– Зрадникам не місце у нашому житті!

До того часу, як Олі виповнилося тринадцять, все в їхній родині було добре. Жили небагато, але й не бідували. Мама працювала медсестрою, а батько на заводі. Така типова родина з невеликого міста.

Але раптово все змінилося. Олін тато якось прийшов із роботи, і вони з мамою зачинилися на кухні, щось бурхливо обговорюючи.

Олі не дозволили бути при розмові, але дівчинка все одно тихенько підслухала під дверима. І коли до неї дійшов сенс бесіди, її руки затремтіли, а на очі набігли сльози.

– Як ти міг? – Кричала мама. – У нас донька! Ми вже п’ятнадцять років у шлюбі!

Тато щось пробурчав у відповідь, на що мама розплакалася ще більше. Загалом сенс цієї розмови був простий, – тато зрадив маму.

Того ж вечора батько Олі зібрав речі й, поцілувавши доньку, поїхав з дому. Як пізніше Оля дізналася, до іншої жінки.

З нею він, зрештою, й одружився, попередньо оформивши розлучення з мамою, і у них народ илася донька.

Все це Оля знала від своєї тітки – сестри тата. Тому що мама категорично заборонила їй бачитися з батьком.

– Зрадникам не місце у нашому житті! – казала вона, а після цього діставала келих. А потім келих було замінено на чарку, і таке траплялося вже не раз на тиждень, а щодня.

Мама Ольги не просихала, її звільнили з роботи й стало зовсім туго. Але від батька вона гроші брати відмовлялася – надто сильна була на нього злість і образа.

Здавалося, мама намагалася викреслити його з життя, і їй це вдалося. Якоїсь миті тато залишив свої спроби налагодити з дочкою контакт, і повністю присвятив себе іншій родині.

Закінчивши школу, Оля вступила в інститут на заочне відділення та влаштувалася на роботу. Потрібно було десь брати гроші на їжу та оплату комунальних послуг, бо якраз до цього моменту й сталося звільнення мами.

Але залежність була обумовлена ​​сильними душевними ранами, які Олі не вдалося б залікувати. На жаль, коли дівчина закінчила університет, матері не стало.

Природно, що через велику кількість міцного і погане харчування, у мами з’явилася купа різних болячок. Ось і не витримав організм.

На похорон мами несподівано приїхав батько, якого вона на той момент не бачила вже близько десяти років. Він, звичайно, постарів, але виглядав дуже добре.

І це дуже розлютило Олю. Йому, значить, добре живеться, а мама так рано пішла з життя. Тато хотів поговорити зі своєю донькою, але та лише гаркнула, щоб він йшов.

– Зрадникам тут не місце! – повторила вона слова своєї мами.

– Доню, я хочу лише допомогти тобі, – намагався розвинути діалог батько. – Я розумію, що ти мені не пробачиш, але від допомоги не відмовляйся.

– Допомагай своїй коханій дочці, а не мені, – відрізала вона, йдучи якомога далі від батька.

Як би сумно це не звучало, але без мами Олі стало простіше жити. Не треба було переживати, що вона щось утне, бувши не тверезою.

Не потрібно було ховати гроші, відкладені на сімейні потреби. Та й компаній ніяких більше не з’являлося у їхньому будинку. І хоч Оля шалено сумувала, вона, нарешті, зажила своїм життям. Але це було ненадовго.

Через пів року, як не стало мами, вона дізналася про приголомшливу новину: її батько зі своєю дружиною потрапили в дорожню пригоду. На жаль, вони не вижили.

Отак Оля за рік втратила обох батьків. І хоч з батьком вона й не спілкувалася, все ж таки її гріла думка, що він є. А тепер усе.

– Таке горе, – похитала її тітка головою, розповідаючи цю історію своїй племінниці. На диво, з нею в Олі збереглися теплі стосунки.

– І, головне, Ганнуся залишилася сиротою… Відразу двох батьків втратити, у сім років…

Оля здригнулася. Вона й забула про свою сестру. З іншого боку, Оля теж залишилася сиротою, та й чому вона повинна хвилюватися про дитину, яку навіть не знає.

Але, попри ці докази, Оля все ж таки запитала:

– І куди вона? Її хтось із родичів забере?

– В притулок, – зітхнула тітка. – Я б забрала, але ти ж знаєш, що в мене проблема з ногами. Ледве ходжу.

– Не потягну я маленьку дитину. Її ж до школи треба водити, їсти їй готувати… Приїжджатиму відвідувати її якомога частіше.

– А з боку… – Оля скривилася, але продовжила, – дружини немає родичів, які можуть забрати її?

– Так вона сирота, – зітхнула тітка. – І ось дитина піде її ж шляхом…

Всю ніч Оля крутилась у ліжку. Їй ніяк не вдавалося заснути. Попри всю ту багаторічну образу, дівчині несподівано стало шкода цю маленьку дівчинку.

