо, ти справді дуже нам допомогла, і ми це цінуємо, – почала Ліля обережно. – Але подяка – це не обов’язок!

Інга підвела брови, округлила очі й подивилася на дочку з таким подивом, ніби почула марення.

– Як так? А про віддачу ти не чула? Про склянку води на старості? Діти мають допомагати батькам. Ми вас для того й ростили!

У серці Лілі щось надірвалось і урвалось. Здавалося, все до цього йшлося, але це формулювання…

Лілі згадався інший випадок. Вибір квартири. Вона годинами сиділа на “ОLX”. Женя звіряв відстань до станцій метро, ​​порівнював ремонти, планування.

Їм підвернувся майже ідеальний варіант. Одна в передмісті, чиста, з балконом, новими підлогами. Не палац, але затишно. А головне – вони вписувалися в бюджет.

Інга, почувши про це, запропонувала додати грошей, щоб взяти двокімнатну.

– Ну що ви там товктись будете? А з дітьми потім як? Я без проблем можу допомогти. Потім скажете дякую!

– Нам і ця підійде, – відрізав Женя. – Хочемо самотужки.

Ліля тоді вважала його занадто недовірливим.

– Євгене, ти упираєшся так, ніби мама відсотки збирається брати, – сміялася вона. – Ми ж не в банку.

Інга скривилася, але зрештою була змушена погодитися.

– Ну, робіть, як хочете! Я ж хотіла допомогти.

Наразі, Ліля була вдячна Жені за його підозрілість. Інакше вони кратно збільшили б свій обов’язок.

Останнім часом навіть свекри, завжди добрі та ввічливі, стали тримати якусь холодну дистанцію. Ольга розмовляла з невісткою сухо, без особливого ентузіазму.

Василь відпускав колючі жарти, що відгукувалися болем у серці.

– Ми чули, квартирка у вас завдяки тещі, так? – усміхнувся він якось за чаєм. – Ну, знатний у Лільки посаг. Не те, що в нас.

Ліля не одразу зрозуміла, звідки дме вітер. Як з’ясувалося, ще на дні народження у Євгена, мама, пліткуючи з родичкою, напівголосно сказала:

– Я ж їм цю квартиру майже сплатила. Свекри ж жебраки, куди їм! Не страждати ж дітям через це.

У результаті інформація дійшла до потрібних вух. Василю та Ользі було подвійно неприємно, бо насправді, приблизно чверть вартості квартири їхній подарунок покрив. Нехай без урахування ремонту, але все ж таки.

Ліля не знала, що з цим робити. Начебто ляпнула все це не вона, а соромно було їй.

Того ж вечора, дізнавшись про те, що сталося, Ліля сіла навпроти чоловіка. Він мовчки прокручував новини у телефоні. Їй знадобилася не одна хвилина, щоб зібратися з думками.

– Слухай, я… Я ніби між двома вогнями. Якщо не більше. Я ж не дурепа – все бачу.

Женя відклав телефон і пильно подивився на дружину.

– Я не хочу сваритися з мамою, але… – Ліля зам’ялася. – Її допомога надто дорого нам обходиться. Я не хочу ходити у вічних боржниках.

– Це вже не борги. Це перетворюється на протистояння, яке руйнує нашу сім’ю. Потроху, по цеглині, непомітно.

Ліля кивнула. Вона зрозуміла, що чоловік готовий її підтримати, що він розуміє, наскільки ця ситуація тисне на неї. Він ніби дав їй дозвіл натиснути на гальмо.

– Все. З цього моменту ніяких угод під виглядом турботи, – сказала вона тихо. – Якщо мама хоче спілкуватися, будь ласка. Але на її маніпуляції я більше не поведуся! Навіть якщо доведеться… десь жорстко різати.

Вона була не одна. І це надавало їй впевненості. Проте мати, звісно, ​​не здавалася.

– Привіт, Лілю. Вибач, що так пізно дзвоню. Післязавтра треба буде тітку Світлану з вокзалу забрати, вона о третій годині ночі приїде. Сама знаєш, містечко маленьке, з таксі в цей час не дочекатися.

