– Знову ця шавка під ногами крутиться! – пробурчав Микола з м’ясного ряду. – Коли вже влада цих бродячих прибере?

Марія Павлівна розкладала на прилавку останні помідори, коли помітила, як Микола з м’ясного ряду, жбурнув порожню банку прямо у бік собачого хвоста.

– Знову ця шавка під ногами крутиться! – пробурчав він, не дивлячись. – Коли вже влада цих бродячих прибере?

Невеликий рудий песик підібгав хвіст і відбіг до ящиків з картоплею. Очі в нього були такі розумні, майже людські. Марія Павлівна щоранку бачила, як він обережно обходить лотки, намагаючись нікому не заважати

– Ну, що ти пристаєш до тварини? – Не витримала вона. – Він же нікого не чіпає.

– Антисанітарія це, Маріє Павлівно, – втрутилася тітка Світлана з квіткового ряду. – Блох розносять, заразу всяку.

– Я вчора одній пояснювала, чому в мене троянди дорогі – так вона побачила цього волоцюгу і передумала брати.

Песик ніби розумів кожне слово. Притулився до бетонної стіни й сидів не ворухнувшись, тільки зрідка поглядав на Марію Павлівну. Та непомітно засунула в кишеню шматочок вареної курки – вдома спеціально відкладала.

В обід відвідувачів поменшало. Марія Павлівна сіла на пластиковий стілець, дістала термос із чаєм. Собака підійшла ближче, сіла метрів за три й терпляче чекала. Не випрошувала, не скиглила – просто чекала.

– Іди сюди, – тихо покликала жінка, озираючись на всі боки.

Руда обережно наблизилася. Взяла курку акуратно, навіть зубами не зачепила пальці.

– Розумниця яка, – прошепотіла Марія Павлівна, погладивши теплі вуха. – Звідки ти тут взялася, люба?

Мабуть, колись мала будинок. Видно було – привчена до людей, лагідна. Тільки от люди її не дуже любили.

– Маріє Павлівно! – гукнула продавчиня риби Зінаїда. – Що це ви її годуєте? Вона тепер зовсім не відстане від нас!

– І що з того? Місця багато, на всіх вистачить.

– Ви розумієте, що кажете! Завтра адміністрація прийде, скажуть, що ми тут притулок організували. Штраф вліплять – тоді подивимося, як заспіваєте.

Марія Павлівна нічого не відповіла. Просто погладив собачку ще раз і почала прибирати товар. А та пішла до свого звичайного місця – між ящиками та огорожею, де не заважала нікому.

Минуло вже три місяці з того часу, як Марія Павлівна почала підгодовувати руденьку. За цей час вона навіть вигадала їй ім’я – Буся. Говорила тихенько, коли нікого поряд не було:

– Буся, моя хороша, як твої справи?

Собачка ніби розуміла і виляла хвостом, але дуже обережно – щоб випадково нікого не зачепити.

Листопад видався холодним. Ранками калюжі покривалися тонкою скоринкою криги, і торговці вже почали скаржитися на поганий виторг – люди поспішали додому, не затримувалися біля прилавків.

– Маріє Павлівно, – підійшов до неї сторож дядько Петя, – а ця ваша собачка десь ночує? Я вчора пізно йшов, дивлюся – вона біля стіни тиснеться, тремтить вся.

– Не знаю, Петре Семеновичу. Мабуть, десь укриття собі знайшла.

– Та яке укриття! Замерзне ще.

– Я їй з дому старий килимок принесу. Покладу за ящиками, там вітер не так дме.

Дядько Петя кивнув і пішов до своєї сторожки. А Буся, ніби відчуваючи, що про неї говорять, підвела голову і подивилася вдячними очима.

Наступного ранку Марія Павлівна справді принесла старий килимок і влаштувала Бусі щось на кшталт лігва між ящиками. Собачка обнюхала, лягла і зітхнула.

– От і добре, – усміхнулася жінка. – Тепліше буде.

– Що це за собачий готель? – обурилася тітка Свєта, побачивши облаштування. – Маріє Павлівно, ви зовсім збожеволіли? Скоро вона у нас цуценят приведе і що тоді?

– Нічого не приведе.

– А все одно! Ринок – не місце для тварин. Я завтра із Зінаїдою піду до адміністрації – нехай щось вирішують.