Так, Олі теж довелося не солодко. Але вона хоча б вже доросла, їй не потрібно ні від кого залежати. А ось Аню відправлять до притулку.

Їй навіть страшно було подумати, як там буде дитині, яка ще нещодавно жила у своєму будинку і з люблячими її батьками.

Спочатку Оля не збиралася йти на похорон. Але вставши зранку, різко передумала. Як би вона не злилася на батька, вона все ж таки зберегла в й хороші моменти життя з ним.

Вона знала, що він любив свою дочку, і, якби не сильна образа мами, то, можливо, вони б і далі спілкувалися. Аня теж була присутня на похороні.

Поки тривали ці скорботні організаційні моменти, дівчинка жила у сусідки. Але невдовзі її заберуть соцпрацівники.

Аня виявилася дуже схожою на Олю. Мабуть, у їхнього тата були сильні гени. Вона стояла на цвинтарі, бліда, мов полотно. Налякана, втрачена та страшенно нещасна.

У Олі защеміло серце і вона, не витримавши, підійшла до неї.

– Привіт, – промовила дівчина.

Аня здригнулася і прошепотіла «привіт» пересохлими покусаними губами.

– Я твоя сестра, – промовила вона. – У нас один тато. Мене Олею звуть.

Аня глянула на неї карими, як у батька, очима і кивнула.

– Я знаю. Тато показував мені фотографію.

Дівчина проковтнула грудку в горлі. Значить, батько все ж таки згадував свою першу дочку, і навіть говорив про неї.

Не треба було його проганяти, коли він підійшов до неї після на похороні мами. Можливо, все було б зараз інакше.

А тепер їхня остання розмова залишиться назавжди в пам’яті Олі.. .

– Мене завтра до притулку відправлять, – несподівано промовила Ганна. – Ти не знаєш, туди багато речей можна взяти?

Оля зрозуміла, що ще трохи, й розплачеться. Більш як десять років вона жила з образою у серці. Чи допомогло їй це?

Та ні краплі. Вона навіть і друзів до ладу не завела, наче навколо дівчини весь цей час була якась чорна аура, яка відлякувала від неї людей.

А тепер ось і Ганна. Коли вона виросте, також буде зла на весь світ. Дивлячись зараз на цю маленьку людину, яка стояла з ідеально рівною спиною, намагаючись не плакати, Оля зрозуміла, що не хоче їй такої ж сумної долі.

– Я не знаю, – відповіла їй Оля. – Але до мене можна багато речей. У мене двокімнатна квартира й одну кімнату ти зможеш забрати собі.

Аня здивовано глянула на свою сестру. Вперше за той час, що вони говорили, у дівчинки злетіла ця маска, яку вона навісила на себе, щоб не збожеволіти.

– Ти мене забереш? – Запитала вона.

– Так. Якщо ти не проти?

Аня несподівано притулилася до Олі та схлипнула.

Звичайно, все виявилося не так просто. Довелося побігати інстанціями, щоб оформити всі документи.

Та навіть якщо не брати до уваги бюрократію, їм морально було складно. Все ж таки, як не крути, вони були одна одній сторонніми людьми. Спочатку вони навіть спілкувалися вкрай рідко, бо не знали, про що їм розмовляти.

Дякувати тітці, яка часто приїжджала та розважала їх бесідами. Так вони хоча б потихеньку почали впізнавати одна одну.

Якось Олі на роботі стало погано. Несподівано для себе, Оля зрозуміла, що хвилюється зараз не через опер ацію, а через те, як там без неї буде Аня.

Дівчина зателефонувала тітці, попросила її приїхати та посидіти з сестрою ті дні, що Оля буде у лікарні. А потім вона зателефонувала Ані.

Та, почувши, що Олю опер уватимуть, уперше за той час, що вони жили разом почала ридати.

– Не хвилюйся, – заспокоювала Аню сестра, – це проста процедура. Дуже багатьом видаляють апендицит.

– А тепер взагалі все швидко відбувається, і вже днів за п’ять я буду вдома. Але Аня ніяк не могла заспокоїтись. Вона вже звикла до сестри й дуже боялася її втратити.

І коли вони з тіткою приїхали відвідати Олю після, Аня одразу кинулася до сестри та розплакалася.

– Ну, ти чого? – Заспокоювала її Оля. – Все ж добре пройшло, як я й обіцяла.

– Ти мене не кинеш? – Подивившись на Олю заплаканими очима, запитала Аня.

– Ніколи.

– Обіцяєш? – Усміхнулася дівчинка.

– Обіцяю.

У той момент Оля зрозуміла, що намагатиметься зробити все можливе, щоб їхня родина нарешті, була щасливою.

Ось так в житті буває. Не дарма кажуть, – знав би, де впадеш, соломки б намостив…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!