– Знаєш, Колю, адже я Риту попереджала, що становитись матір’ю у тридцять чотири роки, без чоловіка, без квартири – це безглуздо. Але вона тоді вперлася! – А зараз ми повинні все це розгрібати! Тобі п’ятдесят один, мені – сорок дев’ять. Не було в нас з молодості дітей, і я змирилася, а зараз уже хочу жити спокійно. Ти не хвилюйся. Немає тут винних! Держава виховає! – Почула Юля слова тітки

У дитячому будинку Юлька опинилася у вісім років. До того, як мама потрапила в лікарню, вони жили удвох в орендованій однокімнатній квартирі. Мама працювала в ательє, Юлька навчалася у другому класі.

Але якось дівчинку забрала зі школи сусідка, яка пояснила, що мамі на роботі стало погано і її відвезли в лікарню.

– Не хвилюйся, через тиждень маму випишуть, а ти поки в мене поживеш.

Але мати з лікарні не повернулася. На третій день із села приїхала мамина двоюрідна тітка з двома доньками. З їхньої розмови Юлька і дізналася, що мами більше немає.

– Яка там інфе кція, – говорила тітка, перевертаючи на сковорідці котлети. – Напевно, у лікаря руки тремтіли після свята, ось вам і інфе кція.

За столом зайшла розмова про те, що робити з Юлькою.

– Я вас обох виховала, і знову все це проходити у мене немає ні сил, ні здоров’я, – сказала тітка своїм дочкам. – У тебе, Катерино, своїх малих двоє. Куди тобі третю?

– А Віка щойно розлучилася. З одним пацаном її, можливо, хтось заміж і візьме, а вже з двома вона точно влаштуватися не зможе. Колю треба просити.

Дядько Микола був старшим братом мами. Рідним. Він приїхав на похо рон зі Львова з дружиною Серафимою. У них не було дітей. Натомість була велика трикімнатна квартира.

Але вони не захотіли взяти Юльку до себе. Вірніше, дядько Микола намагався вмовити дружину:

– Сімо, місце у нас є – квартира велика. Юля – спокійна дівчинка, добре вчиться, слухняна. З нею клопоту не буде.

– Колю, ти навіть не уявляєш, який тягар пропонуєш мені взяти на себе. Адже ти нічого робити не станеш, поговориш увечері хвилин двадцять, поясниш, як завдання вирішити – і все.

– А я маю робити все інше – годувати, одягати, прати. А розпочнуться підліткові фокуси – що тоді робити? Ні, я проти! Он ваші сільські родичі не сильно поспішають дівчинку до себе прийняти!

– Сімо, якось ніяково. Адже Юля мені – рідна племінниця. Я почуватимуся винним!

– Знаєш, Колю, адже я Риту попереджала, що становитись матір’ю у тридцять чотири роки, без чоловіка, без квартири – це безглуздо. Але вона тоді вперлася!

– А зараз ми повинні все це розгрібати! Тобі п’ятдесят один, мені – сорок дев’ять. Не було в нас з молодості дітей, і я змирилася, а зараз уже хочу жити спокійно. Ти не хвилюйся. Немає тут винних! Держава виховає!

Юлька все це чула, бо сиділа в коридорі, за дверима – більше у квартирі сховатися не було де. Але родичі не особливо таїлися, обговорюючи її подальшу долю.

Вона зрозуміла, що опиниться в дитячому будинку дуже скоро, бо, за словами тієї ж таки маминої тітки, квартирна господиня поспішала – вимагала якнайшвидше звільнити житло.

Дівчинка потім ще довго згадувала слова тітки Сіми: «Держава виховає».

Вона й виховала. І вивчила. Нічого страшного не було: голодними, роздягненими та босими діти не ходили. На свята – солодощі, на Новий рік – ялинка, щоліта – місяць у заміському таборі.

А одного разу, після четвертого класу, який вона закінчила на «відмінно», Юлька опинилася серед п’ятнадцяти дітей, яких у супроводі двох вихователів відправили до табору на море. Було самотньо. Сильно сумувала за мамою.

Після школи дівчина вступила в коледж, здобула спеціальність – «перукар-універсал».

