– Живу, як можу…

Світлана витерла руки об фартух, визирнула у вікно закусочної. Вулиця була порожня. Вечірнє сонце пробивалося крізь каламутні шибки, висвітлюючи сміттєві баки за рогом.

І знову вона її побачила – ту саму жінку. Світлана помічала її вже не вперше: худа, у старій куртці, зі сплутаним волоссям, жінка щось шукала серед сміття.

Рухи її були обережними, майже ніжними, наче вона не хотіла потурбувати те, що тримала в руках. Але очі… Очі в неї були добрі. Дуже добрі, попри все інше.

Сьогодні, як і вчора, жінка акуратно витягала хлібні кірки. Щось розглядала, перевертала в пальцях, ніби намагалася вгадати, чи вони свіжі. Потім, мабуть, вирішивши, що годяться, забирала у старий пакет.

Світлана дивилася на неї, відчуваючи, як усередині все неприємно стискається. Було щось неправильне у цій картині. Неправильне і нестерпно сумне. – Так скільки можна? – подумала Свєта, смикаючи куточок фартуха.

У горлі грудка. Вона відвела погляд, але вже знала, що зараз зробить. Знявши фартух, Світлана підійшла до плити. Вона зачерпнула ополоник супу з великої каструлі, налила в глибоку тарілку, відламала добрий шматок хліба.

Тарілка трохи брязнула об стіл, але Світлана не зупинилася. Не роздумуючи, взяла її і вийшла надвір. Холодне повітря приємно обдало обличчя, але Світлана ледь його відчула.

Вся її увага була зосереджена на жінці. Та стояла біля баків, притискаючи пакет до грудей, і була ще меншою й тоншою, ніж здавалося із вікна.

– Візьміть, – сказала Світлана, простягаючи тарілку. Жінка здригнулася. Вона випросталась і повільно повернула голову. Погляд її зупинився на Світлані, а потім на тарілці.

Вона довго дивилася, ніби намагалася зрозуміти, в чому каверза.

– Я ж не побираюся… – тихо сказала жінка, і голос її здригнувся. Але руки самі собою потяглися до їжі.

– Це не милостиня. Просто вечеря, – відповіла Світлана.

Жінка повільно кивнула головою. Її тонкі пальці обережно взяли ложку, і вона відразу почала їсти, ніби боялася, що їжу заберуть назад.

Світлана дивилася на неї, відчуваючи, як у грудях змішуються різні почуття. Вона знала, що не може виправити все, але хоча б у цей момент поряд з нею була людина, яка їла не холодні кірки, а гарячий суп.

– Як вас звати? – нарешті спитала Світлана, сівши поруч на ґанок.

Жінка, не зводячи очей, продовжувала їсти. Лише за кілька миттєвостей, проковтнувши чергову ложку, вона тихо відповіла: – Олена Сергіївна.

Світлана кивнула. Тепер, коли жінка назвала ім’я, вона більше не здавалася просто фігурою за вікном. Олена Сергіївна…

Це ім’я додавало її образу фарб, робило її справжньою. Вони сиділи мовчки. Олена Сергіївна обережно їла суп, ніби боялася, що тарілка зникне в неї з рук, якщо вона забариться хоч на секунду.

Вона брала ложку повільно, акуратно, не розплескуючи бульйон, від якого підіймалася легка пара. За її плечима не було ні роздратованого офіціанта, ні годинника, що відлічує хвилини до закриття, але вона все одно їла так, як їдять люди, які звикли, що в них нічого немає.

Світлана дивилася на неї і відчувала, як усередині зростає занепокоєння. Ця жінка не була схожа на тих, хто зламався. Тиша тривала надто довго.

– Як так вийшло? – спитала Світлана, не витримавши.

Олена Сергіївна повільно поклада ложку на край тарілки, та підняла очі.

– Довга історія … – відповіла вона з важким зітханням.

– У мене є час, – Світлана подалася вперед, намагаючись говорити м’яко.

Олена Сергіївна деякий час мовчала, наче вирішуючи, чи варто розповідати, а потім відвела погляд убік і заговорила:

– Я учителем працювала. Літературу викладала. Жила сама. Сусід по комуналці вмовив оформити дарчу, мовляв, допоможе переїхати в найкращу квартиру. Все гарно розповідав: зв’язки є, документи підготує.

– Я повірила… – вона криво посміхнулася. – А потім… документи підробив. У суді нічого не змогла довести.

Вона знову взяла ложку, але не їла. Просто покрутила її у пальцях. – Вийшла із квартири – і все. Залишилась ні з чим.

Світлана відчула, як усередині піднялася злість. Від того, як спокійно Олена Сергіївна говорила про таке. Від того, як просто можна викинути людину з її будинку.

– А родичі? – спитала вона, хоч здогадувалася, що почує.

Олена Сергіївна похитала головою:
– Нема нікого.

– А на роботу намагалися влаштуватися?

Жінка посміхнулася.

