Зовиця поїхала на манікюр, залишивши мені чотирьох дітей, і тоді я вигадала, куди їх подіти

– Бувай! – крикнула Ірина. Нахабна та безпардонна сестриця мого чоловіка Костика чомусь вирішила, що я безплатна нянька для її чотирьох дітей.

Я, звісно, ​​люблю дітей, суто гіпотетично хочу і своїх власних. Але це не діти, це бісенята. Після них залишаються руйнування, як після урагану.

У зовиці було четверо дітей – Марійка, Даша, Ганна та Арсеній. Ірина називала його Сеня. Це звучало як знущання з дитини, якій і без того дісталося народитися в цій сім’ї.

Сені було два роки. Він був гучний. Коли хлопчик кричав, здавалося, що спрацювала сигналізація, або сусіди увімкнули перфоратор.

Я тоді лише перейшла на віддалення. І рідня Костянтина негайно вирішила, що я перетворилася на якусь пані, яка лежить на отоманці й млосно помахує віялом.

– Ти ж дома сидиш, – говорила свекруха, – у тебе багато часу!

Спершу мене все влаштовувало. Діти приїжджали на кілька годин, я годувала їх макаронами з сосисками. З різносолами я особливо не морочилася, та вони нічого й не їли.

Ми малювали аквареллю, збирали пазли, грали у настільні ігри. Семирічна Марійка показувала мені відео з танцями.

Потім Ірина забирала їх, дякувала якось так, між іншим. Неначе я була зобов’язана це робити за якимось негласним сімейним контрактом.

– Ти їх так любиш, – сказала вона якось, і в голосі її було щось на кшталт поблажливої ​​похвали, – це тебе готує до материнства, між іншим. Тож ти маєш бути мені вдячна. Де ти ще такий досвід отримаєш?

Мені було тридцять чотири роки. І питання про дітей стояло в нашій родині приблизно так само гостро, як питання про купівлю дачі. Тобто, теоретично хотілося, а майже весь час відкладали.

Ірина до тридцяти двох років народила вже чотирьох. Вона дивилася на мене, як на неповноцінну. І за спиною нарікала, що братові час би вже стати батьком.

Потім вона почала залишати своїх дітей зі мною на ніч.

– Просто одну нічку, – щебетала вона, вже однією ногою стоячи за порогом, – у нас із Сергійком річниця, ти ж розумієш. Ми хочемо побути вдвох.

Я розуміла. Особливо після того, як Сеня прогорлав три години поспіль, тому що у нього різалися зуби. А Ганнуся забруднила фарбами мій диван і бабусин плед.

Костик почав затримуватись на «нарадах». Які чомусь влаштовувалися в ті дні, коли зовиця привозила нам із ночівлею своє потомство. І щоранку я думала, що моє життя десь звернуло «не туди».

Діти залили мій робочий ноутбук компотом на третій місяць свого перебування у нас на перетримці. П’ятирічна Даша хапала все, що погано лежало.

Особливо, якщо воно було блискуче чи солодке. Я зайвий раз не могла відійти до вбиральні, бо боялася повернутися до попелища.

Костик заспокоїв мене:

– Ну, купимо новий ноутбук. Що ти засмутилася? Це лише залізяка!

Він сказав це так, ніби йшлося про зламаний гребінець. Новий ноутбук ми, звісно, ​​купили. Ось тільки вся моя проєктна документація загинула разом зі старим. А я працювала в архітектурному бюро.

На нарадах в режимі онлайн за моєю спиною репетував Арсеній. Маша постійно забігала з питаннями про вечерю.

Ганна одного разу з’явилася в кадрі в костюмі Єви, бо було жарко. Мій керівник Вадим Ігорьович після третьої такої наради сказав:

– Вікторіє, ви або працюйте, або виховуйте дітей. Поєднувати не виходить. Даю вам останній шанс. Захист нового проєкту двадцятого числа. Якщо провалите – ми розпрощаємося.

Цей проєкт був моєю останньою надією. Житловий комплекс на набережній, складна документація, три місяці підготовки.

Я сиділа над ним ночами, коли діти спали. Вставала о п’ятій ранку, щоб попрацювати до їхнього пробудження. Я буквально жила цим проєктом.

