– Золото, а не дитина! Такий спокійний! Не плаче майже. Інші, як голосять, а цей, якщо й покличе, то тільки по справі. І хто тільки наважився відмовитися від такого подарунка?! Як можна?

Життя Вовки Кузнєцова почалося з того, що в ньому йому відмовили. Так просто. Без жодного приводу.

Мати привела його на світ серед ночі, промучившись десь близько години, і тут же, не розбираючи, чи дихає немовля, чи ні – загорнула його в якусь ганчірку і веліла співмешканцю викинути пакунок на смітник.

– Вранці сміття заберуть і шито-крито! Що встав? Іди, доки люди не прокинулися!

На щастя для Вовки люди, яких так боялася його мати, прокидалися рано. А співмешканець її, хай і не надто розумний мужик, у сміттєвий бак Вовку викидати не став. Залишив поруч. Та ще й прикрив якимось стареньким пальтом, викинутим кимось.

Так Вовка не замерз і дочекався сусідки, тітки Валі, яка вивела рано-вранці на прогулянку невгамовну свою Мушку, якій чомусь раптом так закортіло, що терпіти більше не було сили.

Гавкала Мушка голосно, вгамувати її було майже неможливо, а тому, тітці Валі не залишалося нічого іншого, як стиснути в кулаку її мокрий ніс, змусивши собаку замовкнути на пару хвилин.

Ледь не підстрибом вилетіла вона на вулицю в халаті й капцях, лаючи, на чому світ стоїть, свого чоловіка, який подарував їй на ювілей це хвостате непорозуміння, яке билося в її руках.

Мушка, на радостях збожеволівши від волі, нарізала пару великих кіл по двору, зробила свої справи, а потім раптом завмерла на місці, не звертаючи уваги на господиню, що тремтіла від ранкового холоду, поскиглила трохи, і дунула до сміттєвих баків, не звертаючи уваги на окрик тітки Валі:

– Куди помчала, скажена?! Стій! Кому кажуть?

Але Мушка зупинятись зовсім не збиралася. Вона добігла до сміттєвих баків, покрутилася навколо пакунка, де покректував Вовка, і раптом заволала так, що тітка Валя схопилася за серце.

– Господи! Що там? Що ти знайшла?

Цікавість виявилася сильнішою за обережність і тітка Валя відкинула вбік пальто, відвернула край ганчірки й завила не гірше за Мушку, оголошуючи двір закликом:

– Ой, люди добрі! Що ж це робиться?! Допоможіть!

Чоловік тітки Валі, дядько Мишко, спав зазвичай надзвичайно міцно. Розбудити його не могли ні гавкіт Мушки, ні перфоратор, який працював у сусідів чомусь виключно у вихідні, ні клопіт по господарству тітки Валі. Єдине, на що він реагував завжди та миттєво, – був плач його дружини.

– Валюша! Іду! – Ще до пуття не прокинувшись, дядько Мишко скотився з ліжка, і як був – у квітчастих трусах, пошитих йому дружиною, потопав у двір, ще не розуміючи, що трапилося, але точно впевненим в одному, що дружині потрібна допомога.

Побачене не тільки змусило дядька Мишка прокинутися остаточно, а й прогнало геть-чисто наслідки розпитої напередодні пляшки.

Дядько Михайло залишився у виграші й прийняв трохи зайвого, на що дружина йому нічого не сказала, а відправила спочивати, попередньо змусивши з’їсти великий бутерброд з ковбасою.

Нашвидкуруч обійнявши свою вірну дружину і змахнувши з її щік сльози, дядько Мишко скомандував:

– Заспокойся і зніми халат!

– Мишко!

– Валюша, не сперечайся! Він же замерзне!

Вовка, який ні сном ні духом поки що не знав, яку саме роль відіграють ці люди в його житті, почувши голос Михайла, подав свій. І нехай його писк не можна було назвати зверненням, як заклик для допомоги, він цілком знадобився.

Михайло, взявши з рук дружини теплий халат, спритно, сам собі здивувавшись, укутав у нього Вовку, і побіг до під’їзду, гаркнувши на Мушку, що крутилася під ногами.

– Додому!

Швидка приїхала доволі швидко. Вовку забрали.

Тітка Валя довго ще ридала на плечі в чоловіка, а потім схаменулась і пішла готувати сніданок, охаючи часом, і згодувавши Мушці чи не всю ковбасу, що залишилася в будинку. З жалості.

Кого жаліла тітка Валя більше, Мушку, немовля, знайдене вранці, або себе – так і залишилося загадкою навіть для неї самої.

