– Знову сусідське кошеня заплуталося, – подумала Тетяна і пішла визволяти малюка з кущів аґрусу, як робила не раз. Але це було не кошеня, Тетяна зрозуміла відразу, коли смикнула за ганчірочку, що стирчала…

Під ранок Тетяні наснився дивний сон: ніби син її, Альошка, стоїть на ґанку і стукає у двері. Вона схаменулась, різко схопилася і, човгаючи босими ногами, побігла до дверей.

Знесилівши якось одразу, притулилася до одвірка і завмерла. Тихо. Нікого. Такі сни їй снилися часто і постійно обманювали, але щоразу вона бігла до дверей і відчиняла їх навстіж.

І зараз теж відчинила і почала вдивлятися в нічну порожнечу. Тиша і сутінки ночі оточували її. Намагаючись вгамувати серце, що калатало, вона присіла на сходинку ґанку. І в цій тиші раптом пролунав якийсь сторонній звук: чи то писк, чи шерех.

– Знову сусідське кошеня заплуталося, – подумала Тетяна і пішла визволяти малюка з кущів аґрусу, як робила не раз. Але це було не кошеня, Тетяна зрозуміла відразу, коли смикнула за ганчірочку, що стирчала.

Ганчірка виявилася старенькою кольоровою пелюшкою, тож вона смикнула її сильніше. І оторопіла: на пелюшці лежала маленька дитина. Вона була зовсім голенька, мабуть, розмоталася, поки лежала, – це був хлопчик.

Судячи з пупка, який ще не відвалився, від появи на світ йому було всього нічого. Дитина вже не могла навіть кричати, вона була зовсім знесилена і, мабуть, голодна.

Коли Тетяна взяла його на руки, він слабко запищав. Не пам’ятаючи себе і зовсім не тямлячи, що робить, вона притиснула його до себе і бігом кинулася в будинок.

Тут же знайшла чисте простирадло, сповила його, накрила теплою ковдрою і почала гріти молоко. Вимила пляшечку, знайшлася і смочок, що залишився з весни, коли вона випоювала маленьке козеня.

Хлопчик цмокав і захлинався від жадібності, а потім, зігрітий і наїдений, заснув. Підходив ранок, але Тетяна нічого не помічала, вона думала про свою знахідку.

Їй самій було за сорок, і в селі молодь називала вже її тіткою. Чоловіка і сина вона втратила в один рік, не повернулися зі служби, тож залишилася на цьому світі зовсім одна.

Ніяк не могла звикнути до своєї самотності, але гірка правда життя постійно нагадувала їй про це, і незабаром вона навчилася покладатися лише на себе.

А зараз вона розгубилася і не знала, що їй робити далі. Вона глянула на дитину – та спала, солодко сопучи, як сплять усі маленькі діти. І тут їй на думку спала ідея порадитися з сусідкою, вона ще раз глянула на малюка і пішла до Галини.

У Галини в житті, як ні в кого більше, все було гладко і спокійно: чоловіка та дітей у неї ніколи не було, нікого на той світ не проводжала. Жила на втіху.

Усі її чоловіки були ті, що приходили і йшли, яких вона ніколи не утримувала й особливо не жалувала, якщо що було не по ній.

Зараз Галина, гарна й статна, стояла біля свого ґанку, в накинутому на плечі пледі, потягаючись під теплими променями сонця, що сходить. З подивом вислухавши розповідь про нічну подію, вона коротко сказала:

– Ну, і навіщо тобі це? – І пішла до хати. Тетяна встигла помітити краєм ока, як ворухнулась фіранка на її вікні, отже, ночував черговий залицяльник.

– Навіщо? І справді, навіщо? – Прошепотіла Тетяна. Прийшла додому і зазбиралася: погодувала дитину, загорнула в сухе, зібрала їжі в дорогу і пішла на зупинку ловити попутку до міста.

Машину чекати довелося недовго, через п’ять хвилин біля неї загальмувала вантажівка, що їхала до міста.

– В лікарню? – запитав водій, кивнувши на пакунок у її руках.

– В лікарню, – стримано відповіла Тетяна.

У притулку, поки оформляли документи на підкидька, вона не могла позбутися думки, що щось робить не так, не за сумлінням, ця червоточинка в серці не давала їй спокою.

І ще так порожньо було на душі! Таке ж почуття вона зазнала, коли отримала звістку про втрату чоловіка, а потім і сина.

– Як хлопчика назвемо? Яке ім’я у нього? – Запитала завідувачка.

– Ім’я? – Перепитала Тетяна, на секунду задумалася і сказала, несподівано для себе, – ім’я в нього Альошка.