– Намагалася. Але без прописки нікому не потрібна. Хоч вантажником іди, хоч двірником – скрізь документи запитують. А якщо скажеш, що ніде жити, то взагалі дивляться, як на недолугу.

Вона відвела погляд, знову взяла ложку, зробила ковток супу.

– Живу як можу.

Світлана дивилася на неї, і в грудях скручувалося неприємне почуття. Перед нею сиділа звичайна жінка – не злодійка, не шахрайка, не та, яка опустила руки.

Вона не була зломленою, але виглядала втомленою. Вона втомилася боротися.

– Це не правильно, – твердо сказала Світлана. Олена Сергіївна трохи посміхнулася. Не з сумом, а з легким розумінням.

– Так буває, – тихо відповіла вона.

І від цієї простоти Світлані стало ніяково. Так не має бути!

Світлана прийшла додому зла. Все всередині кипіло. Вона кинула сумку на стілець, зірвала куртку і з силою повісила її на гачок.

– Ну чому так? – стискаючи зуби, думала вона, міряючи кроками кімнату. Перед очима все ще стояла Олена Сергіївна – акуратна, стримана, але з очима, в яких оселилося щось схоже на смиренність.

– Як це? Гарна людина, розумна жінка, вчителька… А живе, як волоцюга! Їсть зі смітників, ночує де завгодно, тримається так, ніби давно звикла, що її не помічають.

Світла впала на ліжко і дивилася в стелю.

– Так не повинно бути! Вона не спала всю ніч. Сон не йшов, думки крутилися, не даючи спокою. Її дратувало не лише те, що Олена Сергіївна опинилася в такій ситуації.

Дратувало, що ніхто нічого не робить. Що люди проходять повз, відвертаються. Вдають, що не помічають.

А якщо й помічають, то тільки для того, щоб зітхнути: «Ех, буває» – і забути.

Але Світлана не могла забути. Вранці вона прокинулася з чітким рішенням: треба щось робити.

Після зміни, замість піти додому, вона попрямувала до місцевого волонтерського центру.

Двері з облупленою фарбою, на склі оголошення про збирання речей. Усередині — запах чаю та паперу, чути голоси, хтось сміється, хтось про щось сперечається.

— Дівчата, у мене до вас справа, — з порога сказала Світлана, скидаючи куртку.

За столом сиділи дві дівчини – Лєра та Наталя. Вони тут майже мешкали. Як почули Світлану, одразу пожвавішали:

– О, нарешті ти в нас! – зраділа Лєра.

Світлана посміхнулася.
– Довго збиралася, ага.

Вона сіла на жорсткий стілець і розповіла про Олену Сергіївну. Про те, як вона опинилася на вулиці, як живе тепер.

Дівчата слухали, переглядалися. Коли Світлана замовкла, координатор центру Марина, жінка років сорока з короткою стрижкою, спохмурніла.

– Без прописки – це складно,- сказала вона, барабанячи пальцями по столу.

Світла стиснула губи.

– Але ж можливо? Марина уважно подивилася на неї.

– Можливо, – повільно кивнула вона. — Але потрібна згода. Без її бажання нічого не зробимо.

Світлана розуміла. Насильно нікому не допоможеш. Але щось підказувало їй: Олена Сергіївна давно припинила вірити, що хтось може просто взяти, та допомогти.

Вона навіть не розраховує на це. “Ну нічого”, – подумала Світлана.

Вона знайшла Олену Сергіївну біля сміттєвих баків. Та стояла, кутаючись у стару куртку, і обережно копалась у пакеті, ніби перевіряла, раптом хтось викинув щось придатне.

Світла стиснула зуби, але придушила в собі злість. Нині не час.

— Здрастуйте, Олено Сергіївно, — сказала вона, підходячи.

Жінка здригнулася, і глянула на неї.

– Свєточко…

– Я по справі. Вам допоможуть, якщо ви хочете.

Олена Сергіївна трохи помітно напружилася.

– Як?

— Я була у волонтерському центрі. Вони можуть допомогти вам поновити документи, знайти житло, роботу.

– Все не відразу, звичайно, але…

Жінка зітхнула і відвела погляд.

— Дякую, Свєточко… Тільки я боюся…

Світлана насупилась.
– Чого?

Олена Сергіївна ледве посміхнулася, але посмішка вийшла сумною.

– Надії.

Світлана схрестила руки на грудях і пирхнула.

— Ну, тут уже пізно. Я за вас вирішила все.

І раптом Олена Сергіївна посміхнулася. По-справжньому. Вперше.

…Минув місяць. Світлана забігалася. З ранку до вечора вона рухалася — працювала, бігала у справах, вирішувала питання, яких раніше навіть не помічала.

Волонтери допомогли знайти Олені Сергіївні тимчасове житло, оформили документи, дали шанс почати спочатку.

І хоча Світлана розуміла, що зробила все, що могла, це все одно здавалося їй якимось недостатнім, надто простим.

