– Значить, поліція не приїде, так?! На злом, може, й не приїде, але на замах точно буде тут за хвилину! – Гей, ти чого? – побачивши розлючені очі власниці дачі, жінки та чоловік не на жарт злякалися

– Віро, ти не повіриш! Я все-таки купила цю ділянку! – сказала Світлана Сергіївна дочці, зателефонувавши їй уранці.

– Так?! Клас! Приймай вітання! Зрештою, твоя мрія здійснилася! – Віра була щиро рада за маму. Світлана Сергіївна вже кілька років мріяла про дачну ділянку. Як тільки вона вийшла на пенсію, одразу придивлялася до землі в садовому товаристві.

За документами це була скромна територія з невеликим будиночком, а в житті – ділянка, що заросла, з напівзруйнованою спорудою.

Будиночок стояв, нахилившись, його дах прогинався, вікна були вибиті, а всередині відчувався запах вогкості.

На подвір’ї теж була розруха. Скрізь валялося будівельне сміття і ріс бур’ян, серед якого виднілися кущі малини та смородини.

– Ой, мамо, тут роботи – непочатий край! Ти приведеш цю ділянку до ладу? Подивися, вона давно покинута.

– Коли Віра побачила дачу по відеозв’язку, вона засмутилася. Чоловіка у Світлани Сергіївни не було, тому їй не було на кого розраховувати.

– Не хвилюйся, Вірочко, – заспокоювала доньку матір. – У мене є заощадження. Найму роботяг. Вони швидко приведуть ділянку до ладу.

Вже за кілька днів Світлана Сергіївна запросила робітників. За певну плату двоє чоловіків поставили тимчасовий паркан навколо дачі, відремонтували підлогу та дах у будинку, прибрали сміття та зробили й іншу роботу.

Побачивши, як почала перетворюватися ділянка, Світлана Сергіївна стала натхненно будувати нові плани. Жити у будівництві без вікон було неможливо, тому господиня щодня поверталася в місто, а вранці приїжджала назад.

І ось одного разу, коли щаслива володарка дачі знову приїхала на ділянку, на неї чекав неприємний сюрприз у вигляді зламаного замку на хвіртці та слідів чужих черевиків біля будинку.

– Це що таке?! Кого сюди занесло?

Оглянувши територію, Світлана Сергіївна нікого не виявила.

– А це не можуть бути колишні господарі? – спитала Віра, коли мати повідомила про те, що сталося.

– Ні, господарі давно покійні. Це їхні діти продали ділянку. Не думаю, що молодь почала б приїжджати сюди, щоб тупцювати в чагарниках.

– Тоді хто це міг бути?

– Не знаю, мабуть, хтось вважає, що коли ділянка закинута, можна й погуляти тут. Гаразд, упорядкую двір, тоді точно перестануть лазити.

У наступні кілька тижнів робітники встановили вікна у будинку та відремонтували веранду. У самому саду чоловіки теж попрацювали на славу.

Вони акуратно скосили траву, зробили доріжки із щебеню і навіть зорали землю для майбутніх клумб та грядок.

– Ось тепер моя ділянка точно не схожа на покинуту, – з гордістю заявила мати, показуючи Вірі доглянутий дворик.

– Так, краса! Будеш тепер там жити?

– Ні, ще рано. Потрібно стіни обробити та пофарбувати все. З цим я вже сама впораюся.

Світлана Сергіївна вважала, що тепер на її ділянку не залізатимуть сторонні. Але вона помилялася. Сліди присутності чужих людей з’являлися знову і знову. Мало того, у дворі господиня почала знаходити сміття, порожні пляшки й навіть свіже вугілля.

– От нахаби! – голосила жінка. – Чуєш, Віро? Знову замок на хвіртці виламали. Навіть не знаю, що робити.

– Мамо, постав глухий паркан із профнастилу, зробиш потаємний замок і натягни колючий дріт. Тоді до тебе точно ніхто не полізе.

Попри великі витрати, Світлана Сергіївна таки прислухалася до дочки. Вона знову найняла робітників, купила будматеріали та зміцнила паркан профнастилом. Правда в одному місці вона залишила непомітну “лазівку”, якщо сама забуде ключі.

Старання господині було виправдано. Цілий місяць вона приїжджала на дачу та не помічала слідів перебування незнайомців. Але потім зломники знову з’явилися.

Якось, коли Світлана Сергіївна приїхала на дачу ближче до вечора, вона побачила щось неймовірне. У її новому паркані, там де була прихована “лазівка”, була витоптана трава і зламаний паркан.

Господиня дуже розлютилася. Вона витратила купу часу та коштів, щоб огородити дачу від злодіїв та асоціальних особистостей, але всі її зусилля виявилися марними.

– Ах, ось як?! – процідила Світлана і вже дістала телефон, щоб викликати поліцію, але раптово почула голоси, що долинали через паркан.

У цей момент серце жінки стислося. А раптом це були серйозні злочинці чи грабіжники? Спочатку Світлана Сергіївна хотіла причаїтися та подивитися, хто там, але потім передумала. Це була її дача, і вона вирішила захищати її за будь-яку ціну.

