– Знімайте мої речі, і геть з мого будинку, – Ліза вказала нахабним родичам на двері

– Щоб до вечора вашої ноги тут не було! – скромна і вихована Ліза забула про всі пристойності, й говорила те, що думає.

Вона знала, що має рацію. Що у кожної доброї людини є своя межа, і що вона не дозволить поводитися по-свинськи у своєму домі, особливо несподіваній рідні!

Цієї п’ятниці Ліза фарбувалася на кухні, тому що в духовці рум’янилося пісочне печиво. У старенькій плиті не було таймера і Ліза завжди готувала “на око”.

Втім, міняти вона її теж відмовлялася, бо вже прикипіла до неї, та й пристосувалася готувати в ній все, що душа забажає. І м’ясо, і бісквіт у Лізи виходили однаково добре.

Але натомість їй доводилося займати позицію за кухонним столом, та періодично то підкручувати температуру, то перевіряти результати своєї діяльності.

До готовності печива залишалося хвилин десять, коли задзвонив телефон.

– Алло! Так, мамо, привіт!

Мати зазвичай не була настирливою співрозмовницею, і дзвонила найчастіше у справі. Ось і цього разу вона відразу ж спитала Лізу, чи пам’ятає вона своїх далеких родичів із сонячного південного регіону.

– Ой, мамо, ну вони ж сьома вода на киселі, я навіть не пам’ятаю, коли їх бачила. Мені здається, я ще в школі вчилася, коли ми до них на літо їздили, так?

– Так, Лізонько, дуже давно ми бачилися. У них дочка ще була маленька, зовсім лялечка. Так от, вона зараз уже цілком собі доросла дівчина, школу ось закінчила.

– Угу, молодець, – кивнула в слухавку Ліза, фарбуючи вії тушшю, – так, а до чого ти це, мамо?

– Я до того, що треба їм допомогти. Вони з чоловіком везуть доньку в наше місто. Вступати вона їде в інститут, розумієш? Так ось, я хотіла тебе попросити, хай у вас зупиняться у другій кімнаті.

– Вони самі по собі, з ними гасати не треба. І їжу собі куплять, і приготують, доки ви на роботі. Заважати під ногами точно не будуть, я їх вже попередила про все. Вони чудово все розуміють, і навіть підтримують такий формат.

Ліза замислилась. З одного боку, їй хотілося зробити добру справу для родичів, хай і далеких. З іншого боку, вона не знала, як на це відреагує чоловік, і як буде їй самій у квартирі з чужими людьми.

– Лізо? Ти ще там? – спитала мати.

– Так, так… Мамо, я сьогодні з Сергієм поговорю, і тобі передзвоню, гаразд?

– Добре, тільки не тягни, мені треба людям якусь відповідь дати.

– Зрозуміла, тоді до вечора. Мені час, бувай, мамо.

Ще кілька хвилин, і печиво стало б не рум’яним, а коричневим. Ліза вчасно схаменулась, і вечірнє чаювання було врятовано.

Вона витягла печиво, взяла сумочку, та вибігла з квартири. Час уже підтискав, а їй потрібно було встигнути в офіс до полудня, на щотижневі робочі збори.

Увечері, коли Ліза та Сергій повернулися додому, та затишно розташувалися за столом, Ліза розлила по кухлях чай, зняла рушник з ранкового печива, та розповіла Сергію про мамине прохання.

– Загалом, не можу сказати, що я категорично проти, – задумливо сказав Сергій, – але ж ти з понеділка по четвер на віддаленні, тобі вони заважатимуть.

– Так, я вже теж про це подумала, і вирішила поїздити в офіс. Погода хороша, хоч із дівчатами поспілкуюсь, може кудись увечері сходимо. А то я все вдома, та вдома.

– Тут я з тобою згоден. Ти вдома взагалі роботу з голови не викидаєш. Відпочивати треба, і вчитися перемикатися. Хоча, хто б казав. Я начебто вдома, а голова все одно справами забита.

– Ще цей тендер… Ну, гаразд. Повертаємось до твоїх родичів. Ну, хай приїжджають, вони ж у справі, а не прохолоджуються.

– Та й дорослі люди, не підлітки які. А ми на вихідні можемо поїхати до Женьки в будиночок на озері, пам’ятаєш, ми все збиралися? Тиша, романтика, природа. Га?

– Ой! Як це було б чудово! – думками Ліза була вже за містом, – ну, то я даю добро?

– Давай! – радісно відповів Сергій, і підлив ще чаю.

Минув тиждень, і господарі стояли в передпокої, чекаючи на гостей. Нервували, звичайно, але не сильно. Все-таки, не зовсім чужі люди, яка не яка, а рідня.

