– Зрозумійте мене, будь ласка, я не грабіжниця, і не злодійка. Ваш будинок в порядку, всі ваші речі цілі.

Карина зовсім не очікувала, що під час її відсутності, на її дачі хтось оселиться.

Того дня вона приїхала на своєму новенькому автомобілі не одна, а з дочкою та собакою.

– Вітас, — скомандувала вона, відчинивши дверцята машини.

Добродушне щеня вистрибнуло з салону авто на вулицю і смішно озирнулося, трясучи вухами.

За ним вийшла шестирічна Поліна. Витягла з заднього сидіння свою маленьку дитячу валізу на коліщатках і з ручкою, діловою ходою пішла до будинку.

***

…Тут Алла Миколаївна, яка спостерігала за трійцею з вікна будинку, зрозуміла, що найкраще зараз буде, якщо вона сама вийде і здасться господарям дачі. До чого ж соромно! Але нічого не вдієш.

Вона вийшла на ганок і Карина з дівчинкою нарешті її побачили.

– Доброго дня, — тремтячим голосом привіталася жінка.

Карина, яка йшла по викладеній камінчиками доріжці з сумкою та валізою, зупинилася:

– Вітаю… А ви… Хто? І що ви тут робите… На моїй дачі?

***

Жінка, що переступала з ноги на ногу, не виглядала бродяжкою. Одяг на ній був чистий і не старий. Обличчя теж видавало лише вік, близько шістдесяти, а можливо й сімдесяти років, не було на ньому печатки неблагополуччя чи залежностей.

– Мене звуть Алла Миколаївна, — подала паспорт незнайомка.

Карина повільно, з невпевненістю підійшла і зазирнула у нього.

– Я тут… Жила, — схиливши голову, зізналася Алла, — Розумієте, мені не було куди йти… Ви вже вибачте мені. Я нічого в хаті не чіпала. І… Я піду, тільки зберу речі.

Карина зрозуміла, що непрохана гостя миролюбно налаштована та адекватна у своїй поведінці. Але все одно дочку схопила за плече, не даючи увійти в будинок.

– Поліна, йди поки пограйся у дворі, дитино. І Вітаса із собою візьми. А мені треба поговорити з тіткою.

Білява, з ясними очима Поліна з цікавістю подивилася на незнайому бабусю.

– А хто це, мамо? Це наша бабуся?

– Ні, не бабуся, йди грайся, — пробурмотіла Карина.

І пройшла до хати слідом за незрозумілою бабусею.

***

Алла Миколаївна увійшла до будинку і почала розповідати:

– Зрозумійте мене, будь ласка, я не грабіжниця, і не злодійка. Ваш будинок в порядку, всі ваші речі цілі.

Карина обурилася:

– Але ж ви замок зірвали. Що таке? Я ж бачу, видерли разом із корінням, а потім назад прибили. Чому ви тут?

Бабця раптом розплакалася, чому господиня дачі здивувалася.

– Мені не було куди йти. Пробачте мені, Богом прошу… Я опинилася на вулиці!

Я обійшла весь дачний кооператив, але тільки на ваших дверях був навісний замок… Який було легше збити. І ще у вас дрова були… Я їх використала, але я все відшкодую, ось гроші.

– Якщо у вас є гроші… То чому ви не винайняли житло? — повільно промовила Карина. — Ви вважали за краще влізти в чужий будинок? Що ви взагалі на дачах робите? Тут багато хто з’являється лише влітку.

Карина бачила, що стара вся трясеться від сліз і нервів. Стало совісно, ​​чомусь. Адже Карина звикла ставитись до людей старших з повагою.

– Так, давайте заспокойтеся, розповісте потім, — втомлено видихнула Карина. — Давайте поставимо чайник. І в мене дитина там на вулиці. Давайте зізнавайтеся, чи в домі тільки ви? Чи ще хтось і мені подзвонити куди слід?

***

Жінка похилого віку запевнила, що в будинку більше нікого немає. Вона дістала зі своїх речей автоматичний тонометр і сівши на стілець, виміряла собі тиск.

Карина теж глянула на дисплей тонометра.

– Підвищене. Ви не нервуйте… Краще розкажіть, що у вас сталося. Чому ви опинилися на вулиці без даху над головою? Що вам навіть довелося посягнути на чуже житло… Я так розумію, ви живете тут із зими?

Алла Миколаївна кивнула головою:

– Так. Я у вас із січня жила. З нового року…
– Звідки ви? – поцікавилася Каріна.

