— Знаєш, що таке родина, Світлано? Родина — це коли дбають одне про одного. А не коли одні працюють, а інші тільки споживають

Олена стояла біля кухонного вікна і дивилась, як дачною доріжкою повільно під’їжджає новенький джип — блискучий, дорогий, з номерами Київської області. Вона мимоволі порівняла його зі своєю старенькою «дев’яткою», яка вже п’ятий рік просила капремонту.

— Приїхали, — сказав Сергій, виходячи з лазні, — будемо зустрічати?

Олена мовчки кивнула і провела рукою по волоссю. П’ятниця, сьома вечора. Вона щойно повернулася з роботи, встигла полити помідори, нарізати салат зі свіжих огірків, розігріти пиріжки, які пекла вчора до півночі. А ще зранку, о пів на шосту, поки Сергій спав, тихенько вискочила на город — підв’язати помідори, що хилилися до землі під вагою плодів.

З джипа виходили знайомі фігури: Світлана — сестра Сергія, Володимир — її чоловік, і їхній син Льоша, довгов’язий двадцятип’ятирічний студент, який завжди виглядав так, ніби життя його смертельно втомлює.

— Оленочко! — закричала Світлана ще з порогу, розмахуючи маленьким пакетом з «АТБ». — Ми приїхали! Допомогти вам! Грядки полоти, картоплю підгортати!

Олена про себе усміхнулася. В пакеті у Світлани, судячи з розмірів, була хіба що пачка печива. Максимум — пляшка «Фанти» для Льоші.

— Привіт, Сергію! — Володя ляснув шурина по спині. — Як справи на фазенді? Врожай не підвів?

— Та все нормально, — Сергій трохи зніяковів. Він завжди ніяковів, коли Володя називав їх шість соток «фазендою». У самого Володі дачі не було — лише трикімнатна квартира в новобудові й тепер от джип.

— Привіт усім, — позіхнув Льоша. — Мам, ми довго тут сидітимемо? У мене завтра важлива зустріч з друзями.

— Льошо, не починай! — Світлана штовхнула сина ліктем. — Ми ж домовились — допоможемо дядькові Сергію з тіткою Оленою, відпочинемо на природі!

Олена дивилась на цю сценку і відчувала, як щось стискається всередині. «Допоможемо». Як минулого разу «допомагали», коли Світлана пів години полола моркву, а потім увесь день лежала в гамаку з глянцевим журналом? Або як Володя «допомагав», покосивши траву п’ятнадцять хвилин, а потім заявив, що в нього радикуліт?

— Проходьте, проходьте, — Олена розправила плечі та всміхнулась. — Стіл накритий.

За столом розмова потекла звичним руслом. Світлана захоплювалась помідорами («Які солодкі! У магазині таких не купиш — дорого й несмачно»), Володя хвалив картоплю («Молоденька! Пальчики оближеш!»), а Льоша мовчки знищував усе поспіль з механічною точністю.

— Олено, а що це за пиріжки? — Світлана вже взяла третій. — З чим?

— З капустою і з яблуками, — Олена доливала чай. — Учора пекла.

— Ой, як смачно! Я вже й не пам’ятаю, коли останній раз їла домашні пиріжки. Все часу немає. То робота, то Льоша з навчанням…

Льоша підняв голову з тарілки:

— Мамо, до чого тут я? Ти просто пекти не вмієш.

— Льоша! — обурилася Світлана.

— Та годі тобі, — Володя махнув рукою, — нічого ображатися. Не всі ж народжуються господинями. От Олена — золоті руки! І готує, і на городі, і в домі лад. Ми на неї покладаємося!

Олена поперхнулась чаєм. «Покладаєтесь». Наче вона їхня безкоштовна їдальня з доставкою додому.

— Так, — Світлана оживилась, — ми ж приїхали допомогти! Завтра зранку до роботи. Правда, я довго на сонці не можу — шкіра чутлива. Але в тіньочку щось подію.