Марія Павлівна хотіла відповісти, але стрималася. Не хотілося сваритись. А Буся, почувши підвищені голоси, зіщулилася ще більше.

За кілька днів адміністрація справді прийшла. Молодий інспектор у теплій куртці пройшовся між рядами, записуючи щось у блокнот.

– Де собака, на яку скаржаться? – спитав він у Марії Павлівни.

– Яка собака? – Невинно відповіла вона.

Буся в цей момент лежала за ящиками так тихо, що її можна було не помітити.

– Ну, яка нібито тут живе. Антисанітарія, покупці скаржаться.

– Не бачила жодної собаки, – твердо сказала Марія Павлівна.

Інспектор ще трохи позаглядав, нічого не знайшов і пішов. А тітка Свєта потім весь день косо дивилася і шипіла:

– Покриваєте безпритульну.

Грудень приніс справжні морози. Дядько Петя поставив у сторожці старий масляний обігрівач — допотопний, ще радянських часів, але грів непогано. Провід у нього був пошарпаний, але електрик все ніяк не приїде.

– Обережніше з цією штукою, – сказала Марія Павлівна. – Пожежа не дай боже влаштуєш.

– Та що з ним буде, – махнув рукою дядько Петя. – Скільки років служить вірою та правдою.

Увечері, коли торговці роз’їхалися по домівках, на ринку ставало особливо тихо. Буся зазвичай робила останній обхід – перевіряла, чи не залишилося десь крихт, чи не впало що їстівне. Потім вкладалася на свій килимок і терпляче чекала ранку.

Тієї ночі вона прокинулася від дивного запаху. Щось гіркувате, їдке. Підняла голову, принюхалася. Запах посилювався і йшов із боку сторожки.

Буся підвелася, підійшла ближче. З-під дверей сочився димок. Собачка захвилювалася, заскиглила. Потім голосніше загавкала.

Дядько Петя міцно спав після трудового дня. Не чув. Тоді Буся підбігла до дверей і почала шкрябати кігтями, гавкати все голосніше і пронизливіше. Металася між дверима та вікном, не перестаючи гавкати.

Нарешті дядько Петя прокинувся, почув шум. Вилаявся спочатку:

– Що за гадина! Знову ця собака.

Але потім відчув запах гару. Схопився, увімкнув світло – а з обігрівача вже валив дим. Провід десь усередині замкнуло, і пластиковий корпус почав плавитись.

– Господи! – дядько Петя швидко висмикнув вилку з розетки, схопив вогнегасник.

Якби ще пів години – спалахнуло б усе. І сторожка, і склад, а там уже весь ринок.

Буся сиділа біля дверей і важко дихала, висунувши язик. Хвіст злегка тремтів – не від холоду, від хвилювання.

– Дякую тобі, дівчинко, – дядько Петя погладив її тремтячу голову. – Врятувала нас усіх.

Вранці звістка про нічну подію розлетілася по ринку зі швидкістю блискавки. Дядько Петро, зазвичай небагатослівний, сьогодні не міг зупинитися.

– Уявляєте, якби не вона, – він показував на Бусю, яка скромно сиділа на своєму килимку, – на ранок від ринку одні головешки б залишилися. А скільки тут товару! У складі на пів мільйона гривень лише товарів.

Марія Павлівна слухала та відчувала, як серце наповнюється гордістю. Її Буся – героїня. А собачка ніби розуміла, що говорять про неї, і намагалася стати ще непомітнішою.

– Та гаразд вам, Петре Семеновичу, – недовірливо пирхнула тітка Свєта. – Може, вона сама провід якийсь там погризла.

– Яке там гризти! – обурився сторож. – Я сам чув, як вона лапами у двері шкрябала, як вила. Прямо, як людина, а не собака. Зрозуміла, що пожежа буде, і зчинила тривогу.

Зінаїда з рибного ряду підійшла ближче, з цікавістю роздивляючись Бусю.

– А вона справді розумна якась. Подивіться, як сидить – не бігає, не заважає.

Опівдні до місця пригоди під’їхала пожежна інспекція. Інспектор довго оглядав згорілий обігрівач, хитав головою.

– Добре, що помітили вчасно. Ще трохи – і весь ринок вигорів би. А хто, кажете, тривогу зчинив?