Вона розлила по чашках чай, дістала з привезених речей цукерки, сир, хліб.

– Я з міста. Жила з дочкою… Так вийшло, що донька вийшла заміж і я…
Почала сильно заважати їй, у квартирі, яку за власною дурістю на неї переписала… Я опинилася на вулиці, без нічого… Тому що беззастережно їй довіряла.

Очі Алли Миколаївни стали холодними та злими. Мабуть, спогади про дочку були не найкращими.

Карина співчутливо похитала головою:

– Боже мій, що відбувається з людьми?.. Як можна було виставити за двері рідну людину?!

– Я поїхала на дачу, — знову заплакала Алла, — Я думала, наївна, що в мене є дача… Виявляється, давно… Давно продана вона, замість неї котедж, у ньому чужі люди живуть…

Я приїхала сюди вечірнім автобусом. І не знала вже, що робити… Я ходила дачним кооперативом і дивилася на чужі будинки… Замерзла… І вже не розуміла що робила. Я просто в шоці була. Виявилося мені нікуди йти… Вибачте мене…

Тепер Карина зрозуміла, що відбувається у її дачному будиночку. У ньому оселилася нещасна жінка якій нікуди йти.

Молода жінка зовсім не мала настрою щось вигадувати, сперечатися, шукати вихід. Хотілося вже просто відпочити з дороги та зайнятися дочкою та будинком.

…На диво, у дачному будиночку не потрібно прибирати.

Скрізь чистенько та доглянуто. І навіть піч тепла.

Карина зазирнула в холодильник: найдешевша варена ковбаса, яйця, хліб та молоко, консерви, гречка. Набір, щоб вижити.

– Я отримую пенсію, — підійшла до неї “гостя” з грошима в руках. — Тому я відкладала гроші, щоб відшкодувати вам вартість дров, які я використала, поки жила тут.

– Заберіть гроші, — відповіла Карина. — Вони вам потрібніші будуть.

Карина трохи злилася. Вона розраховувала, що проживе тут місяць своєї відпустки, займаючись будиночком. У плани зовсім не входила турбота про чужу безпритульну жінку.

Але доля розпорядилася по-своєму. Карина одна виховувала доньку.

Вона рано втратила спочатку батька, потім матір. З чоловіком не пощастило, розійшлися, зі свекрухою не склалося стосунків.

Тому жінка перейнялася співчуттям до покинутої пенсіонерки: хто як не вона знала про те, як важко жити без допомоги близьких людей.

– Ви поки що не думайте ні про що. Живіть у нас, місця вистачить, — попросила Карина гостю.

Алла Миколаївна була збентежена, але тому, що йти їй не було куди, з радістю прийняла пропозицію господині будинку.

– Ви молодець, – похвалила Карина. — Будинок доглянутий і чистий завдяки вам. І навіть двір прибраний.

А через місяць Карина і думати забула про те, що дала притулок у себе бездомній незнайомці. Алла Миколаївна із задоволенням займалася з маленькою Поліною: читала їй, розповідала казки та цікаві історії.

– Вибачте, — не стрималась Карина. – Ви випадково не педагог? Відчувається, що ви вмієте ладнати та працювати з дітьми.

– Ви вгадали, — усміхнулася Алла Миколаївна. — Я працювала колись у школі, вела заняття у молодших класах.

– Та ви просто золото, — здивувалася Карина.

За якийсь місяць Поліна почала потихеньку читати. Щиро кажучи, Карина була дуже здивована. У дитячому садку їй казали що малеча не справляється з абеткою, дуже погано запам’ятовує літери.

Карина навіть розмірковувала про те, щоб найняти своїй дівчинці педагога, який би займався вдома та готував дитину до школи. Самій Карині просто фізично не вистачало часу, щоб сидіти з донькою, адже у неї такий щільний робочий графік.

Словом, розлучатися з Аллою Миколаївною після повернення до міста їй вже чомусь зовсім не хотілося. До того ж виникла думка, що бабуся їй допоможе, якщо погодиться пожити в них. Дуже часто виникають ситуації, коли нема кому посидіти з Поліною.

***

На переїзд Алла Миколаївна погодилася.

У своє рідне місто вона поверталася з тяжким серцем. Вона сиділа в затишному автомобілі Карини, поряд з маленькою Поліною та собакою Вітасом, дивилася у вікно і роздумувала про те, чому так у її житті сталося?

Рідна дочка її обдурила і вигнала, а чужа жінка дала притулок і забрала до себе жити.