Двадцятого числа я прокинулася о пів на сьому від крику. Ганна кричала, що Марія її вкусила. Марія репетувала, що Ганна перша почала. Тим часом Даша мовчки розмальовувала мої білі шпалери кольоровою гуашшю.

Ірина стояла у дверях і зворушливо посміхалася:

– Художниця росте!

Я й не чула, як вона увійшла, та ще й так рано. У неї були ключі від нашої квартири. Ірина посміхалася своєю пташиною фальшивою усмішкою.

Не знаю навіть, навіщо вона заходила, може, переконатись, що всі живі?

– Ну, гаразд, – сказала вона. – Якщо у вас все добре, то бувайте. А мені до десятої на манікюр треба. Потім до косметолога. Я дітей надвечір заберу. Або завтра вранці, як вийде. Я подзвоню!

Двері зачинилися. Я навіть не встигла сказати, що в мене о десятій захист проєкту, зовиці вже й слід застиг.

Я зателефонувала Кості. Руки тремтіли, усередині все тремтіло від хвилювання та обурення.

– У мене захист о десятій, – сказала я. – Дуже важливий. Забери, будь ласка, дітей. Твоя сестра мене навіть не вислухала. Їй важливіше манікюр та косметолог!

– Віка, я на роботі, – відрізав чоловік байдужим голосом. – Не перебільшуй. Вони ж просто діти. Увімкни їм мультики.

Я поклала слухавку, бо доводити щось було марно. Подивилася на дітей і сказала:

– Одягаємось. Швидко. Ми їдемо на роботу до дядька Кості. У справжній офіс!

– Ура! – у чотири голоси закричали діти.

За сорок хвилин я увійшла до офісу чоловіка. Його секретарка Олена була класичною представницею своєї професії.

Вона розгублено кліпала накладними віями, намагаючись збагнути, що робити. Тому що інтелектом вона не була обтяжена.

– А Костянтин Андрійович на нараді, – пролепетала Оленка. – До нього не можна.

– Чудово, – сказала я, відчиняючи двері в кабінет чоловіка. – Значить, дітей ніхто не потурбує. Діти, заходьте. Ось тут сидітимете з дядьком, поки він радиться. А я пішла.

Я посадила дітей на шкіряний диван, котрий Костя так любив. Дала Марійці свій старий телефон із мультиками, поклала на стіл пакет із печивом та соком.

– Подзвони Ірині сам, – сказала я чоловікові, який вискочив з переговорної, червоний, наче з лазні. – Це твоя сестра та твої племінники. А значить – твої проблеми.

Я пішла. Але додому не поїхала. Я знала, що чоловік буде телефонувати, або доручить секретарці Оленці привезти дітей назад додому. Тому я взяла ноутбук і поїхала в готель, де мене ніхто не знайшов би й не потривожив.

Я під’єдналася до захисту в дев’ять п’ятдесят три, схвильована, почервоніла. Вадим Ігорьович дивився на мене через екран із підозрою.

– Вікторіє, у вас все гаразд?

– Тепер так, – сказала я і розпочала презентацію.

Я отримала цей проєкт, залишилася в готелі ще на добу просто тому, що не хотіла повертатися до божевільні та з’ясовувати стосунки з чоловіком. А ще тому, що вперше за пів року я могла побути у тиші.

Костя приїхав до мене наступного вечора. Обличчя його було змучене, під очима кола, на сорочці пляма від чогось помаранчевого.

– Мене мало не звільнили, – сказав він. – Арсеній розбив вазу у приймальні. Маша нагрубила партнерам. Ганна перекинула монітор.

– Тепер ти розумієш, – сказала я, – як мені було щодня виносити нашестя твоїх племінників?

Він мовчав. Потім сів на ліжко, уткнувся обличчям у долоні.

– Я не думав, що так важко, – сказав він винувато.

Наступного тижня Ірина зателефонувала зі звичним своїм «а можна дітей вам закинути на годинку». Костик узяв у мене слухавку.

– Ні, – сказав він. – Більше не можна. Найми няню.

Ірина кричала щось про сім’ю, про родинні зв’язки, про те, що ми егоїсти. Костя поклав слухавку. І у нашій квартирі, нарешті, стало тихо.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!