– Зоя, ну що ти мовчиш? Ти не хочеш мене ні про що спитати? – Про що? – Де ти був двадцять дев’ять років? – У своїх думках я давно тебе поховала. А ти, виявляється, ось, живіший за всіх живих! Виходить, що просто покинув нас, про що тут говорити?

Зоя стояла у черзі супермаркету і почувала себе дуже незатишно. Вона спиною відчувала погляд, який обмацував її з довгої черги людей з візками продуктів.

Жінці було настільки дискомфортно під цим пильним поглядом, що, розплатившись на касі, вона метушливо закинула продукти в пакет, і майже бігцем кинулася з супермаркету.

Але погляд не відпускав. Навіть коли автоматичні двері магазину залишилися позаду, і жінка йшла на паркування, погляд переслідував її.

А коли Зоя пікнула сигналізацією своєї старенької автівки й відчинила багажник, збираючись закинути туди пакет із продуктами, погляд матеріалізувався в голос:

– Зою, вітаю! Ти мене не впізнала?

Час ніби зупинився. Як у сповільненій зйомці жінка поклала пакет у багажник і закрила його, так і не озирнувшись на голос. Усередині цієї, зовні спокійної жінки, вирувала буря емоцій.

“Не впізнала?!! Та як же не впізнати?”

Впізнала з першої секунди! Коли, обернувшись на чергу в супермаркеті, просто швидко ковзнула очима по цій особі!

Як же можна не впізнати людину, за яку виходила заміж, плануючи прожити разом все життя і від якої тридцять років тому народила дитину?

Зараз, стоячи на парковці біля своєї машини, Зоя повільно обернулася до чоловіка.

– Доброго дня, Гено, – просто сказала вона.

Чоловік улесливо підскочив до Зої.

– Я зрозумів, ще там у черзі, що ти мене впізнала. Але пішла… Не хочеш мене бачити? Що ж.. Тебе можна зрозуміти, але я дуже хотів би з тобою поговорити.

– Це твоя машина? Давай сядемо в неї.

– Ну що ж, давай сядемо, – так само повільно, ніби в трансі відповіла Зоя.

Слова колишнього чоловіка долинали до неї, немов через товщу води. Їй здавалося, що вона розмовляє з небіжчиком, давно й сумно оплаканим…

…Двадцять дев’ять років тому, коли синові був лише рік, чоловік поїхав на заробітки й зник без сліду. Лише один раз він надіслав звістку, що дістався до пункту призначення, і з того часу ні слова, ні звістки.

Зоя намагалася шукати чоловіка. Вона поїхала сама в місто, де планував працювати чоловік, але на заводі, куди він прямував, їй відповіли, що чоловік так і не з’явився і не ставав до роботи.

Десять років після цього Зоя не давала спокою поліцію, ходячи туди, як до себе додому, сама подавала оголошення про розшук, не опускала рук.

Тільки потім вирішила, що чоловіка нема в живих, що з ним щось трапилося. Ну не міг він просто виїхати та кинути її з дитиною. Адже у них було все добре!

Так, постійно не вистачало грошей, вони перебивалися з хліба на воду, але Зоя не нарікала. А Геннадій був увесь час у пошуках, йому хотілося кращого життя, грошей. Саме тому він і подався на заробітки.

Зоя сіла за кермо своєї автівки, а колишній чоловік сів поруч, на пасажирське сидіння. Між ними виникла незручна пауза, яку трохи прокашлявшись порушив Геннадій:

– Зоя, ну що ти мовчиш? Ти не хочеш мене ні про що спитати?

– Про що? – обернувшись, і вперше подивившись чоловікові прямо в обличчя, спитала Зоя. – Де ти був двадцять дев’ять років?

– У своїх думках я давно тебе поховала. А ти, виявляється, ось, живіший за всіх живих! Виходить, що просто покинув нас, про що тут говорити?

– Я не кидав вас, Зою, – Гена зробив рух у бік дружини, ніби маючи намір схопити її за руку, але наткнувшись на її колючий погляд, обсмикнувся.

– Вислухай мене, я хочу все розповісти. Тоді, коли я поїхав на заробітки у потязі я сильно хильнув та сів грати з каламутними особами. А вранці, коли протверезів, вони мені повідомили, що я винен їм дуже велику суму грошей.

– І якщо я її не виплачу, вони дістануться моєї родини. Тобто до вас із сином. У мене відібрали документи та змусили відпрацьовувати борг. Я працював на фермі у Закарпатті, орав як кінь.

– Практично без сну та харчування. Але борг не зменшувався, а ніби навпаки, зростав. Тоді я намагався втекти. Мене впіймали, відлупцювали. Я не міг, розумієш, не міг повернутись до вас!

– Тим самим я поставив би під загрозу тебе із сином. Я дізнався про цих людей, вони б і до вас дісталися. Мені залишалося лише оберігати вас із Сашком, не подаючи про себе звісток. Так тривало кілька років.

– Потім цю ферму накрила поліція і всі роботяги розбіглися хто куди, зокрема і я. Але на той час у мене було підірвано здоров’я і сам я був схожий на безхатька. Чи я був би вам такий потрібний?

