– Звідки в тебе такі гроші? – голос Марини здригнувся. – Накопичувала! З платних сеансів після роботи. З кожного пацієнта. Поки хтось вважав мене за нікчемну масажистку, я просто працювала і не витрачала зайвого

У кабінеті реабілітаційного центру, де працювала Софія, завжди пахло медикаментами та мазями, що розігрівають.

За двадцять років практики вона навчилася відчувати кожен м’яз, кожен затиснутий нерв. Пацієнти її любили. Говорили, що після її сеансів масажу навіть повітря стає легшим.

Руки її знали свою справу: після інсу льтів, травм, після довгих хвороб вона допомагала людям знову вчитися відчувати своє тіло.

Щоразу Софія поверталася додому втомлена, але з почуттям виконаного обов’язку. Вдома на неї чекав чоловік Віктор і звичний ритм сімейного життя.

Віктор тримав три автомийки в місті. Справа йшла не рівно: то густо, то порожньо – залежно від сезонності та погоди, але загалом годувала.

Софія ніколи не лізла до його фінансів, у неї вистачало своєї роботи. Жили вони не багато, але вона вміла так розподілити бюджет, що завжди залишалося і на непередбачені витрати, і на маленькі радощі.

Віктор тільки дивувався: зарплата у дружини невелика, а в хаті завжди є все потрібне. Секрет був простий: Софія не гналася за брендами, не змінювала телефони щороку і свято вірила в розумне споживання.

– Хто щадить гріш, той має з гаком більш, – говорила її бабуся, і Софія ці слова запам’ятала на все життя.

Але була у цій сім’ї одна проблема. І звали її Марина.

Марина, старша сестра Віктора, одружилася з власником великого магазину запчастин і з того часу вважала себе елітою.

Вона пропадала в салонах краси, говорила про дорогі курорти, і дивилася на Софію з почуттям переваги, що погано приховується.

– Софіє, ну коли ти вже кинеш цю свою роботу? – питала Марина за кожним сімейним обідом, картинно підносячи до рота черговий делікатес, куплений особисто їй.

– Усі спини чужі чіпаєш. Це ж неприємно, фу! Ти подивися на себе: ходиш у цьому своєму практичному пальті вже третій рік. Віктору не соромно? Дружина повинна виглядати гідно.

Софія мовчки посміхалася і підкладала собі салат. Вона давно засвоїла, що з Мариною сперечатися марно.

Але Марина не вгамовувалася. Наступною темою незмінно ставали гроші.

– От була у Віті перша дружина Оленка, – продовжувала Марина, зробивши ковток ігристого. – Та вміла заробляти. Свою справу мала, квіти продавала. А ти… Ну, що таке масаж? Дріб’язок. Сидиш на шиї у чоловіка, горе микаєш.

Віктор зазвичай хмурився, але мовчав. Він знав, що коли вступиться, Марина влаштує скандал, пригадає все, назве його невдячним, бо вона, Марина, «стільки для нього зробила в дитинстві».

Софія ж продовжувала посміхатися. Вона давно перестала ображатись. Зрештою, її робота приносила людям реальну користь, а пальто було теплим та зручним, хоч і не новим.

– Марино, – м’яко говорила вона. – Я намагаюся. Справді.

Марина тільки фиркала у відповідь.

Черговий сімейний обід стався у неділю. Марина приїхала з новим манікюром, новою сумкою та новим зарядом поблажливості.

– Соню, я тобі привезла журнали, – простягла вона глянсову купу. – Тут про стиль, моду. Почитай, може, зрозумієш нарешті, як має виглядати дружина підприємця. Бо соромно ж з тобою в люди вийти.

Софія взяла журнали, подякувала та відклала убік. Вона знала, що не читатиме їх. У неї були інші книги, інші інтереси, інше життя.

– І ось ще що, – Марина понизила голос, коли Віктор вийшов на кухню за чайником. – Ти б подумала про додаткову освіту.

– Ну там, косметологом стати бодай. А то масаж… Це ж прислуга, насправді. Руками приємно робити клієнтам. Невже тобі не хочеться чогось більшого?

– Мені подобається моя робота, – спокійно відповіла Софія. – Люди одужують завдяки мені. Це дорогого варте.

Марина закотила очі й махнула рукою:

– Ех, Соню, Соню. З твоїм підходом ти до пенсії сидітимеш на шиї у Віті. Ні собі, ні йому.

– Марино, годі, – крикнув Віктор із кухні.

– А що я? Я добра бажаю. Хай навчається. А то живе твоїм коштом, а ти мовчиш.

