– Славко, ти в курсі, що твоя колишня торік купила двокімнатну квартиру? – Запитав у В’ячеслава приятель.
– Не вір, це чутки, – відповів Слава. – Коли ми розлучилися, вона не мала грошей, навіть щоб кімнату зняти. Два місяці разом із донькою у подруги жила. А ти кажеш – квартира! Бути такого не може!
– Можеш, звичайно, не вірити, але Каріна Сомова розповідала моїй Світлані, що була в Ірки на новосіллі.
– Дві кімнати у новому будинку на четвертому поверсі. Кухня – чотирнадцять метрів, лоджія, вид із вікна – супер.
– Звідки в Ірки гроші на такі хороми? – Запитав Слава.
– Я тобі на це і натякаю. Ви під час розлучення майно ділили? Що їй дісталося?
– Та нічого. Квартира у нас була орендована. Машину я ще до весілля купив. Тож вона з мене тільки аліменти отримала. Дочці шість років, тож мені ще ого-го, скільки платити! Але я щось придумаю, – сказав Слава.
– Ну-ну, думай! А Ірка, зважаючи на все, придумала, як тебе обдурити, ще до того, як на розлучення подала. А у вас спільний бюджет був?
– Так.
– Ось вона, швидше за все, грошики й відкладала. Ті, що ти заробляв і в будинок приносив. Та не в банк відкладала, а в банку – трилітрову!
– Розумна: були б гроші на рахунку, їх би навпіл поділили. А так – якщо ти про ці грошики не знав, значить, їх ніби й не було. А після розлучення вона на них квартиру купила, – посміхнувся приятель.
– Ти що, Владе, не було у нас таких грошей! – Сказав Слава, але в його голосі вже чувся сумнів.
– Це в тебе не було, а в неї були! Хочеш сказати, що вона за сім років нічого не накопичила?
– Ну, вже на квартиру точно б не накопичила.
– А все-таки у неї через пів року після розлучення – двокімнатна, а в тебе – дірка від бублика, – посміхнувся Влад.
Прийшовши додому – а Слава після розлучення жив у батьків – він повідомив цю новину матері:
– Уявляєш, Ірка квартиру купила, двокімнатну, у новому будинку.
– На які мані? – Запитала мати.
– Не знаю. З орендованої квартири вона йшла з однією валізою і з сумкою, в якій були іграшки дочки, – відповів син.
– Може, їй батьки дали?
– Звідки у них? В Ірки лише батько працює, а мати все літо на городі стирчить, а потім урожай на ринку продає.
– Тоді не знаю, – сказала мати.
– А мені Влад ідею підкинув: Ірка всі ті роки, доки ми разом жили, “крала” гроші. І, знаєш, цілком можливо: заробляв я нормально, а вона весь час нила, що грошей нема.
– То на памперси просила, то на черевики Насті. А щоб м’ясо нормальне купити й чоловіку приготувати – це тільки у свята. Душила мене макаронами та сосисками. Тож, може, Влад має рацію: на мої грошики Ірка квартиру купила!
– Так вона ж майже три роки у декреті сиділа, а твоя зарплата – не мільйони. Добре, що на сосиски вистачало, – сказала мати.
А через кілька днів вона повідомила сина:
– Послухай, Славко! Мені тут сусідка сказала, що, якщо три роки після розлучення не минуло, то ти зможеш вимагати поділити квартиру, яку Ірка купила, як спільно нажите майно.
– І навіть, якщо вона доведе, що сама заробила ці гроші в той час, коли ви були одружені, тобі половина належить.
– Правда?!
– Правда! Віра Григорівна сказала, що навіть такий закон є! – сказала мати.
– Треба точно все дізнатися. І якщо закон… Тоді Ірка в мене потанцює! Відкушу в неї пів квартири. А то, бачиш, яка пані: лоджія в неї, кухня в чотирнадцять метрів!
Насамперед В’ячеслав збирався поговорити з колишньою дружиною: а що як вона вирішить добровільно з ним поділитися? Дізнався через того ж Влада адресу нової квартири Ірини й у вихідний вирушив туди.
Побачивши на порозі Славу, колишня дружина дуже здивувалася.
– З чого це? – Запитала вона. – Пів року про тебе ні слуху ні духу, а тут раптом, здрастуйте, намалювався – не зітреш. Що тобі треба, Славо? Чи вирішив доньку відвідати?
– Я прийшов поговорити з тобою про квартиру. Три роки ще не минуло, тож я маю право вимагати її поділу, бо вона куплена на гроші, які ти заощадила, коли ми були ще одружені, – заявив Слава.