Окинувши поглядом територію біля паркану, жінка побачила цеглу. Вона схопила її й, тримаючи як зброю, тихо увійшла у двір.

На якусь мить голоси притихли. Світлана вже подумала, що її помітили, але за секунду розмова продовжилася.

Господиня наблизилася до кущів смородини, звідки долинав шум, і побачила не жахливих злочинців у масках та іншому екіпіруванні, а двох цілком звичайних жінок та чоловіка. Вони стояли з відрами та збирали ягоди.

– Ви хто такі? – голосно гукнула Світлана Сергіївна. Від несподіванки незнайомці здригнулися.

– Ой, а ти хто така? – безцеремонно запитав чоловік у відповідь.

– Я хто?! Я господиня цієї ділянки! Ви навіщо мій паркан зламали? Що вам тут треба?

– Ах, це ти тепер тут господарюєш? От і познайомились! Ти навіщо паркан поставила? Яке право мала? – Чоловік і жінки не приховували свого роздратування. Така зухвалість вразила Світлану Сергіївну.

– Яке право?! Законне! У мене є документи на цю ділянку. Це моя земля, розумієте? Тепер я тут господиня!

– Тю! – посміхнулася одна з жінок. – Твої документи – лише папірці, а ми сюди багато років по ягоди ходимо.

– Господарюй на здоров’я, але врожай при нас залишиться. Тут раніше баба Ліда жила, вона завжди ділилася! Ми з дитинства тут влітку живемо! І не тобі правила міняти!

– Що?! – Світлана Сергіївна здивувалася від такого нахабства. – Немає більше ніякої баби Ліди, це моя дача, я її купила! Забирайтеся звідси, або я поліцію викличу!

– От зберемо смородину і підемо, а поліція сюди все одно не приїде. Робити їм нема чого, по садових товариствах шастати!

Раніше з такими безпринципними людьми Світлані Сергіївні не доводилося перетинатися, тож вона навіть не знала, що відповісти.

Проте господиня швидко зрозуміла, що з безпардонністю та нахабством треба боротися тими самими методами.

Недовго думаючи, Світлана Сергіївна схопила вила, що стояли біля будинку, і впевнено попрямувала з ними на злодюжок.

– Значить, поліція не приїде, так?! На злом, може, й не приїде, але на замах точно буде тут за хвилину!

– Гей, ти чого? – побачивши розлючені очі власниці дачі, жінки та чоловік не на жарт злякалися.

– У мене довідка є з місць “певних”! Тож мене виправдають, а от вам уже нічого не допоможе! – Злісно процідила Світлана Сергіївна. У тілі вирував адреналін і вона й справді могла зійти за пані, не від світу цього.

Непрохані гості перевіряти наявність довідки не захотіли: покидали відра і кулею вилетіли з чужої ділянки.

– Я вам покажу, як псувати чуже майно! – Кричала Світлана Сергіївна, побігши за ними. – Ще раз вас тут побачу, мало не здасться…

Прогнавши непроханих гостей, господиня зі сльозами на очах стала самостійно лагодити паркан. Місяці праці, вкладень, надій – усе було нанівець.

Світлана Сергіївна розуміла, що її випад у бік злодюжок не розв’яже проблему. Нахаби все одно спробують проникнути на ділянку і вкрадуть урожай жінки.

Тоді власниця дачі вирішила діяти інакше. Ні потайний замок, ні колючий дріт, ні високий паркан не забезпечать їй безпеку. А ось жива охорона цілком може впоратися з таким завданням.

Світлана Сергіївна зміцнила паркан, поставила освітлення на сонячних батареях та прибила табличку на ворота:

«Приватна власність» та «Обережно! Зла господиня і шалений собака!». А ще купила спеціальну колонку-відлякувач, який час від часу видавав звук, схожий на гавкіт і виття.

– Думаєш, це допоможе? – недовірливо запитала Віра, коли мама надіслала їй фото таблички.

– Ще і як допоможе! – Упевнено заявила жінка. – Якщо вони не повністю недолугі, не лізтимуть на дачу, де живе собака.

Згодом звістка про те, що у покинутої ділянки з’явилася нова господиня та волохатий сторож, рознеслася по всьому садовому товариству.

Люди перестали нахабніти та заходити на чужу територію. Злодюжки, яких жінка прогнала вилами, змушені були шукати собі інші занедбані ділянки.

Так Світлана Сергіївна відвоювала свою дачу та право на приватну власність. Вона до кінця відремонтувала будинок, зробила грядки, посадила овочі, зелень і почала насолоджуватися життям на свіжому повітрі.

– Ну, ти даєш, Світлано! – сміялися знайомі та рідні, коли жінка переказувала історію про злодюжок. – По тобі й не скажеш, що ти насмілишся проганяти незнайомих людей вилами.

– А я й сама не чекала! – реготала вона у відповідь. – Але іноді своє треба боронити силою, а не словами та порожніми погрозами…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!