– Живуть же люди, не те що ми! – Обурено заявив син

– Мамо, сім’я Насті стільки для нас робить, а ти навіть прийняти їх у себе не можеш!

– Ну, дякую. Тобто те, що я для тебе за все життя зробила, вже не рахується?

– Мам… – уже трохи тихіше сказав Ігор. – Ну, я так не говорив. Просто зрозумій: якби не батьки Насті, я досі сидів би з тобою десь у селі, де ні роботи, ні перспектив.

– А так у нас гарна квартира, ремонт, нові меблі. Вони навіть із зубами мені допомогли, а ти ж сама знаєш, скільки це коштує. Все завдяки їм.

Валентина примружилася. У цих словах, може, і була дещиця правди, але чути щось подібне від сина було боляче. Немов він ставив чужих людей вище за неї.

– Знаєш, у мене, може, і немає таких можливостей, як у батьків невістки, але я теж все життя орала, щоб у тебе було що їсти й де спати. Щоб ти зміг вийти у люди. Невже це вже нічого не варте?

Почулося важке зітхання. Ігор розумів, що розмова заходить у глухий кут, але не був готовий здатися.

– Звісно, ​​варте! Але мамо, ми ж теж якось повинні віддячити їм. Вони мені не зобов’язані.

Слова, які він з такою легкістю кинув, не заспокоїли, а тільки розпалили образу. Вони не зобов’язані… А вона, значить, зобов’язана, тому її зусилля можна знецінити.

– Ну ось сам їм і дякуй. Мене в це не втягуй.

– Мамо, вони взагалі-то для твого сина намагаються, – роздратовано пирхнув Ігор. – Значить і тобі теж добре роблять.

– Мені буде добре, коли в моєму будинку буде тиша та спокій. Ні, Ігорю, розважай свій табір сам.

Після цього Валентина поклала слухавку. Вона відчувала, що якщо не перервати розмову зараз, то далі буде гірше.

Вона пройшла на кухню, де тихо дзижчав холодильник. За вікном щебетали птахи. З вікна лилося тепле сонячне світло. Благодать… Ні, вона більше нікому не дозволить вдиратися у свій будинок.

Може, родичі її невістки були не такими вже й поганими. Вони справді багато в чому допомогли Ігореві: з роботою, з навчанням, навіть машину подарували. Але теплих стосунків між ними не склалося.

Почати, мабуть, варто з того, що Валентина виховувала сина сама. Батько Ігоря пішов по молоко і не повернувся. Літня мати Валентини ледь себе доглядала, не кажучи вже про онука. Тому жилося їм не солодко.

Ігор років із десяти мріяв вирватися з села, а тому, щойно з’явилася можливість, вступив до коледжу у найближчому місті. Там він зустрів Настю. Незабаром з’ясувалося, що Настя з заможної сім’ї. Великих особняків і золотих унітазів там не було, але достаток у її батьків був набагато вищий за середній.

– Мамо, ти не уявляєш, – захлинаючись, розповідав Валентині син після знайомства з Настиними батьками. – У них холодильник аж ломиться від їжі!

– І це не супи, котлети та пюре, а червона ікра, сьомга, сто видів сиру. Вони все це просто так їдять щодня. Навіть не рахують, скільки на їжу йде. Не те, що ми…

Ось це «не те, що ми» сильно кольнуло Валентину. Наче її життя з вимушеною економією, спробами розділити курку на тиждень і дешевою ковбасою, було чимось ганебним. Але Валентина лише натягнуто посміхнулася.

– Це дуже чудово, синку, – сказала вона м’яко. – Але ти добре подумай. Кохання – це добре, але жити доведеться не лише любов’ю. У них у всіх свої звички та рівень життя, у нас – свої…

– Мамо, – відмахнувся син, – нормально все буде. Я люблю Настю, вона кохає мене. Все згладиться.

Валентина зітхнула, проте сперечатися не стала. Це його життя. Нехай живе так, як знаходить за потрібне. Зрештою, може, любов і справді все подолає.

Згодом контраст лише посилився. Вперше ситуація загострилася, коли справа пішла до весілля.

