– Знову Марія? – А хто ж ще? Тепер співає! – Чи поскаржилася, чи похвалилася наша вихователька. – І як бабуся з нею витримує?

У жодному дитячому садку мені не вдавалося спати вдень. Лежиш, нудишся, з боку на бік крутишся: і нудно, і ні про що не думається, і додому хочеться, до бабусі.

І так мені одного разу стало тужливо, що я не витримала, сіла на ліжку і… заспівала. І звичайно тут же прибігла вихователька.

– Ану, тихо! Чого кричиш? Не бачиш – сплять усі. Лягай, та очі закривай.

– Я не кричу. Я тихенько співаю. Лежачи мені не зручно, – пояснила я, і знову заспівала.

-Так. Ну, стоячи, тобі точно буде зручніше! – зашипіла вихователька. – Одягайся! У кутку доспіваєш.

У куток мене поставили на кухні. Я притулилася до стіни й заспівала з того самого місця, де мене обірвали.

А виховательки якраз обідали – одна наша, одна – із сусідньої групи – та сама, що завжди з розпатланою зачіскою та дуже зла.

– Знову Марія?

– А хто ж ще? Тепер співає! – чи поскаржилася, чи похвалилася наша. – І як бабуся з нею витримує?

– Може, вона хвора? – припустила чужа. – З головою не гаразд?

– Та що ви таке кажете! Це просто ще дитинство! – не витримала нянечка, що витирала мокрою ганчіркою великий облізлий стіл. – Дитина вона ще, зовсім маленька.

– Усі маленькі, але всі – діти як діти, а ця вічно… Чого вона співає без дозволу? – Не здавалася наша вихователька. – Може, й хвора…

Я слухаю їх з кута і продовжую співати. Пісня скінчилася, я вирішила повернутися до спальні. Дуже вже було в кутку не затишно. А з ними – ще нудніше.

– Ганно Михайлівно, можна я спати піду?

– Що, співати перехотілося? – спитала Анна Михайлівна.

– Просто я пісень мало знаю…

– І слава богу!

– Але знаю багато віршів.

– Тоді стій – читай вірші!

І я почала читати вірші – виразно, голосно. Але вірші теж скоро скінчилися. Тоді я сама себе тихенько похвалила і знову спитала:

– Тепер можна я спати вже піду? А виховательки якраз доїли, чаю попили, і їм подиміти треба було сходити – вони завжди під сходами за рогом садка диміли – я бачила.

– Кричати більше не будеш?

– Ні, спатиму.

– Іди!

Пішла я в спальню, лягла в ліжко і думаю: невже я справді хвора? А чим? Ну, нянечка ж сказала – дитинство! Ось вона моя хвороба.

Так мене ж треба це … ізо … ізолювати … .. як тих дівчаток з моєї палати, коли я в лікарні лежала. Я ж, чого доброго, і заразити когось можу!

Увечері прийшла бабуся, їй, звичайно ж, наскаржилися, що я співала під час тихої години. І, звичайно ж, вона мене лаяла.

Але я навіть не образилася: адже вона не знає, що я хвора. Бабуся багато працює у своєму інституті, зі мною розмовляє мало – могла й не помітити, як я захворіла. А вихователька мене цілими днями виховує, їй видніше.

– Бабу, ти на мене не гнівайся! Це все від хвороби.

– Знову хитриш? – запідозрила бабуся. – Ти абсолютно здорова! Завтра все одно в садочок підеш!

Я хотіла їй сказати, що я заразна. Що мене треба ізо … ну, це саме … в садочок не пускати. Але потім вирішила, що не буду її засмучувати. Раптом хвороба сама пройде?

Весь наступний день у дитячому садку я поводилася ідеально, намагалася триматися якомога далі від дітей, чим вразила Ганну Михайлівну до глибини душі.

– Машо, ти не захворіла? Щось ти якась підозріло слухняна сьогодні.

– Ну й нехай запам’ятає мене такою гарною, – думала я. – А коли мене не стане від ускладнення хвороби, вона ридатиме, що так мене ображала!

І в суботу, і в неділю вдома я теж була неймовірно зразковою дитиною – навіть помила посуд і підмела підлогу.

Мені, правда, все ж таки трохи дісталося: ганчірки для витирання пилу на місці не було, і довелося змітати крихти зі столу віником.

Але на бабусю я зовсім не образилася, адже вона не знала, що я серйозно хвора. І що скоро зовсім піду із життя.

Так ось я сиділа у своїй кімнаті й все думала: що б ще гарного зробити? І раптом у мене кр.ов із носа пішла. Ось вона, підла хвороба, почала виявлятися. Добре б хоч не сильно мучитися – одразу на той світ.

Я пішла до ліжка, лягла і приготувалася.

– Ти чого принишкла? Шкодиш? А чого ти в ліжку валяєшся посеред дня, – зазирнула до моєї кімнати бабуся. І тут побачила, нарешті, що в мене півобличчя червоне.

– Ой, що ж ти мовчиш? Потрібно зупинити!

Я зітхнула тяжко і почала з нею прощатися.

– Ти, бабусю, тільки не плач… і не лайся. Це моя хвороба так проявляється. Тому я й у дитячий садок більше не піду.

– Що то за хвороба? – насторожилася бабуся.

– Ти від мене тримайся якомога далі, а то заразишся, – похмуро продовжила я. – А коли мене не стане, квіточки мені принось на могилку. Я їх дуже люблю…

Тут у мене сльози самі закапали. Бабуся не на жарт перелякалася: ніколи зі мною такого не було. Лоб помацала, змусила язик і горло показати.

– Температури немає, горло нормальне. Мабуть, це щось нервове, – зробила висновок вона. – Просто в тебе слабенькі судини, ось кр.ов і пішла.

Сіла. Обійняла мене. Але я з обіймів вибралася.

– Ні, бабусю. Ти просто мене вранці та тільки ввечері бачиш і тому не помітила, – сказала я. – А виховательки весь час зі мною, ось вони й помітили, що я захворіла.

– Господи, та чим же? Що ж вони мені не сказали?

– Дитинством! – Прошепотіла я.

– Ідіотизм якийсь! – Сердито заявила бабуся. – Немає такої хвороби!

– А ось і є! Ти ж сама казала, що Ніна Іванівна з першого поверху в дитинство впала. Адже хтось її заразив, от і я заразилася.

І тут бабуся почала реготати. Все-таки дивні вони, ці дорослі – тут “швидку” викликати треба, мене з … золювати .. ну, словом, в лікарню везти, а вона сміється. Я навіть образилася.

А вона – регоче, аж заливається:

– Всі на цю хворобу колись хворіють. Жаль, переростають потім… І, на жаль, вона не заразна.

– А як же Ніна Іванівна з першого поверху?

Бабуся посерйознішала, трохи подумала і сказала:

– Але ж вона не збирається на той світ. І навіть кр.ов носом у неї не йде… Так що йди-но, я тебе поцілую!

Я бабусю теж поцілувала і побігла обіймати свого Ведмедика, Мавпочку та Слоненя. Адже не чіпала їх, боялася заразити. Боялася, що їх теж потім доведеться золю … з … золювати.

Раптом чую, бабуся каструлі на кухні переставляє і співає. Може, бабуся не все про цю хворобу знає? І все-таки заразилася?

Ось така позитивна життєва історія до вашої уваги! Читайте із задоволенням!