І, здавалося б, на цьому все мало б і закінчиться, адже повертатися до цього подвір’я, де його мало не позбавили життя, Вові було ні до чого. Але доля розсудила інакше.

Їй чомусь сподобався цей хлопчик, що чіплявся за життя так, як не робили цього часом і дорослі, яких доля вподобала.

Вовка ж дивився на білу стелю лікарняної палати мовчки, накопичував сили, з апетитом їв і міцно спав, розчулюючи медсестер своєю невибагливістю.

– Золото, а не дитина! Такий спокійний! Не плаче майже. Інші, як голосять, а цей, якщо й покличе, то тільки по справі. І хто тільки наважився відмовитися від такого подарунка?! Як можна? Адже живий!

Відповісти на це питання Вовка, звісно, ​​поки що не міг. Він і не підозрював, що в нього є мати, і навіть батько, який, втім, не хотів знати ні про Вовку, ні про інших своїх дітей, яких розсипало-розкидало по просторах країни, з легкої його згоди.

Ці люди, зігравши свою роль у житті Вовки, канули в невідомість, і ім’я вигадала хлопчику медсестра, яка доглядала його, а прізвище дали те, яке вказали органи опіки.

– Ковальов буде. Як усі місцеві дітлахи-відмовники. Не сплутаємо потім…

У будинку малюка Вовку теж любили. Навіть балували, бо бачили, що хлопчисько не вередує, не вимагає свого, а тихо чекає, поки до нього підійдуть.

– Такого швидко заберуть. І гарний, і здоровенький. Куди вже краще?! Дивишся, і знайдуться батьки! – шепотіли між собою нянечки.

От тільки доля, спостерігаючи за Вовою, вирішила по-своєму.

Його справді забрали. І досить швидко. Однак його нова мама через пів року після того, як оформила всі документи, нарешті опинилася в положенні.

Вона вирішила, що чужу дитину виховувати зовсім не готова. Тож узяла та й повернула Вовку туди, звідки взяла. Як іграшку у магазині. Не сподобалася – віднеси назад. І всі справи.

Новий тато теж заперечувати не став. Він був радий, що скоро стане батьком не чужому хлопчику, а своїй дитині, на яку чекав довгих десять років без права на надію.

Усі лікарі в один голос стверджували, що стати батьком йому не дано. Природа, мовляв, не дозволяє.

Вовка, як і на початку свого нехай і короткого, але бурхливого, наповненого дивними подіями життя, нічого до ладу не зрозумів.

Засмутився лише тому, що його припинили брати на руки ночами та співати колискові. Це було дивно, але Вовка досить швидко забув про це, як часто забувають люди хороше, чомусь пам’ятаючи лише погане.

Хлопчику така функція була по малоліттю не доступна, а тому він знову дивився на білу стелю, слухняно їв кашу, і радів, коли хтось пестив його, хоч це і не віталося.

Усіх не пошкодуєш, а рук завжди не вистачає. Справу робити треба, а не нюні розводити!

Вдруге за ним прийшли, коли йому вже виповнилося три.

– Я – Вова! – серйозно заявив він, простягнувши руку людині, яка хотіла стати йому батьком. – Осінь!

– Він що, дивакуватий? – здивовано скинув брову чоловік і переглянувся зі своєю гарною, наче картинка дружиною. – Ні-ні! Нам потрібна здорова дитина! Цей хлопчик не підходить.

Звідки йому було знати, що Вовка просто хотів поділитися новими знаннями, отриманими напередодні від улюбленої нянечки. Та, поставивши Вовку на підвіконня, водила пальцем по склу і примовляла:

– Бачиш, Володя, осінь прийшла! Дощиком заплакала, килим із листочків розстеляє. Гарно, правда? Осінь – твоя подружка!

– Ти народ ився у вересні, малюку. Може, розщедриться доля та принесе тобі щастя саме зараз? Батьків би тобі добрих! От добре було б!

Доля, мабуть, прислухавшись до слів нянечки, відвела від Вовки лихо. І ті, хто вже був готовий забрати його, просто розвернулися і пішли.

Вовка, який, звичайно, не зрозумів, що за люди це були й для чого приходили, вже наступного дня і думати забув про них.

Він не підозрював, що доля вже зітхнула, поводила пальцем по склу не надто чистого вікна, зовсім, як нянечка, і вирішила, що настав час і потурбуватися про щастя.

Насамперед вона зазирнула у той двір, де знайшли колись Вовку. І що вона там побачила?