Телефоном вони домовилися, що Наталя, Борис та Саша самі дістануться потрібної адреси на таксі, щоб нікого не напружувати.

Вони ж і попросили називати їх просто по іменах, без жодних по батькові. Хоча, Наташа з Борею годилися Лізі з Сергієм у батьки.

Коли гості дісталися пішки до потрібного поверху, на кухні засвистів чайник, і Сергій побіг знімати його з вогню.

– Ой, ну а чого ви пішки? Ліфт же є! Привіт! – Ліза широко посміхнулася до Наталі.

– Та ну їх, ці коробки, я хочу дійти, а не застрягти, – махнула рукою жінка кудись за спину, – ну, люба! Як ти виросла! – засміялася Наталя, і міцно обійняла Лізу.

Слідом піднявся Борис. Не високий, червонощокий і повний, він пихкав, переставляючи коротенькі ніжки сходами, та підтягуючи за собою дві великі спортивні сумки.

– Фух, слава тобі, господи, дісталися! Привіт, Єлизавето! – Він поставив сумки на підлогу, і простяг руку Сергію. – Борис, дуже приємно.

– Навзаєм, – відповів рукостисканням Сергій, який повернувся з кухні.

– А це наша Сашка, Олександро, де ти там? – Зробила крок у бік сходів Наталя.

– Тут я, тут. Добридень! – розтягуючи слова, відповіла дівчина, тягнучи за собою яскраво-рожеву валізу.

Сашка була типовим підлітком. Розпущене русяве волосся закривало частину миловидного обличчя. На ній були грубі білі кросівки на товстій підошві, та трикотажний рожевий костюм із каптуром.

– Давай це сюди, – заметушився Сергій, забираючи у дівчинки валізу, – і взагалі, що ми стоїмо на сходах? Заходьте у квартиру швидше!

Родичі обжилися на новому місці в перший же день. Ліза підготувала для них гостьову спальню, купила нові капці й, про всяк випадок, маленькы махрові рушники. Щоб вмитися, руки помити, та не тягати з собою громіздкі банні згортки.

Також, для зручності гостей, Ліза потіснила свої припаси.

– Наталю, ось, я вам середню полицю в холодильнику звільнила, сподіваюся, вистачить поки що. І один з овочевих ящиків, – Ліза витягла порожній ящик, і вставила на місце, демонструючи їм місця для зберігання продуктів.

– Ой, та не треба було, ми б перекусили в місті, – почала відмовлятися Наталя.

– Та ти що! Ти бачила ціни? Щодня не поїси. А так, купіть продукти, гаряче приготуйте, домашнє. Ми все одно вдень на роботі, тож господарюйте, не соромтеся! Давай, покажу, де в мене каструлі та пательні…

Наступного дня Наталя повернулася із крамниці з великою сумкою. Оскільки день був недільний, Ліза запросила всіх за стіл поділити з ними сніданок. На столі димилися сирники, стояла тарілка із соковитими фруктами, та заварювався чай.

Наталя витягла з сумки десяток яєць, та поставила на свою полицю у холодильник. У ящик для овочів вона засунула пару цибулин та моркву. Решту сумки, вона забрала у свою кімнату.

Повернувшись, вона сіла за спільний стіл, і поклала собі в тарілку одразу пару сирників.

– Смачно! – з набитим ротом сказав Борис. – Наталко, бери ще.

– А у вас є джем? – Запитала Саша.

– Був, але скінчився, – з жалем відповіла Ліза.

– Ха, такі багаті, а джем не можете купити? – ніби дражнячись засміялася Олександра.

– Сашка! Ану, цить! Швидко встала, і вийшла з-за столу, – Наталка суворо гаркнула на дочку, і та беззаперечно підкорилася.

– Та гаразд, вона ж дитина. Для них у джемі багатство, – ніяково усміхнулася Ліза, і подивилася на Сергія. Той опустив погляд у тарілку.

Почався робочий тиждень, і подружжя знову закрутилося, як мухи в окропі.

Родичі щоранку збиралися у справах, і, мабуть, возили доньку в її майбутній інститут. Але Ліза не зналася на нинішніх вступних регламентах, та й коли їй було.

Єдине, на що вона звертала увагу вечорами – це те, як швидко закінчувалися продукти в холодильнику.

«Ну Серьога, ну опівнічник!» – Ліза знала, що чоловік має звичку прогулятися вночі до холодильника. Вона заплющувала на це очі, адже всі мають свої маленькі слабкості.

Але тут він явно заїдав стрес. Ліза лише вчора принесла упаковку йогуртів, а їх уже нема. Розкрита упаковка сосисок також розчинилася в надрах холодильника, як і упаковка дорогого сиру, який Ліза спеціально купила для корпоративу на роботі.

