— звільняйся з роботи й живи коштом дружини. Ти заслужив. — Я так не можу, мамо. Незручно якось. — А чого тут не могти? Незручно йому. Твоя дружина такі гроші заробляє, а ти не можеш? Ми тоді й бачитися частіше зможемо. А то, що ж виходить? Відколи ти одружився, я тебе майже й не бачу

Свекруха дізналася, що невістці підвищили зарплату, і вмовила сина жити коштом дружини.

Вадим стояв у передпокої і чув, як дружина хвалилася телефоном подрузі, що їй зарплату підвищили.

— Олю, це правда? — суворо запитав Вадим, коли дружина поговорила з подругою. — Тобі справді підвищили зарплату?
— Підвищили! — гордо й радісно відповіла Ольга.

Вадим невдоволено хмикнув.
— Цікаво, — сказав він, — а чому я про це дізнаюся не від тебе?
— А від кого ж ти це дізнався? — здивувалася у відповідь Ольга.

— Тільки от не треба, — відповів Вадим. — Ти розумієш, що я мав на увазі. Якби мене не було поруч у момент твоєї телефонної розмови з подругою, і все! Залишився б у невіданні!

— Мені зарплату підвищили, а ти невдоволений. Не розумію, чим ти незадоволений?
— Тим і незадоволений, — відповів Вадим, — що ти зобов’язана була мені першому повідомити про це. Мені, розумієш?! А не своїй подрузі.

— Ну, так вийшло, — відповіла Ольга. — Не сердься. Я й сама хотіла тобі першому розповісти. Але ти ж сам бачиш! Я щойно увійшла до квартири, а тут подруга зателефонувала.

— Ось умієш ти на все знайти виправдання, Олю, — відповів Вадим. — У тебе просто талант якийсь. А того не розумієш, що мені, як твоєму чоловікові, а значить, найближчій для тебе людині, це прикро.

— Замість того щоб ображатися, краще б порадів за нас.

Вадим зблід від почутого.

«Та як же це? — розгублено подумав він, — Та хіба ж так можна? А я? А про мене вона подумала?»

Ольга помітила, що з чоловіком відбувається щось не те.

— Тобі недобре, Вадиме? — запитала вона.
— Зі мною все гаразд! — насилу стримуючись, щоб не розплакатися від образи, закричав Вадим. — Але такі новини, Олю…

У Вадима перехопило подих. І він не зміг продовжити.
— Що «такі новини»? — не зрозуміла Ольга.

Вадим віддихався і, коли відчув, що може говорити, продовжив.

— Такі новини, Олю, ти зобов’язана була мені першому повідомити. Мені, розумієш?!

І з цими словами Вадим демонстративно пішов із передпокою у вітальню. І навіть від вечері відмовився, коли Ольга кликала його.

— Не хочеш, як хочеш, — сказала Ольга. — Вмовляти не стану. Не маленький.

Із цими словами Ольга пішла на кухню вечеряти. А Вадим, ображений на весь світ, залишився сидіти у вітальні.

Він дивився в екран телевізора, погано розуміючи, що там показують і про що говорять. Тому що йому було не до телевізора.

І, звичайно ж, справа була не в тому, що дружина не сказала йому першому про підвищення зарплати. Прикро було, що вона взагалі заробляла набагато більше, ніж він. І заробляла вже давно.

«Коли ми стали чоловіком і дружиною, — думав він, — Ольга заробляла стільки ж, скільки і я. І все в нас було добре. У нас народилися діти, і ми були щасливі. Але через десять років Ольгу підвищили на посаді. І її зарплата зросла вдвічі. Удвічі!

У той час як я залишився на колишніх позиціях. Але я знайшов у собі сили і стерпів цю несправедливість. А тепер, що?

Минуло ще п’ятнадцять років, і її знову підвищили? А я, як і раніше, нікуди не рухаюся.

І тепер вона зароблятиме більше за мене втричі. Так, чи що? А я, як і раніше, залишаюся на місці. І що далі? Ні. Я так не хочу. Треба щось придумати».

Але тут йому зателефонувала мама. Поцікавилася, чому в її улюбленого синочка такий сумний голос.

— Не до тебе зараз, мамо, — відповів Вадим. — Олі зарплату підвищили. І я тепер думаю, як жити далі.
— А чого думати синку, — швидко відповіла мама, — звільняйся з роботи й живи коштом дружини. Ти заслужив.

— Я так не можу, мамо. Незручно якось.

— А чого тут не могти? Незручно йому. Твоя дружина такі гроші заробляє, а ти не можеш? Ми тоді й бачитися частіше зможемо. А то, що ж виходить? Відколи ти одружився, я тебе майже й не бачу. Якщо й приїжджаєш до матері, то тільки у вихідні. І то не завжди. А підеш із роботи, зможеш до мене хоч щодня приїжджати. Я тебе чимось смачненьким годувати буду. А? Погоджуйся.