– Добре ім’я, – сказала завідувачка, – у нас тут багато Альош і Катюш. Зрозуміло, у кого родичі не вижили в ці лихоліття, а таких, як твій, незрозуміло хто кидає. Зараз мужиків немає, радіти треба дитині, а тут на тобі, кинула! Зозуля, а не мати!

І начебто не на її адресу були сказані слова, але так погано стало у Тетяни на душі! Повернувшись додому вже надвечір, вона увійшла до свого порожнього будинку і запалила лампу.

На очі їй потрапила стара пелюшка Альошки. Вона навіть не викинула її тоді, а просто відклала убік. Зараз вона взяла її в руки та сіла на ліжко.

Машинально перебираючи руками цю стару мокру пелюшку, вона сиділа так деякий час, наче ні про що не думаючи. І тут її руки намацали в куточку пелюшки якийсь вузлик.

В цьому вузлику був маленький сірий папірець і простий олов’яний хрестик на шнурку. Розгорнувши папірець, Тетяна прочитала:

“Мила, добра жінка, вибач. Мені ця дитина не потрібна, я заплуталася в житті, завтра мене вже не буде на світі. Не залишай мого сина, зроби для нього те, чого я не зможу зробити». А далі стояла дата народження дитини.

І тут Тетяну прорвало: вона плакала й примовляла, як за небіжчиком. Сльози лилися річкою, а вона думала вже, що в неї їх немає, все виплакала.

Згадалося їй, як виходила заміж і які щасливі вони були з чоловіком. А потім з’явився Альошка – і знову щастя у них. У селі баби їй заздрили, бо від щастя Тетяна світилася вся.

А чому ж не світитися, якщо чоловік – коханий, син – коханий. І чоловіки її теж любили та обожнювали.

Перед самим сорок першим роком син закінчив курси шоферів і пообіцяв, що прокотить її на новій машині, яку йому обіцяли дати в колгоспі. А тут така біда трапилася…

У серпні сорок третього повідомили її, що коханого чоловіка більше немає в живих, а у жовтні того ж року – й син загинув, як герой. І все, закінчилося щастя Тетяни назавжди, померк білий світ.

І стала вона такою ж, як усі, як майже кожна друга родина на селі. Схоплювалася ночами й бігла до дверей, відчиняла їх, вдивляючись у нічну темряву. От і цієї ночі не змогла вона заснути, бігала на вулицю, слухала ніч і все чогось чекала.

Зранку Тетяна знову поїхала до міста. Завідувачка притулку впізнала її одразу і не здивувалася, коли вона заявила, що хоче забрати хлопчика назад, що так велить її покійний син.

– Добре, – сказала завідувачка, – забирай, документи ми ще не оформлювали, тож тобі пощастило. Бо в іншому випадку цього б не дозволив закон.

Загорнувши Альошку в ковдру, Тетяна вийшла з притулку з іншим серцем – там не було вже тієї туги та порожнечі, яка жила в ньому в роки самотності.

Там заселялися вже інші почуття – щастя та любов. Якщо людині призначено по життю бути щасливим, значить, вона такою буде неодмінно, ось це й сталося з Тетяною. У порожньому будинку її зустріли лише фотографії чоловіка та сина на стіні.

Але цього разу їхні обличчя Тетяні здалися зовсім іншими, не серйозними й навіть не скорботними, а немов просвітленими, м’якими, схвальними та підбадьорливими.

Тетяна притискала до себе маленького Альошку і сама собі здавалася сильною – адже йому довго потрібна буде її допомога та захист.

– А ви мені допоможете, – сказала вона фотографіям.

Минуло двадцять років. Альошка виріс хлопцем на диво. Не одна дівчина мріяла про щастя з ним, тільки він вибрав ту, до якої серце лягло. Звали її Люба.

Привів одного разу Альошка Любу до матері знайомитись, і тут Тетяна зрозуміла остаточно, що виріс її син, став справжнім чоловіком. І благословила молодих.

Відгриміло весілля, молодята почали вити власне гніздечко. Згодом пішли діти, а наймолодшого сина назвали Альошкою, і стала Тетяна багатою на рідню.

Однієї ночі прокинулася вона від шуму за вікном і пішла за звичкою до дверей. Відчинила їх і вийшла надвір. Наближалася гроза, недалеко сяяло.

– Дякую тобі, синку, – тихо сказала Тетяна у темряву, – тепер у мене цілих три Альошки, і всіх вас я люблю.

Зашуміло велике дерево біля ґанку, яке посадив її чоловік, коли наро дився син, а попереду блиснула блискавка, як сонячна посмішка Альошки.

– Все вони знають, все бачать і схвалюють, – думала Тетяна, зачиняючи за собою двері до хати…

Ось така сумна історія зі щасливим кінцем. Ставте вподобайки, залишайте свої думки в коментарях.