Зять подивився на тещу з подивом: – Олено, ви ж розумієте, що гроші – це соціальний конструктив! Головне – духовний розвиток

Олена стояла біля плити та смажила котлети на вечерю для чотирьох. П’ятдесят два роки, спина ниє після восьми годин за комп’ютером, а попереду ще посуд, прання та укладання трирічної онуки. З кімнати долинав голос зятя Сергія.

– Аліно, я ж говорю, це не просто робота. Це продаж душі системі. Я не можу писати тексти для реклами памперсів! У мене є принципи!

Дочка щось відповідала тихо. Олена стиснула зуби, – принципи! У нього принципи не дозволяють заробляти, натомість дозволяють жити на тещину зарплату та планувати другу дитину.

Два місяці тому Аліна оголосила, що знову при надії. Олена тоді сиділа на кухні із калькулятором, рахуючи, чи вистачить до зарплати. Дочка увійшла з сяйнистою посмішкою.

– Мамо, у нас буде ще один малюк! Хіба не чудово?

Жінка мовчки глянула на неї. Далі на калькулятор. Потім знову на дочку.

– Аліно, на які гроші? Я плачу іпотеку, комуналку, купую їжу та одяг для Марійки. Сергій за три місяці приніс чотири тисячі. Чотири тисячі, Аліно!

Дочка образилася.

– Мамо, ти не розумієш! Сергій не може працювати, де завгодно. Він творча людина! Йому потрібна свобода для самореалізації.

Олена хотіла відповісти, але промовчала. Марно. Аліна закохана у свого нероба і готова виправдовувати будь-що.

Все почалося чотири роки тому. Донька навчалася на другому курсі педагогічного. Олена мріяла, що та стане учителем, знайде нормального чоловіка, заживе своїм життям. Але Аліна познайомилася із Сергієм на якихось творчих посиденьках.

Він був старшим на п’ять років, називав себе вільним художником, хоча жодної його картини Олена так і не побачила. Натомість “філософію” він розводив охоче.

При першій зустрічі чоловік сидів на їхній кухні та говорив про те, як суспільство споживче знищує духовність. Олена варила суп та слухала на пів вуха. Коли він пішов, вона сказала дочці прямо.

– Аліно, він тобі не пара. Дивися – йому двадцять п’ять, а він ні дня не працював!

– Мамо, ти просто не розумієш таких людей. Сергій вище за матеріальне.

Через пів року Аліна покинула інститут та оголосила, що в положенні. Сергій був щасливим.

– Дитина – це новий досвід. Ми відкриємо для себе батьківство, воно допоможе нам особисто вирости.

Олена слухала цю нісенітницю і думала, що платити за памперси доведеться їй.

Так і сталося. Молоді оселилися у її двокімнатній квартирі. Аліна цілими днями сиділа з немовлям, Сергій – шукав себе. Іноді він приносив тисячу – півтори за якийсь разовий заробіток і гордо клав їх на стіл.

– Ось, заробив. Допоміг приятелеві сайт налаштувати.

Олена мовчки брала ці гроші. Вони йшли на дитяче харчування.

Жінка працювала бухгалтером у будівельній фірмі. Зарплата невелика, з якої половина йшла на іпотеку та комунальні платежі, інше – на їжу та побут.

Вона заощаджувала на собі. Нову куртку не купувала три роки, в перукарню ходила раз на пів року.

Марійка росла. Олена любила внучку шалено. Саме через неї вона все терпіла. Дівчинка не винна, що в неї такі батьки.

Але коли Аліна оголосила про другу дитину, щось усередині Олени перекинулося. Вона сиділа на кухні й рахувала.

Пологи, потім декрет, знову памперси, дитяче харчування, одяг. Марійці скоро в садок, там теж витрати. А тут буде ще одна дитина.

Вона спробувала поговорити з дочкою серйозно.

– Аліно, давай тверезо подивимося на ситуацію. Мені п’ятдесят два роки. Тиск скаче, спина болить. Я не вічний двигун! На одну мою зарплату нас уже четверо, незабаром буде п’ятеро. Як ми житимемо?

Дочка заплакала.

– Мамо, ну ти ж не кинеш нас? Це ж твої онуки!

Саме ця фраза була найболючішою. Онуки. Звісно, ​​не покине. Куди вони підуть? Сергій орендовану квартиру не потягне, у нього грошей немає. Аліна не працює, досвіду жодного. Мати ж не залишить доньку на вулиці з двома дітьми?

Олена зрозуміла, що потрапила в пастку. Її любов до онуки та відповідальність за неї перетворилися на ланцюги.

Якось увечері вона повернулася з роботи особливо втомлена. Начальник влаштував рознесення через помилку у звіті. Дорогою додому в неї заболіла голова так, що довелося одразу йти в аптеку.

А вдома на кухні сидів Сергій із приятелем. Вони пили чай, обговорювали якусь виставку.

– Бачиш, Сергію, ти правильно робиш, що не впрягаєшся в цю систему, – говорив приятель. – Свобода дорожча за гроші.

Сергій кивнув головою.

– Я не можу жити, як усі. Прокидатися з будильником, їхати в офіс, продавати свій час за зарплату. Це шкодить особистості.

Олена поставила сумки із продуктами на стіл. Вона купила все найдешевше, рахувала кожну гривню.

– Сергію, а на що ви жити будете? – Запитала вона втомлено.

Зять подивився на неї з подивом.

– Олено, ви ж розумієте, що гроші – це соціальний конструктив! Головне – духовний розвиток.

Жінка хотіла відповісти щось різке, але промовчала. Цій людині марно щось пояснювати.

Марійка вибігла з кімнати.

– Бабусю, почитай мені книжку!

Дівчинка обійняла її за ноги. Олена погладила внучку по голові. Заради неї можна все терпіти.

Увечері вона лягла в ліжко і довго дивилася в стелю. Іпотека ще на дванадцять років. Отже, до шістдесяти чотирьох вона буде працювати тільки на те, щоб утримувати дочку, зятя та онуків. Її життя закінчилося. Тепер вона просто ресурс для них.

Вранці Олена стала о шостій ранку, як завжди. Зробила собі каву, зібралася на роботу. У квартирі ще всі спали.

Жінка не могла припинити думати. Про дочку, яку вона виростила сама, мріяла зробити незалежною, а тепер та перетворилася на інфантильну дівчинку, яка живе у рожевих ілюзіях.

Про зятя, який міг би працювати, але воліє філософствувати чужим коштом. І про себе, яка все життя віддала дочці, а тепер віддасть онукам.

Чи це справедливо? Ні. Але ж вибору немає. Бо покинути Марійку вона не може.

Олена одягла куртку, взяла сумку та вийшла з квартири. Надворі було холодно. Вона йшла до зупинки й думала, що так і пройде все її життя. Робота, будинок, рахунки, втома.

А десь у паралельній реальності мешкає інша Олена, яка подорожує, ходить в театри, зустрічається з подругами. Та, яка не стала жертвою чужої інфантильності.

Але ця Олена, на жаль, знаходилася у повсякденній реальності, стояла на зупинці в затертій куртці та чекала на автобус.

Що робити? Як далі жити? Можливо хтось дасть слушну пораду?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.