– Знаєш, а ну його до біса, твій притулок, – відповів друг. – Я тепер цього пса ні за які гроші не продам. Ми вечорами такі концерти влаштовуємо!

– Приспати? – Запитав я.

– Так, – відповіла господиня, – він мені не потрібен.

Цуценя тягло мене за халат гострими зубками. У його блискучих пустотливих очах не було й тіні тривоги. Його не лякали дивні запахи оглядового кабінету, незнайома людина в білому халаті та рідна господиня, яка вирішила його позбутися найрадикальнішим способом.

– Але в нього немає жодних проблем ні зі здоров’ям, ні з агресивністю, – намагався я переконати жінку.

– Ну то й що? Він мені не потрібний!

Насправді проблема у цуценя була. І велика. Він виявився безпородним та негарним.

У пів року всі щенята виглядають трохи незграбними, бо втрачають милі дитячі форми, але ще не доростають до дорослих параметрів. Цей песик був куплений на ринку як грифон – кирпатий маленький песик з жорсткою шерстю і грайливим характером.

Всі ці ознаки породи у цуценя були, але за зростом він уже давно переріс найбільшого грифона і невблаганно наближався до мітельшнауцера.

Велика нижня щелепа з перекушуванням надавала песику схожість з боксером, а величезні вуха – одне стояче, інше висяче – взагалі були схожі на вівчарку.

Жорстка шерсть стирчала під різними кутами. Думаю, якби його виставили на конкурсі “найпотворніший собака”, він би увійшов до п’ятірки лідерів.

– Я хотіла маленьку собачку, – продовжувала скиглити скривджена жінка, – а мені підсунули цього…

– Породистих собак на ринку не купують, – похмуро озвучив я прописну істину.

– Так! А знаєте, скільки вони коштують у розпліднику?

– Знаю, – сердито сказав я.

І задумався. З цієї ситуації було три виходи. Надзвичайно приваблював перший: вилити на тітку флакончик із діамантовою зеленкою, щоб вона тиждень відмивалася.

Бентежили тільки наслідки у вигляді виклику поліції та неприємностей для клініки.

Другий спосіб був не настільки радикальним: лише повідомити господині найхолоднішим тоном, що здорових тварин ми не присипляємо. Наслідки також були малоприємні.

Жінка, напевно, знайде іншу клініку або просто виставить собаку на вулицю. А на подвір’ї морозний січень…

Третій вихід був найклопітливішим. Я важко зітхнув і набрав номер притулку для тварин.

– Привіт, Світлано. Господаря для цуценяти знайдеш? Песик, шість місяців, схожий на помісь бульдога з тер’єром, страшненький, як я після нічної зміни, але добрий. Фото надішлю. До себе взяти не зможеш? Що, знову повна коробочка? Гаразд, поки побуде в мене. Тільки ти вже швидше, гаразд? Власник клініки це не вітає.

Закінчивши розмову, я підняв очі на власницю. Вона дивилася на мене здивованим поглядом. “Просто так собаку не віддасть, – зрозумів я. – Прийдеться шукати підхід”.

– Отже, так, – у моєму голосі було більше холоду, ніж за замерзлим вікном, – приспати я його не можу, але оскільки зараз свята ціна буде подвійною. За вивезення тіла та кремацію теж доведеться доплатити. І за зберігання тіла у холодильнику теж. Машина приїде лише у понеділок. Самі розумієте: новорічні канікули.

– Як так? Це що за неподобство? – рот у господині гидко скривився.

– Згоден: неподобство, – відповів я. – Але не я тут ціни встановлюю. Тому щоб зберегти Ваші гроші, пропоную написати відмову від собаки. Я передам її до притулку, де цуценяті знайдуть нового господаря.

– Нового господаря? – у жінки очі на лоба полізли. – Та кому він потрібен, такий страшненький? А може, – тут на її обличчя майнула дрібна підозра, – це рідкісна порода? І Ви його дорого продасте?

Я подумки ляснув себе по руці, що потяглася до баночки з діамантовою зеленкою. У голові визначилася думка:

“Спокійно … спокійно … не можна лити на відвідувачів зеленку, викидати їх у вікно і навіть нецензурно висловлюватися. Я професіонал! Я професіонал! “.