Валентину. Та, як завжди, зрання вигулювала Мушку. Стояла посеред двору, дивилася у бік сміттєвих баків і зітхала так, що навіть доля перейнялася, знаючи історію цієї жінки.

Колись, на зорі своєї молодості, Валя була живою душею. Раділа кожному дню, примудрялася встигати й вчитися, і працювати, і, головне, – мріяти. І мріяла вона, ні багато ні мало, – а про велике кохання.

Краси Валюша була невеликою, а тому сподіватися на те, що буде вибір, їй особливо не доводилося.

Але мріяти їй ніхто заборонити не міг! Навіть мама, яка охала, дошиваючи Валі нову спідницю:

– Коротше б, так, доню? Як дівчата зараз носять. Та тільки … Ніжки для цього потрібні довші й красивіші, звичайно. Нічого! Ми іншим візьмемо!

– Чим, мамо? – сумно зітхала Валентина, роздивляючись себе перед дзеркалом.

– Якщо є недоліки, то й переваги знайдуться. Волосся у тебе густе, гарне. Очі красиві. Вії світлі? Це можна виправити. Талія не те щоб тонка? Кофтинку потрібно правильну підібрати до цієї спіднички.

– І будеш ти в мене перша з красунь, Валентино! Повір, жінку прикрашає зовсім не природа, а те, як вона відноситься до себе. Любить себе, вміє цінувати те, що в ній є, то хоч крива і коса буде, а за нею табунами бігатимуть.

– Чому, мамо?!

– Тому, що відчувають це чоловіки. І подобається їм таке. Часом глянеш – гарна, ну просто око не відвести, а одна. І поневіряється бідна, і зрозуміти не може, чому так.

– А на іншу подивишся – маленька, сіренька, непоказна, а поряд з нею такий чоловік, що тільки ахнеш! Чому так?

– А я тобі скажу! Знає вона про себе щось. Секрет свій. А відгадку нікому не каже. Таїть, розуміючи, що у цьому її сила.

– І в мені ця сила є?

– А як же? Кожній вона дається, та не кожна нею користуватися вміє. Ану, одягай! І побачимо, як сяде обновка. А потім подумаємо, що ще можна зробити.

Стараннями мами Валя навчилася наводити красу, вибирати собі вбрання і дивитися на хлопців так, щоб бачити не тільки гарненьку фізіономію. Вона вже зрозуміла, що кохання треба шукати, і здаватися не збиралася.

Намагання її успіхом увінчалися не відразу. Валя встигла й інститут закінчити, і на роботу влаштуватися, а того самого так і не зустріла.

А потім батьки купили їй машину. Уживану, яка вимагає догляду, але справлялася з основною своєю роллю. Тепер Валі не треба було схоплюватися ні світло, ні зоря, щоб встигнути на роботу вчасно, бо громадський транспорт у містечку ходив дуже погано.

Та й батькам відпала потреба наймати машину, щоб відвезти навесні на дачу розсаду і повернутись восени з урожаєм, який, хоч і був небагатим зазвичай, а таки служив предметом гордості батька Валентини. Грядками займався зазвичай він.

За кермо Валентина сіла з побоюванням, але водити навчилася досить швидко. Як і доглядати за своїм залізним конем.

Для цього потрібний був хороший механік, і Валентина, розпитавши колег та знайомих, такого знайшла. Михайла.

Роман їхній був спокійним. Букети, цукерки, знайомство з батьками. І ніхто навіть не здивувався, коли Валентина оголосила, що одружується.

– Валюшка, ми тебе вітаємо! Мишко – хороша людина! Та ви з ним і схожі. Щастя та любові вам!

Істину цю, сказану кимось схожим, Валентина зрозуміла лише через багато років, спостерігаючи за сімейними парами. Ті, у кого ладналося, і справді були чимось невловимо схожі.

Деколи не зовні, але було щось у них таке, що дозволяло зрозуміти – ці люди не просто разом. Вони вросли один в одного, розуміючи з півслова та напівпогляду.

Можливо тому, коли лікарі оголосили Валентині та Михайлу, що дітей у них не буде, вони лише переглянулись і зітхнули, не змовляючись потягнувшись один до одного.

Сплели руки, давши відчути половині своє плече, і сховали біль, щоб поділитися нею тільки між собою, наодинці, в тиші подружньої спальні.

– Як же, Мишко … Ти ж дитину хотів …

– Я тебе хотів, Валюшко. А діти… Добре, коли вони є. Але й без них проживемо. Головне, що ти поряд!