– Ну що ж, коли так склалося, треба допомогти молодій сім’ї, – сказала сваха. – На ноги вони ще не встали, отже, все ляже на нас, батьків.

У Валентини око засіпалося ще в цей момент. Якщо для сватів півмільйона – не сума, то для неї навіть тисяча – гроші. А тут, напевно, будуть грандіозні витрати. До скромних святкувань ні Настя, ні її батьки не звикли.

Власне, інтуїція Валентину не підвела. Наречена захотіла і лімузин, і тамаду, і бенкет в одному з найдорожчих ресторанів міста.

А ще – живу музику, ілюзіоніста та величезний торт ручної роботи. Лише весільний букет коштував стільки ж, скільки Валентина витрачала за місяць.

Не дивно, що під час обговорення витрат вона м’ялася, блідла і взагалі хотіла опинитися десь якомога далі. По сватах відчувалося, що вони чекали від неї якщо не рівноцінного, то хоча б відчутного внеску.

Ні, вона не те щоб зовсім не включалася в процес. Вона дала молодим сімдесят тисяч. Для неї це були величезні гроші, заощадження, які вона збирала не один рік.

Але Настя в цей момент подивилася на Валентину так, наче та оплатила їм кілька квитків у кіно. Подякувала, посміхнулася і все ж таки – була не в захваті.

На самому весіллі ніяковість нікуди не зникла. Навіть погіршало.

– Ну що, Валю, може, хоча б витрати на стіл поділимо? – Запропонувала сваха. – Основну частину ми вже внесли, але ж гості замовлятимуть ще, так що сума ще зміниться.

Валентина підібгала губи й відвела погляд, але подітися було нікуди. Тон свахи не мав на увазі відмову.

– Добре, – неохоче погодилася Валентина.

Хто ж знав, що після цього сваха почне ходити між столами й голосно повідомляти гостям, що вони можуть замовляти будь-що? І так – кілька разів.

Гості охоче скористалися пропозицією. Офіціанти та кухарі ледве встигали подавати страви та напої.

Валентина вже встигла пошкодувати, що вона погодилася. Краще витримати п’ять хвилин ганьби, ніж сидіти й чекати рахунку, як вироку. І коли цей «вирок» нарешті винесли, у неї, здається, заворушилося волосся на голові від цифр.

Взятих із собою грошей не вистачило. Довелося відправляти сина в село, за заначкою. Свати невдоволено косилися, підтискали губи, але влаштовувати скандал не стали, зачекали. Проте Валентина почувала себе так, ніби її занурили у чан із брудом.

І не сказати ж, що свати погані. Намагалися, хай і здебільшого для себе: гостей з їхнього боку було більше, та й хотілки виходили від їхньої доньки. Просто вони ніби не враховували, що не всі довкола живуть на широку ногу.

Після весілля Валентина видихнула. Тепер їм доведеться бачитися хіба що у свята. Але видихнула вона зарано…

Сина після весілля, як підмінили. Він буквально вислужувався перед новими родичами. Звісно, не просто так, але надто явним був контраст. Ігор завжди сідав ближче до сватів, насамперед доглядав тестя і тещу, підливав їм напої, накладав салати.

Валентина ж залишалася десь біля узбіччя життя.

– Мамуль, ти ж знаєш, де у нас столові прилади, – кинув він їй одного разу, коли вона попросила дати їй ложку.

Дрібниця, але тоді Валентина виразно відчула, що її засунули кудись на задвірки. Наче її роль у долі сина вже зіграна.

Це було неприємно, але все ще терпимо. Доки свати з їхнім сімейством не вдерлися вже на її територію…

– Мамо, ми з Настею хочемо приїхати до тебе на Новий рік. У тебе там так класно, сніжок, природа, ліс неподалік, – з усмішкою повідомив якось Ігор.

Валентина зраділа. Але тривала ця радість недовго. Виявилося, що «ми з Настею» – це не лише Ігор із невісткою, а ще й свати зі старшим сином та його дружиною.