– Ви можете продати його на ринку, — сказав я. – У нього щеплення є?

– Які щеплення? – У жінки вже голова йшла кругом.

Вона ніяк не могла зрозуміти, що я вирішив врятувати цуценя виключно з гуманних міркувань, і шукала каверзу.

– Ще й за щеплення платити? А без щеплень я його продати не зможу?

– Спробуйте, – байдуже сказав я. – Штраф заплатите, якщо що.

– Ні! – Тітка зняла нашийник, сунула його в сумку, а пса підштовхнула до мене.

– Забирайте цього незграбу. Він і так мені всі меблі погриз. Що треба підписати?

Я зробив фото цуценя та послав Свєті. Вона обіцяла відразу викласти на сайт.

Песика я нагодував і помістив у клітку в стаціонарі. Відвідувачів більше не було, я сів зручніше, щоб бачити вхідні двері, і заспівав. Є в мене така звичка – виправляти поганий настрій піснею.

Два – три романси, сповнені моїм тягучим баритоном, і життя знову стає терпимим. Головне – спостерігати за дверима, щоби не налякати клієнтів.

– Оооуууу оооо, – затяг я.

– Ууууу уууу! – долинуло з клітки.

– Чудо, ти вмієш співати? – здивувався я. – Ох, ось і ім’я тобі народив. Чудо! Ну… давай дуетом!

Ми з песиком виконали три пісні, так чудово зіспівалися, що я не помітив двері, що відчинилися. Тому, коли пролунали оплески, я підстрибнув від переляку.

– Браво – браво! – задихаючись від сміху, сказав сухенький літній чоловік, який непомітно зайшов у приміщення. Це був мій друг, клієнт і лікар Олександр Іванович, для своїх просто Шура.

– Шура, ти мене налякав!

– Це ти мене налякав! Іду повз, чую – виють! Подумав, що ти остаточно запрацювався. Ось зайшов дізнатися, чи не потрібна професійна допомога.

– Потрібна! Ще як потрібна! Можеш звіру дати притулок на тиждень? В нас у притулку знову місць немає.

– Ох, це я даремно запропонував… Ти ж знаєш: я після втрати Мухтара жодних собак не заводжу…

Мухтара ми з Шурою поховали минулого року. Пес забрав у могилу половину серця господаря. Але цуценя треба було кудись прилаштовувати і я додав у голос прохальних нот.

– Але ж це тимчасово! Поки що місце не звільниться. Уяви, що це пацієнт, якого тобі впхнули, поки ліжко в терапії не з’явиться.

– Ти про ліжка взагалі мовчи! Хоч тут про роботу не нагадуй. А що то за порода? Який то він страшненький …

– Це рідкісна порода! Єдиний екземпляр. Назву ще не придумав, тож сам фантазуй. Його приспати привели.

– А ти знову лишив?

– Знову.

– Добра людина ти!

– Не особливо. Я трохи цю тітку зеленкою не облив.

– Ну не кислотою ж. Гаразд, давай свого собаку. На день – два, не більше. Як звати хоч це чудо?

– Так і звати – Чудо. Але можеш придумати щось своє.

– Навіщо? Гарне ім’я. І відповідає. Повідець є?

– Зараз що-небудь придумаємо. Хазяйка все з собою забрала.

– От зараза! Ну гаразд, одягай звіра, поки я добрий. Що ви там із ним співали?

– “Ой у лузі червона калина”!

– Я також спробую. Але врахуй: максимум на тиждень! Як тільки-но звільниться місце – дзвони!

Коли за кілька днів звільнилося місце, я подзвонив Шурі.

– Знаєш, а ну його до біса, твій притулок, – відповів друг. – Я тепер цього пса ні за які гроші не продам. Ми вечорами такі концерти влаштовуємо! Дружина скоро зі сміху помре, адже вона, як Мухтара не стало, майже не посміхалася. Пес хоч і страшненький, але такий кумедний! Капці приносить, танцює, кожне слово розуміє! Правда, згриз усі стільчики, та й чорт з ними. Онуки тепер мало не щодня приходять, а раніше раз на місяць відвідували! Дякую тобі, друже!