– Навіть не сподівайся, – відповіла Ірина. – Ні до цієї квартири, ні до моїх грошей ти не маєш жодного відношення. Хоч три роки, хоч п’ять – не має значення.
– Ну-ну, не будь такою самовпевненою! Адже я можу в тебе не тільки половину, а й усю квартиру забрати!
– З семи років, що ми були одружені, ти три роки в декреті сиділа – не працювала, то моїх грошей там більше!
– Ти думаєш, що я нічого в законах не розумію? Почекай, ще сама прибіжиш до мене, проситимеш, щоб я тобі бодай половину квартири залишив! – Заявив Слава.
– Навіть не мрій, у тебе нічого не вийде, – намагалася пояснити йому Ірина.
– Не вийде? Подивимося! Я ж доведу, що ти на наші спільні гроші її купила! І тоді ти будеш винна…
– Славко, я тобі нічого не винна. Це ти тепер будеш ще дванадцять років платити аліменти, – відповіла Ірина.
– Дивись! Я ж до адвоката піду! – пригрозив колишній чоловік.
– Хоч до прокурора, – відповіла Ірина, зачиняючи двері перед його носом.
Через два дні з нею зв’язався адвокат, якого найняв В’ячеслав.
– Ірино Костянтинівно, ви повинні надати інформацію про походження грошей, на які куплено спірну квартиру, – сказав він.
– Кому? Вам? А хто ви такий? – Запитала вона.
– Я адвокат вашого колишнього чоловіка. Він найняв мене, щоб я представляв його інтереси.
– Але ж я вас не наймала і жодних угод із вами не підписувала. Чому я маю надавати вам якусь інформацію? – поцікавилася Ірина.
– Ми подамо заяву до суду, і вам все одно доведеться це зробити – суд вимагатиме, – сказав адвокат.
– Ось коли суд вимагатиме, тоді й надам. А поки що прошу мене не турбувати, – відповіла вона.
Однак ще цілий тиждень В’ячеслав, його адвокат, та колишня свекруха не відставали від неї, вимагаючи, як сказав Слава, фінансового звіту.
Ірина заблокувала їхні телефони.
Тоді колишній чоловік подав заяву до суду та зажадав поділу квартири, яку Ірина придбала майже одразу після розлучення.
Суд відбувся. В’ячеслав прийшов до зали засідань разом з адвокатом та «групою підтримки»: з ним була мати, Влад та ще пара приятелів, яким було цікаво подивитися, як Слава «відцюкає у колишньої пів квартири».
Ірину супроводжував лише батько.
Адвокат Слави говорив хвилин десять. У своїй промові він посилався на статті Цивільного Кодексу, вимагав визнати квартиру спільно нажитим майном і розділити її між колишнім подружжям навпіл.
Ірина, якій надали слово після цього, повідомила, що її колишній чоловік не має жодного відношення до коштів, на які придбано квартиру, і через секретаря передала судді документи, які це підтверджують.
Все виявилося просто: квартиру вона отримала в дар від своїх батьків, які придбали її для доньки коштом від продажу спадкового майна – будинку та земельної ділянки, яка належала бабусі Ірини.
Славі у позові відмовили. Квартира була визнана одноосібною власністю Ірини.
– А чого ти одразу не сказала, що тобі квартиру батьки подарували? – обурився Слава, коли всі вони вийшли на ґанок. – Я стільки грошей витратив на адвоката та ще й судові витрати доведеться платити!
– Слава, я тобі казала, що ти до цієї квартири стосунку не маєш, ти просто не хотів мене слухати! Зате тепер я маю постанову суду, в якій сказано, що це моя квартира, і ніхто більше в цьому не засумнівається. Ти оплатив цей документ, дякую тобі за це, – відповіла Ірина.
– Іро, а справді, чому ти відразу не сказала йому про дарчу? – Поцікавилася її подруга, коли вони залишилися одні. – Навіщо тобі була тяганина з цим судом?
– Ти б бачила, з яким виглядом він до мене з’явився! Та ще його зухвалий адвокат! Вони мені майже три тижні нерви тріпали.
– От мені й захотілося всю цю компанію по носу клацнути, – пояснила Ірина. – Натомість тепер більше лізти не будуть.
А Слава почував себе приниженим: ще нещодавно і приятелі, і батьки підбурювали його, казали, що він повинен поставити на місце колишню дружину, а тепер вони ж сміялися з нього. А мати ще й додала:
– Поспішив ти, синку, з Іркою розлучитися. Почекав би ще пів року, жив би зараз у двокімнатній квартирі, а не тулився у нас на дивані, що продавився…
А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