Софія мовчала. Вона давно зрозуміла, що з Мариною сперечатися марно. У тієї на все була готова відповідь, і ця відповідь завжди ставила її, Софію, на місце прислуги. Але, десь глибоко всередині, ці слова відкладалися.

Через місяць Віктор прийшов додому блідий, сірий, з пригніченим обличчям.

– Соня, справи погані, – сказав він, сідаючи на кухні. – Другий місяць поспіль вийшов збитковим. Платежі по кредитах завтра. Якщо не внесемо – автомийки зачинять. Я до Марини їздив, просив у борг до осені.

– І що?

Віктор махнув рукою.

– У самих, каже, не густо. Самі крутимося. Хоча я знаю, що в Ігоря оборот нормальний. Просто не хоче. Або вона не дає.

Софія дивилася на чоловіка. Він сидів згорбившись, молодий, сильний, який у свої тридцять п’ять уперше зіткнувся зі справжнім лихом. В його очах був розпач.

– Скільки потрібно? – спитала вона.

Він назвав суму. Сума була чимала – майже сто п’ятдесят тисяч.

Софія кивнула і вийшла в спальню. Відчинила шафу, дістала з антресолей стару коробку з-під взуття, перетягнуту гумкою.

Віктор чув, як вона там порпається. Потім повернулася на кухню і поклала перед ним на стіл акуратну купку, перехоплену аптечною гумкою.

– Що це? – Віктор підняв на неї очі.

– Те, що треба.

– Звідки? Ти що, кредит взяла?

– Ні. Накопичувала.

Він дивився на гроші, потім на неї, і не міг сказати жодного слова.

– Два роки, – сказала Софія. – З кожної зарплати потроху. З додаткових сеансів після роботи. Ти ж знаєш, я багато працюю.

Він знав. Але не знав, що вона відкладає. Ніколи не питав. А вона не казала.

– Соня …

– Потім поговоримо. Завтра віднеси куди треба.

На наступні вихідні мав відбутися черговий сімейний обід у Марини. Софія хотіла відмовитись, але потім подумала і вирішила їхати. Віктор заперечував: не до того, настрою немає. Але вона наполягла.

Марина зустріла їх у шовковому халаті, просочена дорогими духами. На столі вже стояли закуски – ікра, буженина, тонко нарізана рибка. Ігор сидів у кріслі з газетою, кивнув гостям.

– Ну що, братику, розв’язав свої проблеми? – спитала Марина, коли всі сіли до столу.

– Розв’язав, – коротко відповів Віктор.

– І де ж узяв? У банку? Відсотки ж задушать.

– Не в банку.

Марина підняла брови, але допитуватись не стала. Натомість перевела погляд на Софію. Софія відклала виделку і подивилася на зовицю. Спокійно, без злості.

– Марино, я, здається, забула тобі сказати. Я вчора Віктору віддала майже двісті тисяч. На його справу.

Марина завмерла з келихом у руці.

– Що?

– Ті гроші, які ти радила мені навчитися заробляти. Я навчилася. Але не прислухаючись до твоїх порожніх порад, а завдяки тому, що вмію жити за коштом. І не витрачати все повністю на салони та бутіки.

За столом стало тихо. Ігор опустив газету та з цікавістю подивився на Софію. Віктор сидів червоний, але мовчав.

– Звідки в тебе такі гроші? – голос Марини здригнувся.

– Накопичувала! З платних сеансів після роботи. З кожного пацієнта. Поки хтось вважав мене за нікчемну масажистку, я просто працювала і не витрачала зайвого.

Марина відкривала і затуляла рота, як риба, викинута на берег.

– Твоя ж допомога сім’ї, Марино, закінчилася на порадах. Ти порожня і дуже поверхнева особа, яка через свої комплекси завжди намагається показати себе краще, ніж є. У прямому значенні.

Софія підвелася, взяла сумочку.

– Дякую за частування. Нам завтра рано вставати на роботу.

Вона вийшла з-за столу, і за секунду Віктор підвівся слідом. На порозі він обернувся, глянув на сестру, але нічого не сказав. Тільки похитав головою.

З того часу минуло вже два роки. Марина більше не заводить при Софії розмов про гроші. Не питає про зарплату, не радить вчитися. При зустрічах вона мовчазна, навіть ввічлива.

Ігор іноді, коли хильне, підносить тост «за жінок, які вміють підтримати, та знають ціну грошам». І дивиться на свою дружину. Та відвертається.

А Софія, як і раніше, працює в реабілітаційному центрі. Хоча Віктор пропонував їй піти у декрет. Але вона поки що не хоче. Каже, що без роботи нудьгуватиме. Та й пацієнти на неї чекають.

Пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!