– Зінаїдо, люди кажуть, що ти експлуатуєш бідну сирітку. Одягаєш її погано, – якось видав чоловік

Надія потрапила в сім’ю тітки у п’ять років. Її батьки зникли у морі, – відпочивали, каталися на човні і… Не знайшли, вірніше знайшли тільки перевернутий човен далеко в морі.

Надя у цей час була у бабусі. Від такого горя у літньої жінки стався серцевий напад, і їй опіку не схвалили. Взяла її до себе сестра матері, Зінаїда.

У Зінаїди з чоловіком було троє своїх дітей, всі хлопчики, всі старші за Надю. Їм було тринадцять, п’ятнадцять та  шістнадцять років.

Хлопчаки бешкетні. Зінаїда іноді сама бралася за ремінь і лупила їх. Її чоловік Микола тільки сміявся. А коли щось казав на захист синів, то й йому перепадало.

Жили не багато, але їжа на столі була завжди, – дякувати городу та домашньому господарству. Зінаїда до праці привчала всіх, – спуску нікому не давала. Все на ній трималося. Грядки полоти, посуд мити, підлогу мести могли усі, – чоловік, у тому числі.

– За стіл усі сідаєте, всі й працюйте по хаті. Не одна я повинна.

Надю до праці привчала поступово, коли вона підросла. Дівчинка тітку боялася, виконувала всі її прохання, старалася.

***

– Зінаїдо, люди кажуть, що ти експлуатуєш бідну сирітку. Одягаєш її погано, – якось видав чоловік.

– А хто в нас добре одягнений? Скромно, але чисто. Із дірками ніхто не ходить, все нове. Було троє, а тепер доводиться на чотирьох ділити.

– Ти б заробляв більше, краще й одягала б усіх. Переживете. Хлопці вже не малі, самі скоро зароблятимуть на себе. Простіше буде.

– Та я не про це. На Надьку гроші платять, могли б і краще жити. Щось я не бачу цих грошей.

– Цить!

– Ти це людям скажи! Вони кажуть, що наживаємось ми на бідній сирітці.

– Нехай кажуть, язик без кісток. Я міняти нічого не збираюся, – усім однаково.

Час минав. Старший син одружився, потім середній. Молодший після термінової служби підписав контракт і став військовим, паралельно вступив в інститут. Із грошима стало простіше. Надя як і зазвичай – полола грядки мила посуд, готувала їжу.

– Уроки вчи. Вступити треба на бюджет, не гроші ж платити! Хто за навчання гроші платить, той, вважай. і диплом купив. Своїм розумом треба все заробляти, – казала їй тітка Зіна.

Надя вчилася, намагалася, за всі роки за четверть жодної трійки не заробила.

– Зінаїда, я хочу прицінитися. Я тут прикинув, – машину б нам. А що?

– Прикинув? І як? Гроші є?

– Є. Як їм не бути. Що ж вони все без діла лежать? Час витратити. Діти виросли, Надія скоро пурхне. А ти молодець, – економила! Ти мала рацію. Виростуть та зароблять на все самі.

– Вже заробляють. Правильне виховання. А ти заробив на машину?

– Так я ж все в сім’ю! Годував вас усіх, одягав.

– Молодець. Це твій святий обов’язок був. А тепер і для себе можна жити. На машини дають кредити, – вибирай будь-яку. Тим більше, нам тепер потрібно буде їздити до онуків. Скоро!

– Кредит? Але ж у тебе є! Надії! Ми ж її утримували!

– Ще слово про гроші, і ти пошкодуєш про це!

– У якому сенсі?

– У всіх!

…Надія вступила на бюджет, вона не могла не вступити. Роботу знайшла одразу. У перший рік навчання Зінаїда отримала лист, подяку з інституту. Розплакалася.

– Поїхали, настав час нову машину купувати, – скомандувала Зінаїда чоловікові. – І дівчинка наша доросла стала, вісімнадцять сьогодні. Подарунок зробити треба.

– Надії машину?

– Тобі! У неї і прав ще немає. Сама собі купить, вона розумниця у нас. Усі діти гарні, – і сини, і донька.

– То ти наважилася?

– Наважилася! Я давно це вирішила, багато років тому. Кредит оформимо, тепер потягнемо. Запитань не став.

***

– Тьотю Зіно, ви серйозно? Ви ж завжди казали, що ми самі все повинні.

– Це твої гроші, моя дівчинко. А на твої гроші – тобі квартира. Вибач, але більше накопичити не вдалося. Це всі гроші, що тобі було призначено.

– Від твоїх батьків залишилася лише кімната у старому гуртожитку. Будинок нещодавно знесли. Я, як твій опікун, займалася всім. Тепер це твоє. Подобається?

Надя розглядала квартиру. Микола також.

– Ви серйозно? Це моє?

– Твоє, дівчинко, твоє. Лише твоє. Ти розумна дівчинка, все в тебе буде. Диван купимо, постільне подаруємо, посуд на перший час дам.

– Тьотя Зіно, дядько Коля! Мама, тату, – дякую! Я навіть не мріяла, не думала.

– Дівчинко моя. Як ти на матір схожа.

– Надія, – сказав Микола, – це все Зінаїда. Це вона. У мене зовсім не те в голові було.

– Ти краще на вулицю вийди, там наші сини мають приїхати, сестру привітати. Почекай там, остигни.

***

Зінаїда та Микола чекали гостей. Велика родина вирішила зібратись разом. Сім’ї синів, Надія з нареченим. Незабаром весілля, – четверте у їхній дружній родині.

Усі, хто говорив про експлуатацію бідної сирітки, про наживу на її грошах, прикусили язика. А сім’я жила, –  добре жила, дружно. Один одного всі поважали, та батьків шанували, – а що ще для щастя потрібно…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!