– Значить, ви за моєю спиною гроші від мого колишнього берете? – Увірвалася Інна на кухню. – Та ви зрадники! Ви всі змовились

– Ой, заради бога, вистачить являти собою героїню і вдавати, що ти все сама, – сказала Оля, поставивши на стіл пакет із памперсами та упаковкою дитячої каші.

– Бачила я твої статуси та пости. Такі гарні. Якщо не знати, як все насправді.

Інна навіть не подивилася на сестру. Вона сиділа за столом, уткнувшись у телефон із кам’яним виразом обличчя.

У сусідній кімнаті тим часом лунали крики: дворічний син Інни, Ваня, обурено вимагав уваги. Інна навіть не ворухнулася.

– Іванко, зараз іду! – гукнула звідкись із великої спальні їхня мати, й пішла заколисувати онука.

Оля тим часом зняла куртку, повісила на спинку стільця та ​​обернулася до сестри. Вона була надто роздратована, щоб так легко відступити.

– От скажи мені чесно. Ти реально думаєш, що справляєшся, що ти чудова мати? Чи ти повторюєш фрази з пабліків, як папуга?

Інна зітхнула і на мить перервалася, але на сестру так і не подивилася.

– Слухай, я не просила тебе нічого купувати.

– Ага! Не просила! Все, як завжди: ти сидиш голодна і вся в брудних пелюшках, доки мама суп не наллє і памперси не придбає. Ну а потім можна знову бути сильною жінкою!

Обидві замовкли. Навіть Ваня за стіною затих. Було чути тільки тихий лагідний голос мами. Оля на мить закрила очі.

Вони всі дуже втомилися за півтора року.

…Інна пішла від чоловіка, коли Вані ледве виповнилося шість місяців. Пішла яскраво, зі скандалом, з тирадами про те, що він не здатний навіть посуд за собою помити та сину памперс поміняти.

Денис, її колишній, у відповідь тільки розвів руками. Він працював на двох роботах, приходив пізно, втомлювався так, що іноді засинав сидячи.

Але він таки намагався. Мив пляшечки, тягав сумки, навіть співав колискові, хоч і фальшиво.

– Він нас зрадив, – сказала Інна. – Він вибрав свою роботу, а не нас.

Оля мовчки знизала плечима: кожен має право вирішувати сам.

Ось тільки не в тому випадку, коли цей «кожен» влаштовується на чужій шиї, та гордо відмовляється подавати на аліменти.

Інна тепер мешкала, як на курорті. Платив тато, готувала мама, а вона гордо писала пости про силу духу, та жіночу незалежність.

В кімнату зайшла мати. Під її очима красувалися два сірих півмісяця.

– Іванко заснув, слава богу. Олю, ти чого на Інну знову нападаєш?

– Я? Нападаю?! – Оля була готова розсміятися. – Та ви їй хіба тільки п’яту точку не витираєте, а вона й вухом не поведе. Її все влаштовує.

– Я нічого не прошу, між іншим. Ніхто нікому нічого не винен! – спалахнула Інна.

– Та ти нікому нічого! Просто живеш тут і користуєшся всіма зручностями!

У пам’яті випливло, як два місяці тому тато вкотре відклав установку коронки.

– Нічого, потерплю, – сказав він тоді мамі з усмішкою. – Нам би Ваню одягнути, бо він уже зі старого виріс.

Тато не скаржився. Ніколи. Просто потім сім’я випадково дізнавалася, що він не приймає свої важливі пігулки, бо їх нема на що купити. Оля мовчки переказувала йому гроші. І дуже сподівалася, що вони підуть на ліки.

Інна схопилася з місця і пройшла повз Олю. Тікала від розмови. Як завжди.

– Олю… Ну, не треба так… Інна ж…

– А що Інна? Інні дуже зручно. Ось тільки її гордість вас уб’є. Знаєш, мамо… Грошові питання не вирішити надутими губами.

– Ти після серцевого нападу, у тата серце. А вона вдає, що героїня голлівудської мелодрами: одна, горда, зарозуміла.

Мама подивилася на дочку з болем у погляді. Усі це розуміли, але нічого не могли зробити.

Оля мовчки пішла до виходу, але зупинилася біля дверей. Їй хотілося сказати щось важливе, тепле, добре, щоб мати не плакала після її виходу.

