Живу зараз у своїх батьків, мабуть, із чоловіком у нас нічого вже не вийде. Але це його вибір треба було про такі речі, як бажання виховувати молодшого брата, розмовляти ще до весілля, а не ставити мене перед фактом.

Живу зараз у своїх батьків, мабуть, із чоловіком у нас нічого вже не вийде. Але це його вибір треба було про такі речі, як бажання виховувати молодшого брата, розмовляти ще до весілля, а не ставити мене перед фактом.

Слава богу, що я не встигла спланувати спільну дитину, немов відчуття підказувало, що не варто поспішати. Я думала, що з роботою можуть бути якісь проблеми, але виявилося, що не з того боку чекала на проблеми.

Мені зараз двадцять дев’ять років, а моєму чоловіку тридцять. Має молодшого брата, якому чотирнадцять років. Якщо знати мою свекруху, то така різниця між дітьми не викликає подиву.

Вона жінка, яка живе для себе. Їй не була потрібна перша дитина, мій чоловік, але тому пощастило, батько після розлучення забрав його до себе та виховував.

А ось молодшому брату не пощастило. Його батько вмовив дружину народити, а коли хлопцеві виповнилося дев’ять років, його не стало. Свекруха до дітей, м’яко кажучи, байдужа.

Свекруха ж звикла завжди жити за рахунок мужика. Вона не звикла, що на своє життя треба заробляти самій. Рік після смерті другого чоловіка свекрухи її утримував старший син, а потім знайшла собі нового мужика.

У новому шлюбі хлопчик не припав до двору. У чоловіка є свої діти, які вже виросли та живуть окремо. Вішати на себе чужу дитину він не хотів.

У результаті хлопчику жилося несолодко, вітчим був жорстким, а мати нічого з цим не робила. Доля підлітка турбувала лише мого чоловіка.

Я про цю ситуацію знала, але не припускала, що у чоловіка вистачить розуму забрати дитину жити до нас. Готова була приймати його на свята та навіть на канікули, але жити постійно – це вже ні.

Причому чоловік у мене навіть не запитав. Привіз брата на осінні канікули та слова не сказав. Я тільки зазначила, що речей забагато.

Потім канікули скінчилися, а брат нікуди не поїхав, залишившись у нас. Це мене насторожило, і я запитала у чоловіка, що відбувається.

Він без заперечень відрапортував, що тепер його брат житиме у нас. Не запитав, не запропонував, а просто поставив мене перед фактом, що вже відбувся.

Брат у чоловіка непоганий, але дуже нервовий парубок, що не дивує, якщо згадати, як йому довелося жити останні роки. До того ж він зараз підліток, що теж розуму не додає прихильності.

Але одна річ потерпіти його тиждень, два, місяць, а інша розуміти, що це тепер на чотири роки мінімум. Поки він закінчить школу, поки вступить в університет.

До того ж я сумніваюся, що чоловік перестане з ним возитися, коли той стане студентом. Адже його, як і раніше, треба буде утримувати та на якісь кошти вчити.

Чоловік запевняє, що тільки-но брат закінчить школу, він стане самостійним і окремо житиме, сам себе забезпечуючи, але щось я в це дуже слабо вірю.

До того ж чоловік почав розмовляти, що ось брата виростимо, а там уже й про своїх дітей подумати можна. Тонкий такий натяк, що поки брат на ноги не стане, своїх дітей у нас не буде.

Це мене також не влаштовує. Я планувала цей або наступний рік планувати дитину, бо мені вже двадцять дев’ять років. Куди тягти?

Чоловіку я сказала все, що думаю з цього приводу. І що не вірю, що це всього лише до закінчення школи, і що я не хочу виховувати підлітка, у якого і так нерви ні до біса, а ще й вік найгірший. І що такі рішення в одну особу не ухвалюються.

– Ти ж знаєш наші обставини. Я не міг вчинити інакше.

Як мінімум міг би зі мною це обговорити, а не ставити перед фактом. Я теж маю право голосу в сім’ї, і мене це питання також стосується.

З чоловіком ми посварилися, я переїхала до батьків. Не знаю, як вирішиться ця ситуація, але так, як зараз, мене не влаштовує. Це розходиться із моїми планами на сімейне життя.