— А я спину бережу, — додав Володя. — Але порадою завжди допоможу. У мене ж досвіду більше — я в селі виріс, все знаю.

Олена подумки закотила очі. Володя виріс у селищі міського типу і востаннє тримав лопату років десять тому, коли допомагав тещі викопати грядку під квіти. І то тиждень після цього скаржився.

— Ну що, спати пора, — Сергій підвівся з-за столу. — Завтра рано вставати.

— Рано? — здивувався Льоша. — А о котрій?

— О пів на сьому, — відповіла Олена. — Поливати треба, поки прохолодно.

Льоша витріщив очі:

— О пів на сьому? Серйозно? А можна я просплю? У мене голова з дороги болить.

— Звичайно, Льошенько, — одразу втрутилась Світлана. — Ти відпочинь. Ми впораємось.

Олена промовчала. Вона знала, що о пів на сьому буде поливати сама, як завжди. А о сьомій ранку, коли прокинуться гості, вона вже смажитиме сніданок.

Так і сталося. О пів на сьому Олена тихенько вислизнула з дому з лійкою в руках. Ранок був свіжий, прохолодний — найкращий час для поливу. Вона методично обходила грядки, поливаючи кожен кущик помідорів, кожен огірок. Це займало півтори години, але зате ввечері можна було не хвилюватися — рослини не засохнуть.

Коли о пів на дев’яту гості нарешті прокинулись, Олена вже смажила яєчню і різала свіжі огірки.

— Ой, Оленочко, — позіхаючи, вийшла на кухню Світлана, — а ми проспали! Треба ж було допомогти!

— Та нічого, — відмахнулась Олена, — впоралась.

— Ну звичайно впоралась! — Володя присів до столу. — У нас господиня — просто скарб! А де сніданок?

Під час сніданку почались нові захоплення. Світлана ахала над огірками («Такі хрумкі! Просто з грядки!»), Володя вихваляв яєчню («На домашніх яйцях зовсім інше діло!»), а Льоша задумливо жував і раптом запитав:

— Тітко Олено, а можна я солінь з собою візьму? У гуртожитку такого не знайдеш.

— Яких солінь? — не зрозуміла Олена.

— Ну, огірочків там, помідорчиків. У вас же в погребі банки стоять.

Олена відчула, як щось сіпнуло в скроні.

— Це… це на зиму заготовлено.

— Ну так, — кивнув Льоша, — а мені всього пару баночок. Не собі — дівчині хочу показати, які в бабусі смачні огірки.

— В якій бабусі? — розгубилась Олена.

— Ну, в тобі, — знизав плечима Льоша. — Ти ж мені як бабуся. Рідна.

Світлана розчулено заохала:

— Ой, як він тебе любить! Звісно, бери, Льошенька. Олена ж не жадібна, правда ж, Олено?

Олена мовчки кивнула. А що ще залишалось робити?

Після сніданку пішли на город. Світлана взяла в руки маленьку сапку і почала «полетіти» — тобто колупати землю між морквою, коментуючи:

— Ой, яка морква густо посіяна! І капуста яка вже велика! А які в тебе цукіні апетитні! А можна один спробувати?

— Так, — тихо сказала Олена. — Звісно.

Світлана одразу зрізала собі здобич.

— Ой, який важкий! Володю, йди подивись!

Володя, який пів години «допомагав» Сергію лагодити паркан (тобто стояв поруч і розповідав плітки з роботи), підійшов до дружини.

— Так-так, хороший кабачок! А цей можна теж взяти? — він показав на другий спілий плід.

— Навіщо вам два? — здивувалась Олена.

— А один Світланиній мамі завеземо, — пояснив Володя. — Вона ж усе питає, як у нас справи на дачі. От покажемо — мовляв, врожай такий!

«На дачі», — повторила про себе Олена. «У нас справи».

Сапка в її руках здригнулась.

— Олено, — гукнула її Світлана, — а в тебе малина вже дозріла?

— Так, — Олена витерла піт із чола. — У малиннику.

— Ой, можна подивитись?

