– Наташо, мати дзвонила. Просить прийняти Савелія.
– Якого ще Савелія?
– Це син Тетяни. Ти ж пам’ятаєш мою племінницю.
– Ту саму Тетяну не забудеш! У нас із тобою заборона на їхню родинку. На всю сім’ю, ми ж домовилися.
– Люба, Савко тепер дорослий хлопець. Він із дівчиною живе, правда ще без весілля, але в них родина.
– Сім’я це у нас, коли все офіційно, а у них співмешкання. Скільки ще таких “дівчат” у нього буде.
– Наташа, мама дуже просила!
– Максиме, ми ж домовлялися!
– Нашій угоді двадцять років. Термін давності минув. І взагалі! Савелій тобі не Тетяна.
– Він її син! Думаєш, у такої матері, як твоя племінниця, вийшов вихований син?
– Ми й не дізнаємось, якщо не спробуємо.
– У мене немає бажання пробувати! Я хочу ще двадцять років жити спокійно.
– Вони на тиждень.
– Ти вже обіцяв?
– Не обіцяв. Мама просто сказала – треба. Вона вже літня, треба шанувати її вік. Їй майже дев’яносто.
– Твоїй мамі майже дев’яносто, а вона все думає про свою дочку, про улюблених онуків та правнуків. Наш син та онуки в неї на останньому місці. А ось її прохання ми маємо виконувати. Їй майже дев’яносто, а нам майже шістдесят!
– Мама сказала, що давно треба помиритись.
– А ми й не сварилися! Просто для твоєї племінниці дорога до нас зачинена! І для всієї її сім’ї. Ми тоді їх прийняли, а нам навіть дякую не сказали.
– Двадцять років Тетяна навіть тебе з днем народження не вітала і зараз мовчить. А просить за її сина твоя мати. Нормально?
– Наташа, ти зрозумій, я не міг відмовити!
– Ти хочеш сказати, що вони їдуть?
– За годину у них потяг, завтра вранці вони будуть у нас. Я зустріну. Вони спеціально до вихідних обирали.
***
Наталя готувалася до зустрічі гостей. Згадувала приїзд Тетяни двадцять років тому.
Савелію тоді було чотири, його братові дев’ять. Чоловік Тетяни тоді безкінечно перемикав канали на телевізорі, шукав футбол чи щось спортивне.
Сама Тетяна то нігті фарбувала, то очі, то перебирала речі у великій валізі. Вечорами вони йшли гуляти. Удвох.
– Діти зараз все одно спатимуть. Самі заснуть.
Тетяна з чоловіком йшли, а діти спати і не збиралися. Старший, наче й слухався, лягав, але не спав. Молодший Савелій репетував на весь будинок, доки не вирубувався сам, сусіди скаржилися.
Тетяна лаялася із сусідами через дітей, вони ще й у дворі примудрялися почубитися. Влаштовувала конфлікти у найближчому магазині через знижки, які їй зобов’язані робити.
Навіть у кафе їх одного разу не пустили, а викликали поліцію за чубанину на парковці. Конфлікти були скрізь, де з’являлася Тетяна.
Наталя раділа, коли вони поїхали. Після гостей підлогу не миють, поки ті не дістануться місця, – прикмета така, але Наталя відразу все прибрала, вимила. На двадцять років уперед вимила гостей.
***
– Наталю, подивися, який Савко величезний став! Богатир! І Іра його красуня. Гарна пара, – радісно повідомив Максим.
– Проходьте. Пізній сніданок чи обід. Мийте руки та за стіл.
– Ой, а я такого не їм, – сказала Іра.
– А що ти їси? У нас, ти знаєш, не ресторан.
– Я цього не їм.
Савелій їв усе й багато. Два салати, гуляш з яловичини з пюре, котлети, смажену рибу, бутерброди. Іра недбало копалася виделкою в салаті, ламала котлету, пила червоне. Їй було нудно.