До такого напливу Валентина виявилася не готовою. Довелося викручуватися. Насамперед вона побігла в крамницю за продуктами, потім почала готувати на всю цю роту.

Вона, звичайно, й до цього готувалася, але одна справа – розраховувати на пару людей, зовсім інша – накрити галявину для цілої юрби.

Допомогу їй ніхто не запропонував. Справлятись довелося самій. Гості лише додавали клопоту.

– А у вас буде щось не м’ясне? – поцікавилося сваха, оглядаючи салати. – І без яєць. А то Оленка у нас вегетаріанка, їй усе це не можна.

– Та й мені щось легке, останнім часом шлунок підводить. Тільки без солодкого перцю та без цибулі, якщо можна, я їх терпіти не можу…

Кожен член сім’ї мав свою «дієту». І Валентина змушена була підлаштовуватися.

Так минуло три дні. Гості не могли навіть самостійно взяти виделку без допомоги «господині», не кажучи вже про щось більше.

Валентина почала втомлюватися, та й гаманець її, якщо чесно, теж. На четвертий день вона ледве виповзла з ліжка.

– Мені погано, я прийму пігулки й полежу, – попередила вона гостей. – Холодильник, якщо що, не на замку.

Коли Валентина вийшла зі своєї кімнати ближче до полудня, на кухні панував хаос: брудні кухлі, немитий посуд, кинутий на столі хліб. Гості перекусили бутербродами, але ніхто навіть не подумав нічого приготувати.

– О, Валю! А ми за тобою вже скучили. І зголодніли, – зі сміхом сказав сват, побачивши її.

– Та мені б хтось допоміг, а то я вже сама не впораюся… – голосно відповіла Валентина.

– О-о, зараз організуємо! Молодь, давайте допомагайте, вистачить ледарювати!

Всі начебто пожвавилися, закивали, але ніхто не поспішав. Кожен мав справи. То «звичайно, зараз, зараз», то важливий телефонний дзвінок… Ігор взагалі вирішив піти з Настею на прогулянку. Мовляв, коли він ще зможе їй батьківщину показати.

У результаті Валентина знову стояла сама біля плити.

Коли за тиждень гості нарешті поїхали, задоволені відпочинком, вона зачинила за ними двері й перехрестилася. Тішилася, що все закінчилося.

А за пів року син раптом повідомив, що непогано було б повторити.

– Мамо, уявляєш, у нас поїздка на море зірвалася. Готель, в якому ми бронювали номери, прикрили, а в інших все напхом, або втридорога. Ну, ми тут подумали з Настею: а чого сумувати, поїдемо до тебе! У тебе там так добре! Екзотика місцева!

– А ми з Настею – це хто? – обережно уточнила жінка.

– Ну… Як і минулого разу, всі разом. Дядько Саша тобі привіт передавав, йому твоя запіканка з родзинками просто в душу запала!

У Валентини всередині все стиснулося. Як і минулого разу… Минулого разу вона трохи лапки не простягла.

– Ні, Ігорю, повторення Нового року я не потягну. Вдвох з Настею приїжджайте, ніяких проблем, але решту я в себе не чекаю.

Син образився. Він вважав, що якщо свати допомагають йому, то і його мати повинна підлаштовуватися під них з подяки.

Валентина ж із цього приводу мала свою думку. Родичі тиждень каталися на її шиї, а наприкінці навіть не запропонували візит у відповідь.

Цілий місяць вона не розмовляла з Ігорем. Валентина знала, що вони таки поїхали на море, лише завдяки фотографіям із соцмереж.

Спочатку їй було гірко і навіть порожньо, але потім прийшло полегшення. Не треба готувати по три страви на сніданок, не треба морочити голову над тим, як розважити гостей надвечір, не треба прибирати бардак за ними.

Спілкування із сином відновилося, хоч уже й не було таким теплим. Але рано чи пізно Валентина спіймала себе на думці, що її все влаштовує.

Змінити Ігоря вона не зможе, як і навчити сватів поважати її. Зате вона може бути господаркою у своєму будинку, а не прислугою. І це, як виявилося, дорогого варте.

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.