Олена знала, чим усе закінчиться. Але що вдієш — відмовити незручно.

У малиннику Світлана ахала ще голосніше:

— Ой, яка гарна! І велика! А яка солодка! — вона зривала ягоди й одразу клала в рот. — Олено, а можна я трохи зберу? Льоші в дорогу.

— Збирайте, — втомлено погодилась Олена.

«Трохи» виявилось двома повними літровими банками. Світлана збирала з азартом золотошукача, приговорюючи:

— Таку малину в магазині не купиш! Екологічно чиста! А скільки вітамінів!

Тим часом Льоша «допомагав» на городі — тобто лежав у затінку під яблунею з телефоном у руках. Іноді він підіймав голову й питав:

— Мамо, коли додому поїдемо?…

До обіду «допомога» завершилась. Світлана втомилась від малини, Володя — від порад щодо ремонту паркану, а Льоша зголоднів від лежання під яблунею.

— Що у нас на обід? — поцікавився Володя, вмощуючись за стіл.

Олена подала окрошку, яку приготувала зранку, поки гості спали, картоплю з кропом, салат із помідорів та огірків, пиріжки з яблуками.

— М-м-м, — блаженно заплющив очі Володя. — Оце окрошка! На домашньому квасі! А ми вдома здебільшого на магазинному робимо.

— Так, — підхопила Світлана, — працюємо багато. Відпустку тільки в серпні плануємо. До речі, Олено, а ви в серпні тут будете?

— Так, — обережно відповіла Олена. — А що?

— Та так, думаємо, може, до вас у гості приїдемо. На тиждень. Відпочити від міської метушні.

У Олени шматок пирога застряг у горлі.

— На тиждень?

— Ну так! Тут повітря таке, така благодать! І ви ж не проти, я знаю. Ми ж родина!

Олена подивилась на Сергія. Той жував картоплю та удавав, що не чує розмови.

— Ми… подумаємо, — тихо сказала Олена.

— Та що там думати! — махнув рукою Володя. — Звісно, приїдемо! Допоможемо вам урожай зібрати. Картоплю викопати, яблука познімати. Правда, Льошо?

Льоша кивнув, не відриваючись від тарілки:

— Так, звичайно. Якщо в мене не буде інших справ.

Після обіду всі полягали відпочивати. Світлана з Володею — в будинку, Льоша — під яблунею. Олена мила посуд і думала про те, що зараз, у саму спеку, знову доведеться йти полоти те, що не встигла зранку, поки готувала на всіх їжу.

Сергій постояв поруч, а потім тихо сказав:

— Може, їх попросити допомогти?

Олена випросталась і подивилась на чоловіка. В його очах була вина і якась безпорадність.

— Попроси, — сказала вона. — Дуже цікаво послухати відповідь.

Сергій пішов до будинку. За п’ять хвилин повернувся один.

— Світлана каже, що в неї тиск від спеки підіймається. Володя — що спина болить. А Льоша… Льоша спить.

Увечері, коли стало прохолодніше, гості прокинулись і вирішили «допомогти» — тобто зібрати ягоди «в дорогу». Світлана взяла одразу кілька банок і подалась до смородини. Володя пішов у погріб «подивитися, що там цікавого». Льоша прокинувся голодним і вимагав вечерю.

— Олено, — крикнула Світлана з саду, — а можна я чорної смородини наберу?

— І червоної теж! — додав Володя з погреба. — Бо купити ніде!

Олена стояла біля плити й смажила картоплю на вечерю. У хаті пахло кропом і смаженою цибулею, за вікном тихо шуміло листя яблуні — і все це колись приносило їй спокій. А зараз кожен крик із саду віддавався болем у скронях.

За вечерею мова зайшла про плани на завтра.

— Ми, мабуть, після сніданку поїдемо, — сказала Світлана. — А то Льоша і так переживає, що затримались.

— Шкода, — зітхнув Володя. — Щойно почали допомагати, а вже час їхати.