Наталя намагалася розпочати з нею розмову, але нічого не виходило. Максим і Савелій розмовляли, сміялися. Ранній обід повільно перейшов у вечерю.
Їжа, яку Наталя приготувала одразу на обід та вечерю, зникла зі столу. Довелося дістати борщ, який приготували на завтра.
‐ Борщ? Ні, ми такого вечорами не їмо, – сказав Савелій, який вже добре хильнув. – Ти, тітко, краще м’яса нам, та ковбаски, – нам вистачить. Ну і картоплі з маслом.
– А мені що? – Втрутилася Ірина. – Я голодна!
– Зайчику, замов щось, не відмовляй собі ні в чому.
Зайчик замовила, але вони посперечалися кому платити. Сперечалися довго, кур’єр чекав. Савелій сплатив і відразу пішов.
Йому хотілося свята, продовження бенкету. Ірина пішла за ним. Прийшли вони о п’ятій ранку і одразу лягли спати. Встали тільки на вечерю.
– А сьогодні ми не гості?
– У якому сенсі?
– Біленька є у цьому будинку? У мене відпустка! Маю право відпочити.
– Ні. Твоєму дядькові вчора було погано, він практично не вживає. Та й ви ще молоді, не варто починати.
– Вчити нас не треба, тітко! Якщо у вас немає нічого, то ми підемо.
І вони пішли знову до ранку.
– Максе, може треба повідомити його матері?
– Я з нею не спілкуюся. Савелій дорослий чоловік, сам розбереться. Нехай гуляє та відпочиває.
Наталя нервувала, не спала ночами. Тиждень минув, гості поїхали. Наталя знову помила підлогу, прибрала все після гостей, випрала.
Дзвінок на телефон Максима пролунав увечері. Несподівано, але наполегливо дзвонила племінниця.
‐ Максиме, відповідай. Може трапилося що, а може просто подякувати дзвонить.
– Не хочу. Не хочу з нею розмовляти. Нехай думає, що я не відповідаю на незнайомі номери.
– Але ж він не змінювався, і підписаний у тебе.
Наступний дзвінок був від матері.
– Точно, щось трапилося. Бери слухавку.
– Добре, вже беру, – сказав Максим і відповів. – Мамо, що трапилося? Чому так пізно? Ти в цей час уже спиш.
– Зате ви не спите. Тетяна дзвонила? Чому не береш слухавку? Максиме, ви жахливо прийняли гостей. Савелій все розповів. Їди в будинку не було, вони змушені були самі замовляти на всіх.
– Савелій витратив усі свої гроші та дві кредитні картки по нулях. Йому тепер працювати рік на них. Я вважаю, що ви повинні відшкодувати.
– Це були ваші гості, а гроші їм довелося витрачати на вас. Тетяна для цього й дзвонила. Там дві карти по п’ятдесят тисяч, – значить сто. Ти мене зрозумів?
– Зрозумів, мамо. Зрозумів, що сім’ю Тетяни я більше ніколи не прийму! Нікого з них! Їх годували, напували, а виявляється ми ще й винні!
– Минулого разу Тетяна відпочивала на всьому готовому, а сказала, що в нас їжі немає, і воду ми заощаджуємо. Тільки вона змовчала про залитий диван, зламаний торшер, і засмічений унітаз.
– Якщо не сказала, то й не було. Не треба на неї намовляти! І Савелій завжди говорить лише правду. А ще! Через вас Ірочка покинула Савелія!
– Добре. Ми погані, але грошей не буде! Вони самі їх прогуляли, а їжі у нашому будинку було щодня багато. Більше до нас нікого з цієї родини у гості не відправляй!
– Двадцять років не спілкувалися, і ще стільки ж не будемо! А Ірочка із Савелієм лаялися щодня. Вона поїхала б раніше за нього, але квитки поміняти не могла.
Мати намагалася ще кілька разів говорити про улюблену родину, але Максим одразу переривав розмову, – бо задовбали!
Не дарма ж кажуть, – не роби людям добра – не отримаєш зла…
А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