– Вирішив, що повернуся, коли зможу встати на ноги. Життя мене помотало, сильно помотало. Розкажи мені, Зою, про нашого сина. Яким він виріс?

– Яким виріс, – задумливо пробурмотіла Зоя, – нормальною людиною. Після твого зникнення ми ледве зводили кінці з кінцями.

– Як тільки вдалося Сашку в ясла влаштувати, я вийшла на роботу, а коли він до школи пішов, на двох роботах працювала, а ще, ночами в під’їздах мила. Так що нічого, викрутилися!

– Можна сказати, і на ноги встали. Сашко одружився сім років тому, у них із дружиною донька росте, наша з тобою внучка, виходить. Років зо три тому вони з дружиною купили квартиру.

– Трохи я допомогла, інше – самі заробили. Сашко у нас працьовитий і дружину до пари собі знайшов.
Зоя розповідала трохи відтанувши.

Коли чоловік зник, щось подібне до розказаної ним історії, звичайно ж, спадало на думку жінці. Але вона не вірила, що за всі ці роки не можна було подати жодної звістки про себе.

А ось, виявляється, воно як! Геннадій не подавав звісток про себе, щоб не нашкодити їм! На місто опускався вечір. Змінювалися машини на парковці, поряд із машиною Зої, а чоловік із жінкою все ще розмовляли.

Геннадій розповідав про всі нещастя, перенесені ним за довгі роки, а Зоя про свою боротьбу за шматок хліба для сина, важку працю і безсонні ночі, проведені за миттям підлоги.

Через деякий час Гена знову спробував взяти руку Зоїну, і вона вже не заперечувала.

– Зою, я хотів би познайомитися із сином.

– Так, звичайно, – жінка глянула на годинник на приладовій панелі. – Вони з дружиною мають бути вдома. Поїхали просто до них. Ти розкажеш Саші свою історію.

Попри очікування Зої, Олександр до розповіді батька ставився скептично, і не поспішав кидатися до нього в обійми, і тим більше розкривати своє серце.

– І що ж це виходить, усі ці роки ти був на гачку, і не міг нам нічого про себе повідомити? – з недовірливим мруженням запитував син.

– Не міг лише перші років сім-вісім. Я тоді з часу збився, – винувато посміхнувся чоловік. – Ну, а потім я думав, що не потрібний вам такий. Я ж окрім твоєї мами ні з ким більше не жив, все життя один, тільки про вас думав.

– Я не зміг більше без вас… Не зміг не спробувати побачити, дізнатися, як ви жили всі ці роки.

– Ти не можеш мене пробачити, синку, я розумію. Я, мабуть, піду. Геннадій підвівся зі стільця, і низько опустивши голову вийшов у передпокій.

– Гено, стривай. Я з тобою, – крикнула йому слідом Зоя. Потім звернулася до сина:

– Синку, ну що ж ти? Це ж твій батько! Він же все пояснив. Скільки горя в житті хапнув, я не думала, що в тебе таке черство серце!

– Мамо, ти йому віриш? – почав було Сашко, але домовити не встиг, бо Зоя вискочила з квартири, слідом за Геннадієм.

Зоя привела колишнього чоловіка до своєї квартири, що дісталася їй від матері, вже після зникнення Гени. Геннадію не було де зупинитися в цьому місті, він приїхав сюди спеціально, щоб зустрітися з дружиною та сином.

Зоя залишила Гену переночувати, потім погостювати ще день, і ще. А потім він так і залишився, і не згадував про від’їзд.

У жінки немовби відкрилася друга молодість. Вона купалася в променях турботи та уваги чоловіка. Ніколи в молодості Гена не був такий галантний, як зараз. Чоловік передбачав усі Зоїні бажання.

Приносив їй уранці каву в ліжко. Зоя була щаслива, тільки одне затьмарювало це безхмарне життя – вічне невдоволення сина, коли він приходив у гості до матері.

Олександр не вірив батькові, не пробачив його, і весь час намагався розкрити матері очі на це раптове повернення. Але Зоя не слухала сина, тільки докоряла йому за жорстокосердя.

Коли Геннадій прожив разом із Зоєю близько двох місяців, вона завела розмову про майбутнє:

– Може, поїдеш у своє місто, продаси свою кімнату і переберешся до мене назавжди? Тут можна буде знайти тобі роботу. Сашко у нас не остання людина на комбінаті, думаю, він не відмовить у допомозі.

– Стривай, Зою, – перервав її Гена. – Насправді я не все тобі розповів. Ти навіть не уявляєш, з якою радістю я зробив би все те, що ти мені зараз пропонуєш! Але, на жаль, це неможливо.

– Свою кімнату мені все одно доведеться продати, але з іншої причини. Річ у тім, що в мене невиліковна хвороба.

– Зоя, не переривай, – зробив чоловік жест рукою, бачачи як округлився рот дружини в спробі щось сказати, – так, я знову збрехав тобі.

– Я б може ніколи не наважився з’явитися вам на очі, як би того не хотів. Але розуміючи, що мені недовго залишилося, я вирішив побачитися з єдиними рідними та коханими мною людьми, за все моє життя.