Олена ледь не поперхнулась картоплею. «Почали допомагати».

— Нічого, — втішила Світлана, — у серпні приїдемо на довго. Тоді вже точно допоможемо. Правда, Олено?

Олена мовчки кивнула. А що ще залишалося?

Зранку, збираючись додому, гості традиційно «пакувались». Світлана нишпорила в холодильнику, Льоша тягнув із погреба банки, Володя набивав пакети овочами з грядок.

І тут Олена не витримала. Вона зібрала у велику торбу всі залишки їжі зі столу — пироги, салат, і навіть контейнер із недоїденою окрошкою — і з роздратованою посмішкою сказала:

— Я вам недоїдки з собою спакувала, все як ви любите! Ви ж до нас на дачу за цим і приїжджаєте, а не щоб допомагати?

Повисла така тиша, що чути було, як муха дзижчить над банкою з варенням.

Усі застигли. Світлана стояла з пакетом у руках і посміхалась, не розуміючи, що сталося. Володя застиг біля машини з банкою солоних огірків. Льоша підняв голову від телефона. Сергій зблід.

— Олено, заспокойся, — спробував втрутитися Сергій.

— Ні! — Олена обернулась до чоловіка. — Я не буду заспокоюватись! П’ятнадцять років я мовчала! П’ятнадцять років!

Вона знову повернулась до Світлани, яка досі не розуміла, що насувається буря.

— Заради чого ви до мене їздите? — Олена говорила повільно, чітко. — Нагадай мені, будь ласка.

— Ми… ми ж допомагаємо… — прошепотіла Світлана.

— Допомагаєте?! — Олена вибухнула. — Чим ви мені допомогли за ці два дні?!

— Олено, не кричи, — попросив Володя. — Сусіди почують.

— А нехай чують! — Олена вже була не в собі. — Хай усі знають, які в мене чудові родичі!

Вона почала перелічувати, загинаючи пальці:

— Я встаю о шостій щодня! Поливаю ваш улюблений город! Після щоденної роботи у дворі я йду в дім і готую вечерю! Печу пироги до півночі, щоб вам було що їсти! Я полю, саджаю, підгортаю і навіть лагоджу! А ви що робите?

— Ми стараємось допомогти… — почав було Володя.

— Стараєтесь?! — Олена підскочила до нього. — Ти пів години траву косив і скаржився на спину! Твоя дружина п’ятнадцять хвилин прополола моркву і лягла в гамак! А твій син взагалі не підіймався з телефоном!

— Льоша втомився з дороги, — спробувала захистити сина Світлана.

— Втомився?! — Олена засміялася, але сміх вийшов істеричним. — А я не втомлююсь? Я не втомлююсь працювати за чотирьох? Я не втомлююсь вас годувати, поїти, розважати?

— Але ж ми не змушували… — тихо сказав Льоша.

— Не змушували?! — Олена розвернулась до нього. — А що тоді робите? Га? Коли кажете: «тітка Олена не жадібна»? Коли просите «всього пару баночок»? Коли набиваєте машину моїми овочами, які я вирощувала все літо?

— Ми ж родичі, — прошепотіла Світлана.

— Родичі?! — В Олени тремтів голос від люті. — Родичі один одному допомогають! А не грабують!

— Ми ж не грабуємо… — спробував заперечити Володя.

— А як це називається?! — Олена показала на їхню машину, набиту банками, пакетами, ящиками. — Коли ви кожного разу приїжджаєте з порожніми руками і їдете з повною машиною? Коли спустошуєте мій холодильник? Коли забираєте мої заготовки, які я робила для своєї родини?

— Олено, може, досить… — Сергій поклав їй руку на плече.

Олена скинула його руку:

— Ні, не досить! Я скажу все, що думаю! А знаєте, що я думаю? — Олена повернулась до всіх трьох. — Більше не приїжджайте. Ні завтра, ні в серпні, ні будь-коли ще.

— Олено! — вигукнув Сергій.