Знову не прохання, а наказ. Кілька секунд Ліля збиралася з силами.

– Мамо, ми не зможемо. Євгену рано вставати. Він не виспиться. Якби ти попередила хоча б заздалегідь…

– Ну так, звичайно, – пирхнула Інга. – До свекрів ви за першим покликом, а мені до вас на прийом записуватися треба?

Мати зітхнула так демонстративно, ніби Ліля щойно кинула тітку Світлану десь у дикому лісі.

– Гаразд. Живіть, як хочете, – образилася Інга. – Тільки потім не звертайтеся, коли вам знадобиться допомога! Стільки сил у вас вбухала…

Ліля підібгала губи. Вона заздалегідь була готова до чогось подібного, але давати відсіч було непросто.

– Вбухала, так! Дякую! Але я не твоя річ! І Женя теж!

Кілька секунд мати мовчала.

– От і добре. Все з вами ясно, – гаркнула вона.

Дзвінок перервався.

Наступний тиждень пройшов у тиші. А потім Ліля випадково зіткнулася з Мариною – спільною знайомою.

– Ой, твоя мама таке у Наташки видала! – зі сміхом ділилася вона. – Сказала, що Женя твій на квартиру клюнув, спеціально вибрав собі багату наречену.

Ліля завмерла.

– Що?

– Ну, ти ж знаєш свою маму. У неї язик без кісток. Тільки ти це… Дивись, як би до Женьки та його батьків не дійшло, – Марина раптом стала серйознішою, бо зрозуміла, що в цьому немає нічого смішного.

Лілі залишалося лише гадати, чи знає її чоловік про це, чи ще ні. Але мати явно не збиралася зупинятися. Треба було щось робити.

Вони зустрілися з нотаріусом на початку наступного тижня. Оформили дарчу на ту частину квартири, яка була сплачена грошима від свекрів. Це було справедливо.

Ліля не знала, чому їй так важливо це зробити. З юридичного погляду мало що змінювалося, лише додавалися труднощі у разі розлучення. Але для Лілі цей папір був, як декларація незалежності.

Після оформлення вона довго сиділа над телефоном. Думала, чи варто писати матері, чи ні. Але потім все ж таки зважилася.

– Мамо, дякую за допомогу, але допомога – це не внесок. Ми не в боргу! І ти не одна нам допомагала. Тепер чверть квартири належить Євгену. По-чесному.

– Ти дала більшу частину суми, але без його батьків ми теж металися б по орендованих. Більше жодних згадок про гроші. У тому числі й перед знайомими.

Інга не відповіла. Вона тепер взагалі ігнорувала дочку. Спочатку на Лілю це тисло, а потім раптом стало легко.

Більше не треба було прислухатися до того, що говорять за їхніми спинами. Якщо Інга і продовжувала пліткувати, це було вже не на совісті Лілі. Вона зробила все, що могла.

Минуло близько трьох місяців. Ліля з Євгеном були у батьків. Скромний будиночок зі старим ґанком та доглянутими квітами під вікном.

Ліля стояла біля мангала, перевертала м’ясо. Женя з батьком лагодили паркан, постійно бурчали один на одного, але без злості. Ольга різала салат, співаючи собі під ніс.

Ліля подивилася на них і раптом зрозуміла: ось такою має бути сім’я. Без цінника на турботу. Без “встала і терміново зробила”. У цій сім’ї вона могла просто розчинитись і бути.

Мабуть, у цей момент її вираз обличчя став задумливим, тому що Женя, поки у них була перерва, тихенько підійшов до неї й торкнувся руки.

– Нехай у нас буде менше грошей, – сказав він, посміхаючись. – Зате більше спокою.

Ліля кивнула, нарешті проковтнувши грудку в горлі. Мабуть, кожний зробив свій вибір. І вона воліла, аж ніяк не до товарно-грошових відносин…

А ви що скажете з цього приводу? Хто з них має рацію? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.