– Сергію, ти знову їси ночами? – Акуратно запитала вона чоловіка перед сном, – ти не соромся, у мене теж буває.

– З чого ти взяла? Навпаки, сплю зараз міцно, як ведмідь у барлозі, – спокійно відповів Сергій.

– Хм, може це я не уважна, але начебто продукти купую, а вони випаровуються.

– То це родичі твої. Я вже давно помітив, але не став тобі говорити. У них на полиці, як лежала упаковка яєць, так і лежить.

– А я собі до пінного взяв скумбрію гарячого копчення – моментально змели! Приходжу ввечері з роботи, тільки хвіст валяється. Ні, ну я з’їв, звісно…

– Стривай, – Ліза перебила чоловіка, – тобто, ти хочеш сказати, що Наталя і Боря їдять нашу їжу?

– І Олександра, я бачив, як вона цукерки з шухляди тягала, але нічого не сказав, дитина ж.

Лізі стало ніяково. Вона не могла зрозуміти чому потай? Їжі їй було не шкода, бо заробляли вони добре, і могли купити три зайві йогурти.

Але сам факт того, що знищувалися запаси потай, її дуже засмутив. Могли хоча б спитати, вона б не відмовила, але не спитали.

До кінця тижня Лізу чекав ще один сюрприз. Вона прокинулася раніше, ніж зазвичай, і пішла в душ. Як завжди, вона збиралася похапцем, і не звертала увагу на деталі, але сьогодні у неї була можливість до них придивитися.

Ъхны рушники, мокрі з учорашнього вечора, валялися на підлозі. Порожній тюбик з-під зубної пасти сиротливо лежав у раковині.

І тут до Лізи дійшло, що за стільки днів вона не побачила жодного чужого рушника, чи пасти.

Якщо вони витираються їх рушниками, користуються їхньою пастою… а якщо їх щітками? Фу, жах який! Ну ні, щітки повинні бути свої!

Ліза не стала розповідати про свої спостереження Сергію, просто кинула оберемок рушників у прання, та записала зубну пасту у свій список покупок.

Тиждень добіг кінця. Постояльці поводилися тихо, були зайняті своїми справами, але продовжували їсти і митися коштом господарів. Зрештою, Ліза не витримала, і запитала Наталю прямо.

– Наташо, а ви собі чому продукти не купуєте? Я просто дивлюся все яйця, та яйця в холодильнику.

– А ми доїдаємо ваші, – радісно відповіла Наталя, – у вас же вічно повний холодильник, а деякі продукти взагалі після відкриття довго не зберігають.

– Ось у вас відкриті сосиски кілька днів лежали. Довелося нам доїсти, щоб не викидати. Йогуртів ви дуже багато купуєте на двох, псуватимуться.

– Добре, ми встигли з’їсти. Сметана відкрита стояла ще до нашого приїзду … не ведуть так господарство, Лізо.

– Так, стоп. А що з рибою? Сергій собі купував…

– А, риба, пам’ятаю, пам’ятаю. Така велика була, я одразу зрозуміла, що це на всіх частування. За рибу дякую, дуже нам сподобалася.

Ліза не знала, як реагувати на цю святу простоту. Все, що вона спромоглася – це поставити чергове питання.

– А рушники ви привезли з собою? Якісь гігієнічне приладдя?

– Ой, та навіщо? Мило скрізь є? Скрізь! Зубна паста також. Та й навіщо нам сумки набивати тим, що тут уже є. Та й рушники – річ громіздка, нам цілком вистачає ваших.

– Лізок, мені треба йти, серіал зараз почнеться, без образ добре? – Наталка випурхнула з кімнати, залишивши Лізу перетравлювати це нахабство, яке, кажуть, друге щастя.

Увечері Ліза та Сергій повернулися з роботи раніше, вони сиділи за кухонним столом з напруженими обличчями. Їхні родичі десь гуляли, і, користуючись моментом, вони вирішили обговорити ситуацію, що склалася.

– Я вважаю, що треба позначити часові рамки їхнього перебування, – сказав Сергій, – не вічно ж дівчинка вступатиме?

– До того ж, у них завжди залишається можливість пожити в готелі. Інакше вони так і лишаться з нами жити. По-друге, слід висловити їм наше невдоволення з приводу злісного порушення особистих кордонів.

– Ти думаєш, вони самі це не розуміють?

– Очевидно, що ні.

– Мабуть, ти маєш рацію. Дочекаємось їх повернення, і поговоримо. – Ліза подула в кухоль з гарячим чаєм.

Але чекати довго не довелося. Буквально за хвилину, у замку повернувся ключ, і увійшло все сімейство. Наталка виглядала найкраще!