— Що «Олено»? — вона подивилась на чоловіка. — Ти хочеш, щоб вони й далі нас використовували? Щоб я й далі працювала на них безплатно?

— Ми ж не використовували, — ображено сказала Світлана. — Ми просто…

— Просто що? — перебила її Олена. — Просто вважали мене дурною? Просто думали, що я нічого не помічаю?

Вона обвела всіх поглядом:

— Знаєте, скільки коштують помідори в магазині? А огірки? А мій час? А моя праця? Ні, не знаєте. Бо звикли отримувати все задарма.

— Ми тобі можемо заплатити, — раптом сказав Володя.

Олена оторопіла. Потім повільно промовила:

— Заплатити. За що? За те, що я вас годую? За те, що дозволяю грабувати свій город?

Вона підійшла до машини й почала вивантажувати банки та пакети:

— Усе лишається тут.

— Олено, що ти робиш? — Світлана спробувала зупинити її.

— Забираю те, що моє, — Олена ставила банки на землю. — Мої огірки, мої помідори, мої закрутки.

— Але ми вже запакували…

— Розпаковуйте.

Гості стояли й не знали, що робити. Володя першим пішов до машини й почав вивантажувати банки. Льоша неохоче пішов слідом за батьком. Світлана все ще не могла повірити в те, що відбувається.

— Олено, але ж ми родина…

— Родина, — повторила Олена й гірко усміхнулася. — Знаєш, що таке родина, Світлано? Родина — це коли дбають одне про одного. А не коли одні працюють, а інші тільки споживають.

Вона взяла останню банку з машини — трилітрову, з солоними помідорами.

— Тітко Олено, ти перебільшуєш, — втрутився Льоша.

Олена повільно повернулась до нього:

— А що ти робив ці два дні, Льошо?

— Як це що? Відпочивав…

— Відпочивав. На моїй дачі. Їв мою їжу. Спав у моєму домі. Користувався моїм інтернетом. А що дав натомість?

— Я… я ж племінник…

— Племінник, — повторила Олена. — Двадцять років. Дорослий чоловік. А поводишся як мале дитя. «Дайте мені, принесіть мені, спакуйте мені».

Льоша почервонів:

— Я не просив…

— Не просив?! — Олена знову вибухнула. — «Можна я солінь наберу? Можна пироги з собою взяти? Можна огірків нарвати?» Це що, не прохання?

— Ну… просив…

Вона обернулась до Володі:

— А ти що скажеш? Ти ж дорослий чоловік. Совість у тебе є?

Володя голосно зітхнув:

— Олено, ми не думали, що тебе це так засмучує…

— Не думали?! — Олена схопилась за голову. — П’ятнадцять років не думали?! П’ятнадцять років приїжджали, жерли, машини набивали — і не думали?!

— Ми думали, тобі приємно…

— Приємно?! — в Олени зірвався голос. — Приємно працювати на дармоїдів?

— Олено, давай заспокоїмось і поговоримо, — спробував Сергій.

— Про що говорити? — Олена повернулась до чоловіка. — Про те, що я п’ятнадцять років була дурепою? Про те, що дозволяла себе використовувати? Про те, що ти мовчав усі ці роки й дозволяв своїй сестрі мене принижувати?

Сергій зблід.

Запанувала тиша. Було чути тільки, як дзижчать бджоли на квітах і десь далеко стукає дятел.

Першим не витримав Володя:

— Олено, ну що ти… Ми ж не вороги. Можна все обговорити, домовитися…

— Про що домовитися? — втомлено спитала Олена. — Про те, скільки ви будете платити за ночівлю? Про вартість моєї праці? Про розцінки на солоні огірки?

— Можна і про це, — несподівано серйозно сказав Володя.

Олена здивовано глянула на нього:

— Ти серйозно?

— А чому ні? — Володя знизав плечима. — Якщо ми тобі в тягар — можемо й заплатити. За харчі, за продукти, за проживання.

— Володю! — обурилася Світлана. — Про що ти говориш? Ми ж родина!