Кафе жило своїм життям. Клієнти приходили та йшли, хтось заскакував на швидку каву, хтось затримувався довше, замовляючи обіди.

Кухарі бурчали на брак часу, офіціанти бігали між столиками, а Світлана, здається, вже не пам’ятала, як усе це почалося.

Їй здавалося, що все з Оленою Сергіївною було давно, ніби в іншому житті.

Але одного разу двері брязнули, і до зали увійшла жінка. Світлана навіть не відразу звернула на неї увагу – вона саме протирала стіл, збираючись прибрати порожні тарілки.

Але щось змусило її глянути в той бік. Щось знайоме.

Жінка була чисто одягнена, в акуратному темному пальті, волосся гладко зачесане, на плечах шарф, у руках невелика сумка.

У її поставі не було ні сліду колишнього розпачу, в очах того порожнього погляду, яким Свєта запам’ятала її місяць тому.

— Добрий день, Світлано, — голос був спокійний, впевнений. Світлана моргнула.

— Олено Сергіївно?!

Жінка кивнула, посміхнулася, трохи схиливши голову на бік, ніби їй було кумедно бачити Світлану в такому стані.

— Я просто… хотіла подякувати.

Світлана розгубилася. Вона не знала, що сказати. Весь цей час вона не чекала подяки, не думала, що Олена Сергіївна колись повернеться.

Їй просто хотілося допомогти — без глибоких мотивів, без бажання почути «дякую».

– Так, зачекайте… Як ви?.. – нарешті видавила вона.

Олена Сергіївна трохи знизала плечима, ніби розповідати про це було не зручно.

– Знайшлася робота. Документи відновлюють. Все завдяки вам.

Світлана зніяковіла. Вона провела рукою по волоссю, подивилася на порожню тарілку, яку все ще тримала в руках, ніби шукаючи порятунок від власних емоцій.

— Та що я… Усього тарілку супу дала, — пробурмотіла вона, мимоволі посміхаючись.

Олена Сергіївна похитала головою. В її очах з’явилося щось тепле, щось таке, що Світлана відразу зрозуміла — ні, не «всього».

— Іноді цього достатньо, — тихо сказала вона.

Слова повисли в повітрі, залишивши після себе почуття, яке важко було описати. Не гучно, не помпезно, а просто і по-справжньому.

Іноді достатньо просто помітити людину, просто простягнути руку, просто дати їй зрозуміти, що вона не одна.

Іноді це все, що потрібно, щоб змінити ситуацію. Після зміни Свєта сиділа на веранді забігайлівки і дивилася на небо.

Стало темно, бездонно. Десь там, за вогнями міста, тьмяно просвічували зорі. Не ті, що бачиш по селах, яскраві та колючі, як крига.

Ні, тут зірки були слабкі, ніби соромилися показуватися серед ліхтарів, вивісок і рекламних екранів.

Свєта вдихнула прохолодне повітря й повільно видихнула, спостерігаючи, як пара підіймаєттся вгору й розчиняється.

Їй подобався цей момент – кінець робочого дня, коли вона могла просто сидіти, не поспішаючи, не розмовляючи.

Просто спостерігати. Перехожі поспішали у своїх справах. Жінка в довгому пуховику тримала за руку дитину, яка швидко щось розповідала, жестикулюючи маленькими руками.

Хлопець у худі швидко йшов, дивлячись на свій телефон. На зупинці двоє літніх чоловіків тихо розмовляли.

Свєтку ніхто не помітив. Їй не потрібно було, щоб хтось помічав. Ніхто не копав смітник.

Вона впіймала себе на тому, що дивиться на бак біля кута, очікуючи побачити знайому зігнуту постать.

Але Олени Сергіївни не було. Ні її старого пальта, ні звичного погляду, ні тихого голосу, яким вона іноді вітала Світлану, якщо та проходила повз неї.

Світлана опустила погляд. Стиснула пальці в кулак, трохи пом’яла тканину джинсів. Весь ранок її не залишали думки про ту розмову.

ЛПро те, як спокійно Олена Сергіївна сказала “Так буває”. Про те, як вона приймала свою ситуацію, як щось неминуче.

Але це не правильно. Світлана знову вдихнула, глибоко, ніби намагалася зібратися з думками. І всередині було тепло.

Кафе за її спиною жило своїм звичним життям. Там дзвенів посуд, перемовлялися кухарі, хтось сміявся.

Пахло смаженими котлетами, приправами, свіжим тістом. Цей запах в’ївся в її одяг, волосся, руки.

То був запах її роботи, її побуту. А ще це був запах місця, де ніхто не замерзає.Де можна сховатись від холоду, поїсти, розігрітися.

Свєта опустила погляд, покрутила в руках пластикову кришку від кави і раптом чітко зрозуміла: завтра вона знову побачить Олену Сергіївну.

І вона не дозволить їй знову сказати “Так буває”. За своє треба боротися, щоб не опинитися на вулиці! Ви зі мною згодні?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.