Коли вона навчалася у коледжі та жила у гуртожитку, до міста приїхав у якихось справах дядько Микола. Він знайшов її, запросив повечеряти у кафе.

Запитував, як вона живе, вибачався за те, що не зміг узяти її до себе. Подарував телефон і сказав, що дзвонитиме їй. І щоб вона не соромилася і дзвонила, якщо щось знадобиться. Юля телефон взяла, але дзвонити не стала.

Саме в цей час настала її черга на квартиру. Окрему. І знову їй пощастило – декому давали кімнати у гуртожитках.

До неї у цій квартирі, як розповіла Юлі сусідка, жила самотня, нікому не потрібна бабуся. Тож житло відійшло місту.

Юля за допомогою подруг упорядкувала квартиру і стала жити.

Сільська рідня з того часу, як мамина тітка здала дівчинку з рук на руки працівникам соціальної служби, у житті Юлі не з’являлася – наче й не було нікого.

Іноді – раз на місяць, а то й рідше, дзвонив дядько Коля. На день народження та Новий рік надсилав у подарунок по п’ять тисяч. Запитував про те, як вона живе. Юля відповідала коротко, нічого не просила.

В одній з таких розмов він повідомив, що Серафима пішла із життя. Юля висловила співчуття, але насправді нічого не відчула і надвечір уже забула про цю розмову.

Вона працювала у звичайній перукарні у чоловічому залі, але, коли звільнилося крісло в жіночому, попросила господиню перевести її туди.

– Що це ти? – Запитала господиня. – Молода, тобі заміж час. Подивися, які клієнти до тебе приходять. Усміхнися зайвий раз.

– До тебе тут Ліка та Жанна працювали, так обидві заміж вийшли майже на робочому місці. І до тебе той хлопець, котрий учора приходив, явно небайдужий. Коли дзвонить, завжди просить саме до тебе записати.

– У мене таких кавалерів і під час навчання було повно. У них – гривня у кишені та воша на аркані. Мені такого не потрібно.

– Олігарха чекаєш? Так вони до нашої перукарні не заглядають, – посміхнулася господиня.

– Ні, не олігарха, а нормального хлопця, котрий працювати вміє. А цей Вітя, про якого ви говорите, щоразу мені розповідає про майстерню свого батька, про те, яку тачку йому тато обіцяв, і про те, як він із приятелями класно у ресторанах відпочиває. Причому за татові гроші. Для чого мені такий?

– Ну, дивись, одна залишишся.

– А я звикла. Мене самотність не лякає. Зате ніхто не зрадить, – відповіла Юля.

Вона перейшла в жіночий зал, пропрацювала там майже два роки й задумалася про те, щоб влаштуватися в салон рангом вище – все-таки вона вже мала пристойний досвід, хотілося розвиватися.

Юля планувала пройти курси, освоїти нові технології, але в їхньому невеликому містечку такої можливості не було. Треба було їхати в обласний центр, а ще краще – в столицю.

Гроші в неї були – Юля два останні роки накопичувала саме для цих цілей. Залишилося тільки знайти відповідні курси, щоб не злити заощаджене на якусь нісенітницю.

І тут життя втрутилося в її плани. Якось увечері їй зателефонував зовсім незнайомий чоловік, він представився Володимиром Івановичем:

– Юля, я сусід вашого дядька. На жаль, Микола Андрійович два тижні тому пішов із життя. Він залишив мені доручення: я маю передати вам адресу нотаріальної контори, де він оформив заповіт. Микола Андрійович залишив усе своє майно вам. Інших спадкоємців у нього немає.

То справді був крутий поворот: Львів, трикімнатна квартира! «Дякую, дядько Миколо», – подумки подякувала вона родичу і навіть пошкодувала, що так і не відповіла на його спроби налагодити стосунки.

Юля взяла відпустку, з’їздила у Львів, відвідала нотаріуса і домовилася, що за пів року приїде, щоб отримати документи про успадкування.

Повернувшись додому, Юля нікому нічого не сказала – вона не хотіла, щоб їй почали радити, як вчинити зі спадщиною. Спокійно працювала, ніби нічого не сталося.

Єдине, що вона зробила – це виставила на продаж квартиру, в якій прожила останні п’ять років.