— А родичі не можуть одне одному платити? — спитав Володя. — Олена права. Ми приїжджаємо, їмо, беремо все підряд і ще вважаємо, що робимо послугу.

Світлана витріщила очі:

— Ти що, проти мене?

— Я — за справедливість, — твердо сказав Володя. — Олена працює, а ми користуємось. Це нечесно.

— Але ми ж допомагаємо!

— Чим саме? — Володя подивився на дружину. — Ти пів години моркву полола. Я траву косив. А Льошка взагалі лежав. Це допомога?

Олена дивилась на цю сцену й не знала, сміятися їй чи плакати. Невже потрібен був такий скандал, щоб дійшло?

— Володю, — тихо сказала вона, — ти справді готовий платити?

— А чому б і ні? — знову знизав плечима Володя. — Ми ж у готелі платимо. А тут — свіже повітря й домашня їжа.

— Але тоді це вже не родинні стосунки, — зауважила Олена. — Це буде бізнес.

— І що? — Володя замислився. — Може, так навіть краще. Чесніше.

Світлана досі не могла повірити в те, що чує, як тут же до батька долучився Льоша:

— Пробач, тітко Олено. Справді. Ми поводимось як свині.

— Льоша, стеж за словами! — вигукнула Світлана.

— А що тут стежити? — Льоша підвівся. — Ми справді як свині. Приїхали, наїлися, насмітили й поїхали.

— Досить! — Світлана була на межі істерики. — Всі проти мене! Я що, винна, що хотіла до родичів з’їздити?

— Не винна, — тихо сказала Олена. — Винна в тому, що вважала мене дурною.

Світлана глянула на неї й раптом заплакала:

— Я не вважала… Я просто… Мені здавалося, тобі подобається нас приймати…

— Добре, заспокойся. Винні всі. І що тепер будемо робити?

Олена підвелася з ґанку:

— А що ви хочете робити?

— Не знаю, — чесно зізнався Володя. — Як ти скажеш.

Олена замислилася. Гнів поступово відходив, і вона вже могла мислити ясно.

— Хочете по-чесному? — нарешті спитала вона.

— Хочемо, — кивнув Володя.

— Тоді так. Якщо хочете приїздити на дачу — ласкаво просимо. Але на рівних умовах.

— Яких? — спитала Світлана, витираючи сльози.

— Привозите продукти — на рівних. Працюєте — на рівних. Хочете щось узяти з собою — питаєте й пропонуєте компенсацію.

— Компенсацію? — не зрозуміла Світлана.

— Грошима або працею, — пояснила Олена. — Узяв банку огірків — відпрацюй годину в городі. Або заплати, скільки в магазині коштує.

— Це… розумно, — визнав Володя.

— І ще, — додала Олена. — Ніхто нікого не змушує. Хочете — приїжджайте. Не хочете — не приїжджайте. Я не ображуся.

— А якщо ми погодимось? — невпевнено спитала Світлана.

— Тоді спробуємо, — знизала плечима Олена. — Може, вийде по-людськи.

Вони обійнялися, і Олена відчула, як з душі спадає величезний тягар.

У результаті гості забрали лише те, що Олена сама запропонувала — банку огірків і трохи пирогів у дорогу.

— Наступного разу привеземо м’ясо на шашлик, — пообіцяв Володя. — І справді попрацюємо.

— І я приїду працювати, — додав Льоша.

— Приїжджайте, — кивнула Олена. — Буду рада.

І вона справді була рада. Бо тепер це були не дармоїди, які приїздили її використовувати. Це були родичі, які нарешті навчилися її поважати.

Коли машина зникла за поворотом, Сергій обійняв дружину:

— Молодець, — тихо сказав він. — Давно час було їх на місце поставити.

— Давно, — погодилась Олена. — Але краще пізно, ніж ніколи.

Вперше за багато років Олена відчула: родина її більше не дратує. Навпаки — вона чекає на їхній наступний візит.

Ставте вподобайки та залишайте ваші коментарі!