Дядько Петя показав на Бусю:

– Ось цей песик. Розбудила мене.

Інспектор здивовано глянув на руду.

– Розумна. Відчувають вони пожежу краще за людей, це факт. В Америці таких собак спеціально тренують, у пожежних частинах тримають.

– Чуєте? – звернувся дядько Петя до торговців. – Спеціально тренують! А ми її ганяли.

Поступово біля місця події зібрався цілий натовп. Покупці розпитували, що трапилося, торговці навперебій розповідали про подвиг Бусі.

– Така маленька, а врятувала всіх, – казала одна жінка похилого віку. – Прямо, як у кіно.

– У мене вдома така сама була, – додав чоловік середнього віку. – Теж руда. Теж розумна дуже. Коли мій дід упав, вона сусідів привела.

Буся слухала всі ці розмови й вочевидь хвилювалася. Не звикла до такої уваги. Час від часу поглядала на Марію Павлівну – чи не гнівається?

А потім сталося несподіване. Микола з м’ясного ряду, той самий, що банками жбурлявся, підійшов до свого прилавка і дістав велику яловичу кістку.

– На, дівчинко, – сказав він Бусі. – Це тобі.

Собачка розгубилася. Обережно принюхалася, подивилася на Марію Павлівну, чи можна взяти?

– Бери, Бусю, бери, – кивнула вона. – Заслужила.

Потім потяглися й інші. Зінаїда принесла шматок вареної риби. Тітка Світлана, правда, не без вагань, але теж підійшла зі скибочкою хліба.

Надвечір біля лігва Бусі утворилася ціла гора частування. Собачка розгублено дивилася на незвичний достаток.

– Слухайте, а давайте їй нормальну будку зробимо, – запропонував дядько Петя. – У мене є дошки, інструмент. За один вечір сколотимо.

– Підтримую, – кивнув Микола. – І миску нормальну поставимо, щоб не в пакетик корм сипати.

– А я старий матрацик принесу, – додала Зінаїда. – Все одно вдома лежить без діла.

Марія Павлівна слухала і не вірила вухам. Ті самі люди, які ще вчора вимагали прибрати Бусю, тепер навперебій пропонували свою допомогу.

– Ось бачиш, моя дівчинко, – прошепотіла вона, погладжуючи руду голову. – А ти думала, що нікому не потрібна. Ще і як потрібна виявилася!

Минув тиждень із того пам’ятного дня. На місці, де Буся звикла ночувати між ящиками, тепер стояла акуратна дерев’яна будка з написом «БУСЯ». Микола постарався – випалив назву паяльником і навіть пофарбував.

Поруч із будкою красувалися дві миски: одна для води, інша для їжі. Зінаїда принесла не просто старий матрацик, а купила нову підстилку – м’яку, теплу.

– Тепер я маю справжнього охоронця, – сказав дядько Петя. – З усіма належними привілеями.

Буся обережно обнюхала свої нові володіння, лягла на підстилку і зітхнула. Марія Павлівна сіла поруч, погладила її по голові.

Собачка подивилася на неї такими очима, що в жінки защипало в носі. Скільки місяців Буся терпляче зносила байдужість, а то й злість, але не озлобилася, не припинила довіряти людям.

– Маріє Павлівно, – підійшла тітка Свєта з невеликим пакетом, – я тут спеціальний корм купила. Для собак. Кажуть, дуже корисний.

– Дякую, Світлано Петрівно. Буся оцінить.

– Та що там, – зніяковіла та. – Совісно мені. Стільки часу її ганяли, а вона добром відплатила.

До кінця дня традиційний вечірній обхід Бусі перетворився на справжній ритуал. Вона важливо проходила між рядами, отримуючи погладжування та частування від торговців. Кожен вважав своїм обов’язком чимось пригостити.

Покупці задивлялися на доглянуту собачку в гарній будці та розпитували її історію.

– А знаєте що, – сказала одна постійна покупниця, – я тепер спеціально приходжу до вас. Приємно бачити, що тут добрі люди працюють.

Буся згорнулася калачиком на м’якій підстилці. А Марія Павлівна сиділа поруч, думаючи про те, наскільки важливо робити добро – навіть найменше і скромне.

Не будьте байдужими до братів наших менших! Вони теж Божі створіння!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати цікаві публікації!