Вадим сказав, що подумає. На цьому розмова мами із сином закінчилася. І Вадим почав думати. І після недовгих роздумів він вирішив, що мама має рацію.

«А що? — думав він. — Непогана ідея. Деякі чоловіки сьогодні так і живуть. Ніде не працюють, сидять на шиї в дружини, ніжки звісивши, і щасливі. Щодня до мами в гості їздять. Чим я гірший? Зрештою, правильно мама каже.

Скільки можна працювати?! 25 років уже гарую як віл. Відразу, як інститут закінчив. Маю я право відпочити! От нехай тепер дружина працює за нас двох, оскільки у неї зарплата втричі вища».

Вадим уявив, що йому більше не треба буде приходити на завод; уявив, як завтра з гордим виглядом покладе на стіл начальника заяву про звільнення, уявив, як його викличе директор і почне вмовляти не йти, уявив, як усі здивуються, а деякі навіть почнуть заздрити. Загалом, багато чого нафантазувати Вадим. І від цих уявлень настрій Вадима покращився.

Від колишньої зневіри не залишилося й сліду. Навіть апетит з’явився. І з радісною посмішкою на обличчі Вадим прийшов на кухню.

— Я, Олю, на тебе не серджуся, — вимовив Вадим, накладаючи собі в тарілку кашу і котлети.

— І правильно робиш, — зраділа Ольга. — Тепер я бачу, що ти справжній чоловік. А не образливий мамин синочок, який ревнує дружину до її високої посади та зарплати.

Гірка усмішка промайнула на обличчі Вадима.

«Зтерплю і це, — подумав він, — головне, що тепер у мене починається абсолютно нове життя. Щасливе!»

— А я, Олю, з роботи звільняюся, — сказав Вадим. — Сподіваюся, ти не станеш заперечувати.
— Стану! — одразу відповіла Ольга.

— Тобто? — не зрозумів Вадим.
— А чим ти будеш займатися? — запитала Ольга.

— Нічим, — спокійно відповів Вадим.
— Байдикуватимеш?

— А що? Обов’язково чимось займатися?
— Обов’язково! — впевнено відповіла Ольга. — Неробство — це вірний шлях до деградації. Я тобі цього не дозволю.

— Тобто? Почекай, Олю. Я не зрозумів. Що значить, ти мені не дозволиш?
— А то й значить. Навіщо мені чоловік-нероба, який деградує?

— А якщо я хочу?
— Можеш хотіти скільки завгодно. Але звільнятися з роботи я тобі не дозволяю.

— Але ж нас тепер тільки двоє, Олю! — вигукнув Вадим. — Діти виросли, у них уже свої сім’ї. Нашої підтримки не потребують.

Можу я, якщо воно все так безнапасно склалося, пожити для себе, врешті-решт? Або як? А ти, Олю, як любляча дружина, повинна мені це дозволити. Чи ти мене більше не кохаєш?

— Чому не кохаю. Кохаю. Але не неробу, який сидить на шиї у дружини.

Вадим зрозумів, що піти з роботи й жити коштом дружини, як радила мама, буде не так просто, як йому здавалося.

«Треба щось придумати, — думав він, — бо я вже так звикся з думкою, що мені не треба ходити на роботу, що відступати від цього не хочу. Я хочу сидіти на шиї у дружини! Хочу бачити здивовані обличчя колег. Хочу бачити в їхніх очах заздрість.

Хочу, щоб директор мене вмовляв залишитися. А виходить, що нічого цього не буде? Так, чи що? Ні вже. Я на все готовий, щоб отримати бажане».

— Ну добре, добре, — продовжив Вадим. — Якщо ти так хочеш — будь ласка! Не буду байдикувати.
— Отже, ти не звільняєшся з роботи?

— Звільняюся. Але байдикувати не буду. домашніми справами займатимуся.

«А що? — думав Вадим. — Пральна машина є, пилосос є. Впораюся. Усе краще, ніж щодня на заводі інженером гарувати».

— Сьогодні багато чоловіків так живуть, — продовжував Вадим. — Є навіть такі, які в декретну відпустку йдуть І з дітьми маленькими сидять. І нічого. Слава богу, справляються. Ось і я впораюся.

— Ну, гаразд, — погодилася Ольга. — якщо так справа йде, то я згодна. Звільняйся. Тільки врахуй. Усе господарство на тобі одному буде.

— На мені, на мені, — відповів Вадим, уявляючи, яке щасливе життя в нього незабаром почнеться.
— І це не тільки прання і прибирання, — продовжувала Ольга. — Крім того, тобі ще доведеться по магазинах ходити за продуктами.

