Зворушливий тост чоловіка змив її недовіру та сльози…

– Корова, – долинуло з-за дерев, і Людмила завмерла. – Ти глянь, як вона розпливлася. І жере ж без зупинки!

Серце впало вниз. Це голос Льохи, друга чоловіка. А другий голос…

– Ну, не кажи так, – озвався Олег. Її Олег. – Вона намагається. Дієти всякі пробує.

– Та які дієти! – реготнув Льоша. – Вона жере, як не в себе! Я б на твоєму місці давно її послав. Знайди собі нормальну дівчину, струнку. А то дивитись гидко!

Людмила пригорнулася до дерева. Ноги стали ватяними. Вона чекала, що чоловік заперечить. Скаже, не твоя справа. Або, вона мені й така подобається. Або хоч щось!

– Та годі тобі, – Олег зітхнув. – Звик вже. І готує добре.

Звик? Готує добре? Ніби про хатню робітницю говорить, а не про дружину.

Людмила розвернулась і пішла назад на галявину. Ішла і думала – скільки ж років він брехав? Всі ці «ти в мене найкрасивіша», «мені подобаються твої форми», «не надумай худнути». Все брехня?

На галявині друзі вже накрили стіл. Дружини метушилися, розкладали салати. Діти бігали поміж деревами.

– Людо, ти де була? – гукнула її Танька, дружина Льохи. – Допоможи огірки нарізати.

– Зараз, – буркнула Людмила і сіла на колоду.

Олег із Льоша вийшли з лісу, сміючись. Чоловік підійшов, цмокнув у щоку.

– Чого така похмура?

Вона глянула на нього. На це обличчя, яке знала напам’ять. Карі очі, родимка на скроні, зморшки у куточках губ. Десять років разом. Десять років брехні?

– Нормально все, – процідила вона.

– Точно? – Він нахилився ближче. – Може, втомилася? Хочеш, додому поїдемо?

От зараз би врізати! Прямо в цю турботливу морду! Але довкола люди, діти.

– Іди шашлик готуй, – відвернулася вона.

Цілий день Людмила мовчала. Сиділа осторонь, колупала салат. Їсти не хотілося. Зовсім нічого не хотілося. У голові крутилося – корова, звик, готує добре.

Подруги намагалися розмовляти, але вона відмахувалася. Олег кілька разів підходив, але вона вдавала, що зайнята.

– Людо, ти чого? – Тетяна сіла поряд. – Посварилися?

– Ні.

– А що ж тоді? На тобі немає обличчя.

Хотілося розповісти. Виплеснути все. Але як? Сказати, що твій чоловік назвав мене коровою, а мій не заступився? Танька теж не худенька. Ще образиться.

– Голова болить, – збрехала Людмила.

Надвечір почали збиратися. Діти втомилися, дорослі під мухою. Олег все намагався зловити її погляд, але вона завзято дивилася убік.

– Ну що, по домівках? – крикнув хтось.

– Стривайте! – Олег раптом підвівся. – Хвилинку уваги!

Усі замовкли. Людмила підвела голову.

– Я хочу сказати тост, – чоловік підійняв склянку. – За мою дружину. За Люду.

Вона завмерла. Що він робить?

– Десять років тому я зустрів жінку, яка змінила моє життя. Вона гарна, добра, дбайлива. Вона найкраща мати, яку я знаю. І найкраща дружина.

По галявині пробіг схвальний гомін. Хтось заплескав.

– Людо, – Олег повернувся до неї. – Я знаю, ти інколи комплексуєш через вагу. Гортаєш ці безглузді журнали, сидиш на дієтах.

– Але я хочу, щоб ти знала – мені не потрібна інша! Мені потрібна ти! Така, яка є! З твоїми формами, з твоєю вдачею, з усім!

Людмила дивилася на нього і не розуміла. Це та сама людина, яка годину тому говорила «звик уже»?

– За Люду! – Підійняв склянку Олег. – За мою дружину. За моє життя.

Усі підхопили тост. Зашуміли, зааплодували. Танька обійняла її, щось щебетала у вухо.

А Людмила сиділа та не знала, що думати. Серце калатало десь у горлі. Образа, біль, здивування – все змішалося.

Олег підійшов, присів поруч навпочіпки.

– Ти чого? Не плач.

Вона й не помітила, що плаче.

– Олеже…

– Тихо, – він обійняв її. – Я все знаю. Льоха – дурень. Не слухай його. Він свою Таньку пиляє постійно, хоча сам – порося. Просто заздрить, що у мене така жінка.

– Але ж ти… ти сказав…

– Що сказав? Що звик? А що мені йому казати? Що люблю тебе? Що божеволіє від твоїх форм? Він би пів дня потім іржав. Чоловіки такі речі не обговорюють.

Людмила уткнулася йому в плече. Пахло багаттям, шашликом та одеколоном. Рідний запах.

– Недолуга я, – схлипнула вона.

– Моя недолуга, – поправив Олег. – Моя улюблена недолуга. Яка підслуховує чужі розмови.

– Я не спеціально…

– Знаю. Але більше так не роби. А то почуєш, як я Льошці брешу, що не люблю твої пиріжки. А я їх обожнюю. Просто не хочу, щоб він до нас щодня в гості ходив.

Людмила засміялася крізь сльози. Відсунулась, подивилася на чоловіка.

– Правда?

– Що правда? Що люблю твої пиріжки? Чи що тебе люблю?

– Все.

– Все правда. І пиріжки, і тебе. І форми твої. Особливо форми! Є за що потриматись.

– Вульгарний.

– Твій вульгарний.

Навколо вже почали розходитись. Збирали речі, вантажилися в машини. Діти сонно терли очі.

– Поїхали додому? – Запитав Олег.

– Поїхали.

Вони йшли до машини, і Людмила думала, як усе складно. Вранці була впевнена, що чоловік любить її такою, якою є. Потім вирішила, що це все брехня. А тепер знову вірила.

Може це і є сімейне життя? Коли віриш, сумніваєшся, сердишся, прощаєш. І знову віриш.

– Людо, – Олег відчинив їй дверцята. – Лише одне.

– Що?

– Припини їсти ці пігулки для схуднення. Від них тільки шлунок псується. Якщо хочеш – запишемося разом

у спортзал. Але не муч себе.

– А ти підеш?

– Піду. Мені теж не завадить. Живіт росте.

– У тебе немає живота.

– Ну для профілактики. І разом веселіше.

Людмила сіла у машину. За вікном пропливав вечірній ліс. У багажнику гуркотіли порожні каструлі.

– Олег.

– М?

– А якби Льоха при тобі мене назвав коровою? Ти б що?

Чоловік помовчав. Потім усміхнувся.

– Врізав би. Без розмов. Нехай про свою Таньку каже, що хоче. А мою дружину не чіпає.

– Але ж він твій друг?

– Друг другом. Але ти важливіша. Ти – сім’я.

Людмила відкинулася на спинку сидіння. У грудях потеплішало. Може, й не брехав він усі ці роки. Може, справді любить. По-своєму, по-чоловічому. Не показуючи друзям, але показуючи їй.

– Хочеш, завтра пиріжки спеку? – спитала вона.

– З капустою?

– З капустою.

– Хочу. Тільки Льошці не кажи. А то знову припреться!

Вони засміялися, і поїхали додому. До свого життя, де вона – не корова, а кохана дружина. Нехай і з формами, – зате своя…

Як вам тост чоловіка? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.