– Хочу переїхати в інший район, – пояснила вона приятельці, яка поцікавилася, навіщо вона продає квартиру.

Мільйон, який Юля отримала від покупців, вона додала до двохсот п’ятдесяти тисяч, які залишив їй дядько Коля. Тепер вона могла дозволити собі найкращі курси.

Минув рік. Юля вже обжилася у своїй новій квартирі: зробила ремонт у ванній, дещо змінила в інтер’єрі, купила нове ліжко у спальню.

Вона працювала у салоні краси неподалік будинку. Юля ще не стала найкращим майстром, але потроху в неї з’являлися постійні клієнти, і це позначилося на її заробітках.

Загалом усе налагоджувалась.

Але іноді, щоб ми не нудьгували, життя підкидає нам несподіванки. Щось подібне сталося і з Юлею.

Цього тижня вона мала вихідний у вівторок. Вона встала без будильника, не поспішаючи, зварила собі каву і тільки збиралася поснідати, як хтось подзвонив у домофон.

Юля нікого не чекала, але таки підійшла до дверей:

– Вам кого?

– Юлю! Привіт! Це тітка Ліда, Катя та Віка. Ми дізналися, що ти тут живеш, і вирішили зайти до тебе.

Першим бажанням Юлі було відправити всю цю компанію кудись якомога далі, але цікавість пересилила. Вона відчинила.

Поглянувши на жінок, що увійшли до квартири, Юля зрозуміла, що якби зустріла їх на вулиці, то ніколи б не впізнала.

Тітка Ліда, яка була тіткою її мами, а їй припадала двоюрідною бабусею, виглядала років на сімдесят, якщо не більше. Каті та Вікторії було явно за сорок.

– Ой, яка ти красуня! – мало не заспівала тітка Ліда. – А ми тебе ледве знайшли!

– А навіщо ж ви мене шукали? – поцікавилася Юля.

– Як навіщо? Побачитися хотіли. Адже ми таки рідня!

– А чого ж ви мене не шукали, коли я в дитбудинку була? Чи коли у гуртожитку жила? Тоді, до речі, шукати не треба було, можна було просто приїхати, – відповіла Юля.

– Ой, у нас теж життя не цукор. Стільки справ – не одна, так інша! – сказала Катя.

– У вас майже сімнадцять років було. Невже кілька днів не знайшлося? А зараз навіщо приїхали? – Запитала Юля.

Вона вже знала відповідь, просто хотіла в цьому переконатись.

– У добрій квартирі ти живеш, Юлю. У великій, – почала тітка Ліда. — Але ж ти не одна родичка у Миколи була.

– Ми подумали, що було б чесно її продати та гроші на чотирьох розділити. Віка дізнавалася: ця квартира мільйонів чотири чи п’ять коштує. По мільйону з лишком кожному.

– Зачекайте, – сказала Юля і вийшла в іншу кімнату.

Звідти вона повернулася з якоюсь текою, з якої дістала аркуш паперу.

– Ось, читайте. Це – копія. Оригінал у мене в сейфі, – сказала Юля.

Тітка Ліда одягла окуляри й почала читати:

«- Дорога Юля! Заповіт складено на тебе за всіма правилами. Ти отримаєш і квартиру, і ті гроші, які лежатимуть на рахунку.

– Я винен перед тобою, дівчинко: не зміг переконати Сіму прийняти тебе до нашої родини. Нехай хоча б ця спадщина зробить твоє життя трохи легшим.

– Так, тебе, мабуть, знайдуть наші сільські родичі: тітка Ліда та інші. Гони їх! Я їм нічим не зобов’язаний і нічого не збирався їм залишати.

– Будь щасливою. Дядько Микола».

– Мені це передали разом із заповітом дядька, – пояснила Юля.

Ідучи, тітка Ліда погрожувала, що вони подадуть до суду і вимагатимуть визнати заповіт не законним.

– Тітоньки, навіть, якби ніякого заповіту не було, то спадкоємицею все одно стала б я, – проводила їх Юля. – Я рідна племінниця, а ви – нашому паркану двоюрідний тин!

Більше вона цю «рідню» не бачила. Та і яка це рідня, – нахаби, які думають тільки про себе…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити нові, цікаві публікації!