– Бувай, мам. Перевір аптечку та поговори з татом. Я завтра вам ті пігулки привезу, якщо… вони закінчилися.

– Олю… Дякую, – здавлено подякувала матір.

Оля пішла, не обернувшись, бо знала, що побачить сльози.

Минув тиждень. Оля приїжджала рідше. Вона не образилася. Просто не хотіла бачити, що діється у батьків.

Оля приїжджала, щоб передати гроші, ліки, щось привезти для Вані, а згодом, швидко відкланювалася. Інна приймала все з байдужою міною, ніби так і має бути.

Але одного ранку, переглядаючи список контактів, Оля раптом натрапила на майже забуте ім’я. Кирило. Він колись працював із Денисом. Серце кольнуло надією. Оля зрозуміла, що це шанс. Може навіть знак.

Через три дні вони з Денисом зустрілися у невеликому кафе. Оля нервово смикала паперову серветку.

Денис спізнився на сім хвилин, перепросив і сів навпроти. Він трохи схуд, але ця худорлявість його не прикрашала, а робила старшим.

– Розумієш… – почав він, вислухавши довгу розповідь Олі. – Я не відмовляюся від сина. Я навіть намагався повернути все. Просто… навіть коли я відправляю гроші, вона все шле назад, ще й істерику влаштовує.

– Вони так довго не протягнуть, – зітхнула Оля. – Тато пігулки половинить. Мама від санаторію відмовилася. А Інна… має якісь дурні принципи. Але ж ніхто не винен, що в неї такі таргани в голові.

Денис кивнув головою. Він відчував, що налаштований на розв’язання цієї проблеми.

– Зробімо так. Я буду переказувати гроші тобі, а ти розподілиш. Відправлятимеш чеки чи фото – дякую, ні – будемо на довірі. Я просто хочу, щоб Ваня жив нормально. І щоб твої батьки не страждали через… все це.

Оля не була впевнена, чи правильно чинить. Це було схоже на зраду. Але й сестра не свята.

За два дні надійшов перший переказ. Десять тисяч гривень. Оля одразу скинула гроші мамі. Та здивувалася лише розміром суми, а не самому факту, адже дочка допомагала й раніше.

Потім був ще один переказ, менший. Вже на ліки для батька. Потім на взуття для Вані.

Інна нічого не помічала. Ну, або вдавала, що не помічає.

Якось увечері Оля зайшла у гості на пів години. Інна була у ванній, Ваня дивився мультики. Мати сиділа на кухні й ліпила вареники. Батько допомагав їй.

– Олю, ми ж на твої гроші Вані купили нову курточку! – сказала мама, сяючи. – Ти в нас взагалі така розумниця. Так допомагаєш. Нам уже ніяково приймати… Може, ми якось самі?

Оля зам’ялася. Вона не вперше приймала незаслужену похвалу, але щоразу це душило на совість. А тепер ще й увесь ланцюжок допомоги погрожував обірватися.

– Мамо… Мені треба щось сказати вам із татом. То не я. Це Денис. Він допомагає, – тихо зізналася вона.

Повисла тиша. Батько припинив розкочувати тісто. Мати завмерла з ложкою в руках.

– Денис? – перепитала вона. – Інна казала нам, що він взагалі зник із радарів.

– Ага. А мені він сказав, що обриває їй телефон, тільки вона його скрізь у ігнор кинула, – Оля зітхнула: це вона ще не все розповіла. – Та байдуже. Правда завжди десь посередині. Головне, що допомагає.

Мати та батько сприйняли цю новину нормально, майже спокійно. Тепер вони брали гроші без сорому.

Але постала інша проблема.

– Ой, дякую Денису. Тепер хоч трохи легше, – сказала якось мама батькові напівголосно, коли вони обговорювали бюджет на наступний місяць.

Мати не знала, що дочка ще не спить. І що в неї чудовий слух. Після цього помчало…

– Значить, ви за моєю спиною гроші від мого колишнього берете? – Увірвалася Інна на кухню. – Та ви зрадники! Ви всі змовились!

Потім був цілий допит. Звісно, ​​мати прокололася, не витримала тиску. А потім Інна стала дзвонити Олі, просто серед ночі.

– Ти думала, що найрозумніша? Що розрулиш усе по-тихому, так? Та ти мене принизила! Моїй дитині не потрібні ці подачки! – кричала сестра люто.