Вони більше не порушували цієї теми. Кожен переживав те, що трапилося по-своєму, але не відпускаючи руки один одного. Удвох легше…

Минав час, біль затих, і Михайло з Валентиною вже змирилися з тим, що їхня родина – це тільки він та вона. Батьки пішли один за одним, залишивши на душі у «дітей» світлий смуток та добру пам’ять.

У хаті з’явилася Мушка. І все так і йшло б своєю чергою, якби доля не вщипнула за зад Мушку, змусивши її загавкати в той день, коли на світ з’явився Вовка.

З того часу Валентина втратила спокій. Їй раз у раз снився ранній осінній ранок, прохолодний, що пахнув прілим листям і вогкістю.

Вона знову йшла подвір’ям, поглядаючи на собаку, і вже сама чула тоненький дитячий плач, який кликав її кудись.

Валя прокидалася в липкому поті, намагаючись збагнути, де вона і що їй потрібно зробити, і щоразу натикалася на стривожений, уважний погляд чоловіка.

– Що ти, Валюша?

– Сон приснився…

– Поганий?

– Не знаю, Мишко… Ох, не знаю…

Вперше Валентина приховувала свою тривогу від чоловіка. Боялася сказати йому про те, що прокидається, відчуваючи крихітну голівку на своїй долоні.

Вона тримала її буквально хвилину, поки чоловік кутав малюка в її халат, але це відчуття тепер просто переслідувало її.

А Михайло теж мовчав. Бачив, як вплинула на дружину страшна знахідка, і боявся порушувати цю тему, побоюючись розхвилювати Валентину ще більше.

Він розумів, як їй було тримати на руках чужого малюка, викинутого кимось без жодного жалю. Їй, готовій стати матір’ю та любити, було відмовлено у цій милості. А комусь це неоціненне, про яке вона так молила, виявилося непотрібним.

Вони, можливо, ще довго мовчали б, оберігаючи один одного, але трапилося лихо. Зникла Мушка.

Валентина вивела її, як завжди, на подвір’я, дозволила зробити свої справи, і нахилилася, щоб прибрати за собакою. А коли впоралася, зрозуміла, що Мушки на подвір’ї немає.

Це було дивно. Собачка була досить розумною, від господині далеко не відходила і чужого до себе не підпустила б.

Валентина оббігала сусідні подвір’я, зазирнувши під кожен кущ і кличучи Мушку. Повернулась додому та зателефонувала чоловікові, щоб продовжити пошуки вже разом.

Але Мушка, як у воду канула.

Два дні та дві ночі Валя плакала і блукала районом, намагаючись знайти собачку, а на третій день Мушка з’явилася сама. Брудна, мокра, бо на вулиці йшов дощ, – але жива.

– Мушко! Радість моя! – Валентина підхопила собачку на руки. – Де ж ти була?

Мушка лизнула господиню в ніс, підставляючи їй кудлату голівку і просячи погладити, а Валентину ніби громом вразило.

Маленька, округла голова Мушки чомусь нагадала їй іншу, ту саму, яку Валя тримала в долонях лише хвилину.

– Мишко! – Голос Валентини зірвався, але чоловік уже поспішав до неї, розуміючи, що буде сказано щось дуже важливе.

Вперше того вечора Валентина розповіла чоловікові про все. І про свої страхи, і про мрію, і про те, що не йде в неї з голови той хлопчик, якого вони знайшли осіннього ранку з Мушкою.

– Як гадаєш, забрали його вже в сім’ю? – шморгала Валентина почервонілим носом і витираючи сльози кухонним рушником. Хустка вже не справлялася.

– Не знаю, Валюша. Але спробувати дізнатися про щось можна. У мене вся наша опіка машини лагодить. Щось та розкажуть. Якщо його забрали, то й слава Богу! А якщо ні…

Михайло не став продовжувати. Просто обійняв дружину, за звичкою підставивши плече, і пробасив:

– Спати ходімо! Ранок вечора мудріший!

А через пів року Вовка подивиться в очі жінці, яку він зовсім не пам’ятатиме, і простягне руку високому, міцному чоловікові:

– Я – Вова.

І Михайло обережно потисне протягнуту долоню, а потім гляне на дружину:

– Досить ревти, мати! Додому нам час.

Ось така сумна історія зі щасливим кінцем трапилася з маленьким Вовкою. Прикро, що таким недолугим матерям Бог дає немовлят, а жінкам, які хочуть цього до нестями – відмовляє у своїй милості. Але, нічого не вдієш, – таке несправедливе життя…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!