– Ще б пак! Адже на ній був Лізин плащ, а в руках вона тримала Лізину сумку! Борис у шарфі і рукавичках Сергія, теж мав непоганий вигляд, ні дати ні взяти – справжній джентльмен!

Ну, а що ж юна леді? Невже їй нічого не дісталося із гардеробу родички? Ще як дісталося, і найкраще! Дівчинка Саша увійшла в квартиру в італійських туфлях Лізи!

Вони коштували цілий стан, і сама господиня їх надягала вкрай рідко, тільки на дуже важливі заходи. Теляча шкіра, середньої висоти підбори з червоним оздобленням, та дорога фурнітура – ці туфлі були створені для гучних подій, та яскравих гардеробів.

– Це що таке ви робите? – Ліза з жахом взялася за голову. Все, чого їй хотілося – це мчати перевіряти устілку і підошву свого улюбленого взуття.

– А ми в театр ходили, – розгублено відповіла Наталка, – а ви рано сьогодні.

– Раніше, ніж вам хотілося б, правда? – В’їдливо запитала Ліза, – зараз же знімай мої туфлі! Ти знаєш, скільки вони коштують? – Огризнулася Ліза на Олександру. – І давно ви користуєтеся нашим гардеробом?

– Та ми ж тільки в театр, щоб мати пристойний вигляд! Ну, на іспити ще вбиралися. Ну так у тебе стільки того одягу, що ти навіть не помітила. Он, одних сумок ціла шафа, – Наталка кивнула на сумку, яку тримала в руках.

– Це ж чужі речі! Мої речі! Як ви могли взяти без дозволу? – Ліза розлютилася, Сергій узяв її за руку і почав енергійно гладити по передпліччю в спробі заспокоїти.

– Лізо, дівчинко моя, у тебе цих речей – кури не клюють! Побійся Бога! Ти мені ще на йогурти рахунок вистав! Ну ось чому, чим багатші – тим жадібнішы, га? – праведне обурення Наталії ще більше образило Лізу.

– Я надала вам апартаменти в центрі міста, сама пішла працювати в офіс, для вашого комфорту! А ви навіть не спромоглися придбати власний рушник! Це негігієнічно, зрештою! Гаразд моя їжа, але мої речі? Наталю, ти справді вважаєш, що це норма?

– Я вважаю, що якщо ти, дитинко, зажерлася, то ми не маємо можливості купувати рушники з нагоди, і викидати їжу.

– Забула, як тебе батьки виховували? У скромності та без вишукувань. А тепер ми можемо собі туфлі по десять тисяч купувати, а родичам зубну пасту шкодуємо?

Борис і Олександра посміхалися, і схвально похитували головами.

– Так її, мамо, – збуджено підтакувала донька. І тут Ліза зрозуміла, що її терпець урвався.

– Знімайте мої речі, і геть з мого будинку, – Ліза вказала нахабним родичам на двері.

– Ух, як ми заговорили, – мерзенно розтягла губи в посмішці Наталя, – а де ж наше королівське виховання?

– Ви її чули? Чи мені дзвонити у поліцію? – Сергій ступив уперед, і закрив собою Лізу.

Родичі розгублено подивилися один на одного. Борис зняв рукавички, та поклав на полицю. Олександра недбало скинула дорогі туфлі, а Наталя жбурнула сумкою у Сергія.

Він, у свою чергу, не став чекати кінця вистави, і підштовхнув трійцю до дверей їхньої кімнати, вимагаючи, щоб ті збирали речі.

– Побудьмо тут, щоб ще чогось не стягнули, – сказав чоловік Лізі.

Наступного дня Лізі зателефонувала схвильована мати з вимогою пояснити, чому та так безцеремонно обійшлася з ріднею.

Мабуть, Наталя вже повідомила свою версію того, що сталося. Ліза спокійно розповіла матері всю історію з подробицями, намагаючись викладати максимально об’єктивно.

– Ой, Лізо, а я думала, що вони за розум взялися. Ми ж з ними стільки років не спілкувалися після тієї самої відпустки. Ну коли ти ще маленька була. У мене годинник золотий зник. Прямо у будинку.

– В обід поклала на тумбочку, а ввечері його не було. Ніхто так і не зізнався, але осад залишився. Припинила я з ними знайомство підтримувати, але на душі всі ці роки погано було – а раптом я даремно звинувачувала людей? А ні, не даремно. Ну, так їм і треба, значить!

– Мамо, ти серйозно? А чому ти тільки зараз мені ці подробиці розповіла? Чи ти хотіла бути гарною родичкою за наш рахунок? Ну ти й утнула! – образилася донька.

– Та нічого я не хотіла! Вважала, що вони змінилися! А виходить, що горбатого…