Мого чоловіка звуть Михайло. Познайомилися ми ще, коли подавали документи в університет. Однозначно, це було єдиним позитивним моментом тої величезної черги.
З того часу ми разом. Часто гуляли, ходили в кафе перед парами.На третьому курсі всі одногрупники почали масово шукати роботу. І ми вирішили, що пора. Тож взялися за цю справу і влаштувалися хто куди.
Також довелося перевестися на заочну форму навчання.Коли заробили трохи грошей, з’їхалися на спільно орендовану квартиру. Життя було прекрасним.Вже на четвертому курсі я зробила тест на вагітність і побачила дві смужки.
Щастю не було меж. Весілля вирішили не робити і зекономити гроші на майбутню дитинку. Та деякі рідні люди приходили на розпис, подарували подарунки.Минуло декілька місяців після весілля.
Скоро я повинна була народити. Кожен день проходив у приємній метушні перед пологовим. Аж ось одного дня моє серце похололо, коли я дізналася, що Міша не дихає. Сама я цьому не повірила.
Тож подзвонила в швидку, аби вони розібралися і врятували мого коханого. Та, на жаль, його уже ніщо не могло врятувати. Я страждала довго і міцно.Потім старші люди запевнили мене, що на місце мого чоловіка з’явилася ще одна жива істота, це мій синочок Андрійко.
Пройшов рік, я досі не звиклася з думкою, що такої рідної для мене людини уже нема. Добре, що хоча б є син, заради якого я й живу.З роками Андрій ставав все більш схожим на Михайла.
Ми разом віримо, що тато спостерігає за нами з небес і оберігає від всього лихого.Тож не забувайте подзвонити своїм близьким людям, допоки є можливість.