– Та що ти несеш, Інно? – сонно відповіла Оля, позіхнувши. – Я просто роблю те, на що в тебе не вистачає ні сили, ні совісті. Досить валити все з хворої голови на здорову.

– Та пішли ви! – Закричала Інна. – Не потрібна мені нічия допомога! І без вас проживу!

На цьому розмова перервалася. Інна зібрала речі, закинула Ваню у візок і грюкнула дверима. Пішла в ніч, навіть не сказавши, куди прямує.

У голові у неї крутилася одна фраза, сказана пів року тому подругою Лєрою: «Якщо що – я поряд, клич».

Тоді це здавалося просто гарними словами, а зараз стало єдиною ниточкою, за яку можна було ще зачепитися.

Лєра здивувалась, але не відмовила. Прийняла з усмішкою, поцілувала Ваню, завела їх до окремої кімнати. Навіть розігріла для них вечерю, а потім почала обережно розпитувати про те, що сталося.

– Все чудово. Просто… душно з ними стало, – буркнула Інна. – Хочу сама пожити. Поки що в тебе, потім сама.

Перша ніч минула тихо. Лєра навіть раділа гостям, – не так нудно. Але вранці почалися перші дзвіночки.

Інна за звичкою не прибрала за собою посуду. Потім почала крутити носом з приводу їжі. То недостатньо солоне, то надто жирне.

Через день Інна витягла з шафки запечатану банку кави, не спитавши. Як з’ясувалося, то був стратегічний запас для презентів. Того ж вечора Інна почала скаржитися на гроші.

– У мене останнє пішло на підгузки. Може, позичиш трохи? Будь ласка… Поки не влаштуюся.

Лєра натягнуто посміхнулася і сказала, що подивиться. А наступного дня, ближче до вечора, коли Іван уже заснув, Лєра підійшла до Інни й повідомила, що їм треба поговорити.

– Слухай… У мене тут така ситуація. Приїжджає Артем. Ну, ти пам’ятаєш із Дніпра. Ми з ним давно домовлялися про це. Ну, ти ж розумієш…

– Ти хочеш, щоб я пішла? – розгублено спитала Інна.

– Не те щоб… Просто так склалося. Може, в тебе ще хтось є, у кого можна зупинитися?

– Угу, – кивнула Інна, хоча всередині все стягнулося тугим вузлом. – Звісно. Я… впораюся.

Вранці Інна збирала речі у повній тиші, ледве стримуючи сльози. Лєра неквапно поралася на кухні, не перетинаючись з подругою.

Інна перевдягла Ваню, взулась. Десь хвилину незграбно тупцювала в коридорі, не знаючи, що сказати. А потім вийшла так і не попрощавшись.

Стоячи біля під’їзду, вона почулася так, як не відчувала себе давно. Порожньо, соромно та страшно. У голові крутилися варіанти, але кожен, як ніж у серці.

До батьків – ні. Ніколи. Нехай вони там зі своїми пігулками та санаторіями крутяться. З подругою все вже ясно.

І тоді… вона раптом згадала про Дениса. Він відчайдушно хотів відновити стосунки. Ну, поки вона не кинула його в ігнор. З усіх, хто міг їй допомогти, залишався тільки він, тому вона натиснула на його номер.

– Так?

– Це я… Інна. Ми з Іванком… можемо зупинитись у тебе на кілька днів?

Повисла здивована пауза.

– Звичайно, – голос Дениса залишався обережним, але в ньому було чутно теплі нотки.

На цьому розмова закінчилася. І раптово почалося спільне життя. Незграбне, поки що без довіри, але хоча б така.

Першою про їхнє возз’єднання дізналася Оля. Мати та батько намагалися додзвонитися до Інни, але вона не відповідала. На третій день вони здалися. На четвертий – зателефонувала Оля.

– Алло?

– Так, – тихим голоском відповіла Інна.

– Ти де? Що з тобою?

– Ми у Дениса. Потім передзвоню.

– У Дениса? З Ванею все гаразд?

– Так. У нас все гаразд.

Оля здивовано скинула брови. Це було несподівано. Вона слабко посміхнулася: краще так, ніж на шиї у батьків.

Залишалося тільки сподіватися, що безглузда гордість, що штовхнула Інну у бік Дениса, не стане причиною другого розриву…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з приводу витівок Інни? Ставте вподобайки.