— Буду ходити. Чого там.
— І сніданки, обіди та вечері нам готувати. Впораєшся?

— Впораюся! — упевнено відповів Вадим.

І вже наступного дня Вадим подав заяву про звільнення. Але не було здивованих і заздрісних поглядів колег.

І директор не вмовляв Вадима залишитися. Ба більше, Вадим узагалі з директором не бачився.

А начальник одразу і з радістю підписав заяву Вадима. І навіть дозволив йому не відпрацьовувати два тижні. І всім було абсолютно все одно.

«Жалюгідні люди, — думав Вадим, отримуючи у відділі кадрів документи, — навіть у такий день не можуть вчинити, як порядні люди, і порадіти. А все тому, що заздрять мені. Звичайно! Їх можна зрозуміти. На їхньому місці я б теж заздрив».

А через місяць Ольга сказала Вадиму, що розлучається з ним.

— Збирай свої речі і йди.
— За що, Олю? — дивувався Вадим.

— А ти не розумієш?
— Ні. Поясни.

— Ми з тобою про що домовлялися? Що все домашнє господарство на тобі буде? Так?
— Так.

— А в результаті, що? Квартира перетворилася на свинарник. Холодильник порожній. Сніданки, обіди й вечері, якщо хто й готує, то я. Тому що ти в мами своєї харчуєшся. І перу теж я! Це як називається?

— Що я не маю права маму відвідати? І чому ти нашу квартиру свинарником називаєш? Адже я майже щодня прибирання вологе у квартирі роблю.

— Ти майже щодня мокрою ганчіркою бруд по кутах розвозиш, а не прибирання робиш. А посуд?
— А що посуд?

— Та його ж у руки взяти неможливо.
— Чому неможливо? — дивувався Вадим.

— Вислизає, тому що.
— Чому вислизає?

— Напевно, тому що жирне все, — відповіла Ольга.
— Я з милом мию.

— Вірю. А якщо вона все одно жирною залишається.
— А прати ти мені сама не дозволила, — виправдовувався Вадим. — І по магазинах ходити заборонила.

— Правильно. Не дозволила прати. А чому? Тому що після твого прання доводиться все перепирати. Інженер!

Не можеш простих речей запам’ятати, що кольорову білизну потрібно прати окремо. Розумієш? Окремо! І режими прання не можеш правильні встановити! А в магазинах ти що купуєш?

— Що?
— Ось і я питаю, що? Не можеш якщо, так і скажи.

— Я можу!
— Тоді чому не робиш, Вадиме? Навмисно, чи що?

— Не навмисне. Просто в мене досвіду недостатньо.
— А якщо досвіду мало, тоді повертайся на завод! Інженером.

— На завод я не повернуся. Мені гордість не дозволяє.
— А навіщо звільнявся?

— Мені мама порадила. Сказала, що я заслужив жити коштом дружини.
— Так це мама тобі порадила?

— Вона. Хіба б я сам до такого додумався? Ти ж мене знаєш, Олю.
— Тепер знаю. Тому збирай речі і йди.

— Куди?
— До мами! За місцем прописки!

— Ну, допоможи мені хоч речі зібрати.
— Речі зібрати допоможу.

Оля допомогла чоловікові зібрати речі, викликала йому таксі й відправила до мами. А вже за годину зателефонувала свекруха.

— Ти що надумала? — кричала свекруха.
— Я надумала? — здивувалася у відповідь Ольга. — Це ж ви порадили вашому сину піти з роботи й сісти мені на шию.

— Правильно. Порадила. Тому що в тебе зарплата втричі більша.
— Не збираюся я його жаліти. Здоровий чоловік! Чого його жаліти?

— Його не жалієш, так мене пожалій.
— Вас? — не зрозуміла Ольга. — Що ви маєте на увазі?

— Коли Вадим працював, він щомісяця мені по 4 тисячі давав.
— І що?

— А тепер не дає.
— Ну, ясна річ. Адже він не працює. Від мене ви що хочете?

— Якщо він не може, тоді ти мені давай.
— З якого дива?

— Як це? Ти ж моя невістка! Зобов’язана піклуватися.
— А я з вашим сином розлучаюся. І всі зобов’язання з себе знімаю.

— Як розлучаєшся?
— А ви, що думали? Що я на час до вас сина вигнала?

— Думала, що на час. А ти, що? Серйозно, чи що? Розлучатися хочеш?
— Хочу.

— Не смій! У вас же двоє дітей.
— Діти дорослі. Зрозуміють.

— Срібне весілля скоро.
— Ось і добре. Заощаджу купу грошей на весіллі.

— Що мені зробити, щоб ти передумала і забрала сина?

Ольга сказала, чого вона хоче. І вже за місяць Вадим повернувся на завод і переїхав назад до дружини.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!