Сльози тихенько котилися по щоках старенької жінки, собака неспокійно на неї поглядав, а вона, плакала.

***

Дуже незручно та страшно було спочатку у міській квартирі Аллі Миколаївні. Якщо, грубо кажучи, рідна дочка з нею не почала церемонитися, вигнавши, що вже на чужу людину сподіватися?

Але на подив Алли, Карина ставилася до неї як до рідної: зверталася з проханнями, дзвонила з роботи, дізнавалася як справи, і навіть купувала їй подарунки та речі. А Поліна взагалі раділа тому, що знайшла бабусю. Вона часто обіймала і цілувала “бабусю”, як вона її ласкаво називала, в щоку.

Так йшли дні та тижні перетворюючись на місяці та роки.

Алла Миколаївна рідко бачила Карину, та пропадала на роботі цілими днями допізна, заявляючись лише ночувати. І добре заробляла, потихеньку піднімаючись кар’єрними сходами вгору.

Не забуваючи в цьому дякувати бабусі:

– Якби не ви, я не змогла б сама справлятися з Поліною. Величезне вам спасибі. Ви прийшли у моє життя вчасно. А так, знаючи, що ви поруч, я можу з головою піти в роботу. Не йдіть від нас, будь ласка.

– Добре, але якщо що, дай мені знати, – просила Алла. — Я не хочу вам заважати.

На жаль, ілюзій старенька не мала: вона роздумувала про те, що Карина молода та обов’язково ще вийде заміж за хорошого чоловіка.

Ось тільки згодом заважати чужому щастю вона не хоче. Тому старанно відкладала більшу частину пенсії на чорний день.

… А якось, коли зустрічала зі школи улюбленицю Поліну, то зіткнулася із власною дочкою.

Рита йшла вулицею штовхаючи візок перед собою.

– Мамо?

Серце в Алли Миколаївни завмерло в грудях.

– Ти де це пропадала, мати називається.

Рита у своєму репертуарі. Тільки закиди кидати відразу, ніби мати — джерело всіх немислимих проблем та бід. Тільки Рита так вміє, майстерно звинуватити матір, перед цим вигнавши з дому.

– Бабуся, хто це? — дивилася на Риту великими очима Поліна. – Це твоя дочка?

– Так, Поля, це моя дочка.
– Зовсім не схожа на тебе, — прошепотіла дівчинка.

– А це хто? – З кислою міною поцікавилася у матері Рита, показавши на Поліну.

– Це моя внучка, Поліна.

– Збожеволіла? – Розширила від здивування очі Рита. — Ось твоя правнучка, рідна, між іншим! Це дочка моєї Каті. Катька народила і підкинула мені, сама десь вештається. Це ти винна, виховала з неї бозна-що! Даремно тільки довірила тобі дочку.

Рита нервово похитала візочок, в якій кректало немовля.

– Мамо, ти припиняй ходити тут із чужими дівками. Додому повертайся. Погарячкували ми, з ким не буває, а ти надулася і втекла. Могла б і на сходах посидіти, адже знаєш, я швидко відходжу… А то горда прямо, втекла. Ну, і де тебе носило взагалі? Додому давай йди, мамо. Будемо няньчитися. Бач, Катька що витворила. Народила! Безбатченко.

Алла Миколаївна відчула, як міцно вчепилася в її лікоть Поліна.

– Бабуся…
– Так моя хороша. Замерзла? Ні? Ходімо додому.

Вона нічого не відповіла дочці та мокрими очима подивилася на немовля у візочку. Схилилася, прошепотівши правнучці:

“Рости велика, і здорова, дівчинка. І не будь такою, як мати з бабусею, будь ласка”.

Та пішла з Поліною.
– Бабуся, вона мені не подобається.

Рита зрозуміла, що мати досі ображена. Взяла візок, пішла слідом, продовжуючи говорити.

– Мамо. Ну мамо, вибач. Я правда шкодую про те, що трапилося. Це все Катька зараза, вижени та вижени бабусю, через неї, мовляв, ніякого особистого життя. Та Владик ще цей. Сусід-баламут, налаштовував. А я ж не думала, що ти так сприймеш все. Але ти не думай, я цього Влада вигнала! Він просто морочив голову.

Алла Миколаївна йшла і тяжко зітхала, слухаючи дочку. І не знала ще, як поводитися. Але що вона точно знала, це те, що у Карини їй буде надійніше.

“Мені треба порадитися з Кариною, що робити, як поводитися зі зрадницею дочкою…” – подумала Алла та швидко пішла додому.