– Невже нічого не можна зробити, – не витримавши довгого монологу, закричала Зоя, – не завжди ж ця хвороба вирок, яка у тебе стадія? Можна ж лікуватися.

– Так, лікуватися можна. Тільки вся безплатна допомога мені надана, і вона не дала результату. А на подальше лікування потрібні гроші. У мене їх нема.

Наступного дня Зоя прийшла до сина. Вона розповіла йому про діагноз батька та про те, що вона оформила великий кредит під заставу своєї квартири. Мати попросила зробити те саме Сашка.

– Мамо, ти що? Хочеш, щоб я теж узяв кредит, під заставу своєї квартири? Ти хочеш загнати нас у довічну кабалу, чи позбавити житла, а заради чого?

– Заради життя синку, життя твого батька! Не хвилюйся, коли ми його вилікуємо, він теж піде працювати. Ми виплатимо, виплатимо ці кредити. Головне, щоб він жив! Невже заради рідної людини ти не можеш?

– Заради рідної?!! – не дав матері домовити Саша, – якого рідного? У мене рідна ти, дружина, дочка. Більше рідних людей я не маю. Цього чоловіка я не знаю! А що він зробив заради нас?

– Ось ти, горбатилась на трьох роботах, сама ходила в недоносках, але мене одягала. Зайву гривню на себе не витрачала, щоб зараз я жив ось так, – Олександр розвів руками убік.

– Ти дала мені старт у цьому житті, і тобі, якщо знадобиться, я віддам все, квартиру й всі накопичення. Але не йому!

Розмова з сином не задалася, Зоя пішла від нього скривджена і засмучена. Але Гена її заспокоїв:

– Нічого страшного. Сашка теж можна зрозуміти, я для нього чужа людина. Твоїх кредитних грошей поки що вистачить. Спробуємо розпочати лікування на них, а там далі буде видно.

– Я поїду з тобою. Найму квартиру поруч із клінікою, де ти лікуватимешся. Я більше не залишу тебе одного. Завжди буду поряд! Чоловік зворушився, його очі зволожилися.

– Звісно, ​​Зою. Дякую тобі, мені так важлива твоя підтримка. Для мене буде щастям, якщо ти будеш поряд.

Прокинувшись уранці того дня, на який було призначено від’їзд до клініки, Зоя не виявила поряд із собою Геннадія. У квартирі було незвично тихо, хоча зазвичай Гена, щойно прокинувшись, вмикав телевізор.

Спочатку Зоя подумала, що чоловік просто вийшов у крамницю, згадавши, що не докупили щось до від’їзду. Але якою ж тривогою наповнилося її серце, коли вона побачила, що сумки з речами Гени немає на місці, як, втім і кредитних грошей, які Зоя перевела в готівку на прохання чоловіка.

Тремтячими руками жінка почала набирати номер Гени, але абонент був недоступний. Вона набирала знову і знову, але нічого не змінювалося.

Раптом Зоя усвідомила, що не знає адреси проживання Геннадія, ніколи не цікавилася. Жінка намагалася дзвонити синові, але ображений Олександр не взяв слухавку.

Цілий день Зоя простояла біля вікна, дивлячись у двір багатоповерхівки, сподіваючись побачити Гену, що повертається.

Не могла, ну не могла вона повірити, що чоловік знову її покинув, і не просто покинув, а обдурив, розвів на гроші, як зараз кажуть.

За кілька годин ноги жінки не витримали чатування біля вікна, та й серце почало поколювати. Зоя пройшла до спальні й кинулась ниць на ліжко.

В цей час вона почула, як двері квартири хтось відчиняє своїм ключем. Це міг бути лише син. Олександр знайшов заплакану матір у спальні, на ліжку, і кинув на це ж ліжко, пакет із грошима.

– Не плач, мамо! Ось твої гроші! Я відразу запідозрив недобре, коли цей пройдисвіт приїхав. Коли приходив до вас у гості, перевірив його документи, які він, до речі, ретельно ховав.

– Він мешкає зараз під іншим ім’ям. І коли ти позичила кредит, я через знайомого в поліції пробив його. У цього пройдисвіта мало не в кожному місті по сім’ї!

– Нещодавно зовсім молоденька дівчина народ ила від нього. Сам він за все життя ніде не працював, кілька разів залучався за шахрайство.

– Я на роботі відгули взяв і два дні просидів у машині, на подвір’ї твого будинку, чекаючи на момент, коли він вирішить злиняти з грошима. І дочекався…

– Притис “тата” вже на вокзалі, забрав гроші й дуже переконливо порадив ніколи в наше місто не повертатися. Сашко сів на ліжко та обійняв заплакану матір, яка одразу уткнулася обличчям у синове плече.

– Забудь про нього, мамо! Я тебе більше нікому не дам образити! Але й ти не будь такою довірливою! – Вирішив напоумити син, і ще міцніше стиснув її в заспокійливих обіймах. Як кажуть, – добре все те, що добре закінчується…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з приводу вчинку матері? Підписуйтесь на сторінку, щоб не пропустити нові історії! Буду вдячна за вподобайки!