Рівно чотири роки протрималися Редькіни у шлюбі. Але як не намагалися вони грати у вічне кохання, не змогли пустити коріння в грядці сімейного щастя. На обрії маячило розлучення.
– І що, ось так просто розлучитеся і все? – запитала подруга Дашу, коли та покликала її заїсти стрес круглими італійськими бутербродами.
– Так. А що нам ще лишається? Ми це обговорили. Так буде краще для нас обох.
– Та ні, я не про саме розлучення – я про захід. Треба ж якось по-людськи гульнути. Поставити жирну крапку, так би мовити.
– Я просто нервую останнім часом, не обов’язково на хворе давити, – образилася Даша, з горя заїдаючи піцу з ананасами піцою з морепродуктами.
– Та я не про тебе, рідна, я про твоє розлучення, зрозуміло! Весілля ж ви закотили шикарне, я за шматок вашого торта досі кредит віддаю.
– То чому б тепер не розлучитися з розмахом? Щоб ресторан там, кортеж, тамада, урочисте спалювання мосту? Я б погуляла…
– А так можна?
– Так треба!
– Та в мене й грошей особливо немає. Зараз же треба буде ділити майно, наволочки та простирадла рвати навпіл.
– В мене є знайома, яка може організувати все за мішок картоплі. Решту подарунками відіб’єш. А поки що подумаймо щодо дівич-вечора.
– Треба щось максимально домашнє і моральне, щоб ти добре попрощалася з сімейним життям.
– Тобто, як завжди, домовимось зустрітися з дівчатами й нікуди не підемо, бо у всіх чоловіки та діти?
– Ідеальний варіант!
Наступного дня Даша та її подруга приїхали в офіс до організатора, яку звали Юля. Юля чомусь зустріла їх у торговому центрі, стоячи за касою бургерної, й водночас приймала замовлення.
– Допоможеш? – Запитала подруга, описавши сенс питання.
– Легко! Я вже бачу, як це буде, – Юля закотила очі й почала фантазувати: – Наречена – гарна, у чорній жалобній сукні, присягається, що «ні в якому разі ніколи більше». Наречений у своїх ганебних шароварах, які він нарешті може носити цілодобово, каже заповітне «ні».
– Потім усім натовпом йдемо в ломбард і урочисто здаємо обручки. Гості скандують: «Солодко!», «Напівсолодко!»…
– Ну, загалом, я ще подумаю, – сказала Юля, а потім голосно, так що у дівчат заклало вуха, закричала:
– Замовлення номер шістдесят чотири готове!
Чоловік Даші, на диво, поставився до ідеї із захопленням, а от батьки були проти.
– Це все ваші модні віяння! В наш час просто мовчки розлучалися і ненавиділи один одного до кінця життя, – буркотіли обидві сторони хиткого союзу. – Грошей на розлучення не дамо!
За тиждень все було готове. За сценарієм Юлі урочистість починалося з відкупу. Наречений мав покинути квартиру, пройшовши низку випробувань.
Конкурси, пісні, а всі йому мали підказувати та співати за нього, або платити відкупні, аби він швидше звалив і ніде не затримувався.
Оскільки поверхів було дванадцять, Сергію дозволили скористатися ліфтом. Туди ж запхали залишки його речей та свідка.
Через Юліного двоюрідного брата-майора на урочистість було запрошено фотографа-криміналіста, який точно фіксував кожну деталь. Після цього розлучення дев’ять осіб було поставлено на облік.
– А тепер у РАЦС! – урочисто сказала Юля, коли всі зібралися внизу.
За новою традицією Редькіни сіли в машину разом, щоб після розлучення їхати порізно, а решті учасників гуляння було видано проїзні квитки, дріб’язок на проїзд та машину фотографа, в якій дорогою проводилися конкурси: знімалися відбитки та проходили жартівливі допити.
Коли штампи були проставлені й осередок товариства зачинений, натовп випав назовні. Юля дістала величезну клітку та запропонувала зловити парочку голубів.
Люди співали, веселилися, раділи за “молодих”. Чоловіки щиро вітали колишнього чоловіка і з заздрістю бажали довгих років роздільного життя.
Їхні дружини у відповідь влаштовували їм розбирання на місці, а потім ловили букет, зібраний із квитанцій комунальних платежів.
– Як гуляють! Мабуть, давно чекали на ці заручини, – зауважив хтось з іншого весілля.
– Ні, я чув, ці розлучаються, – пояснили йому у відповідь.
Надивившись на щасливих Редькіних, декілька пар сьогодні взяли паузу і перенесли церемонії.
Після того як на мосту було спиляно замок, а каблучки, як і планувалося, здані в ломбард, щоб сплатити частину витрат, процесія рушила до ресторану.
Там на них уже чекав найнятий по старій Юліній дружбі ритуальний оркестр, бізнес-ланч та млинці з медом.
– Це якісь поминки… – зітхнула сумно Даша, дивлячись на атмосферу, що панує навколо.
– Ну, так ми сьогодні проводжаємо в останню путь сімейне щастя, – зауважила касир-тамада і запропонувала «вже не молодим» станцювати свій останній танець.
Зазвучав Шопен.
– Знаєш, але ж непогано вийшло, — сказала Даша Сергію, коли вони кружляли в центрі зали.
– Згоден, – кивнув той. – Я вперше бачу, щоб наші батьки так добре ладнали.
Вони зробили коло, і Даша побачила, що її батько та батько колишнього чоловіка обіймаються, як найкращі друзі, співають щось ледве чутно і плачуть, хоч завжди були заклятими недругами.
Стіл ломився від подарунків. Чого там тільки не було: комплекти односпальної білизни, квитки на концерти, гантелі, посуд для одного, сертифікати на йогу, в спортзал, на стриптиз…
Наприкінці розлученим вручили ключі від різних готельних номерів у різних частинах міста.
Наприкінці був продаж торта за акцією.
Задоволені гулянням гості роз’їхалися додому – до своїх дружин, чоловіків та дітей, а Редькіни вирушили кожен своєю дорогою.
За три тижні був готовий фотоальбом. Сергій якраз приїхав до Даші, щоб забрати свої кусачки для нігтів.
– Добре вийшло, – зауважила Даша, гортаючи разом із колишнім чоловіком чорно-білі фотографії, на яких були зображені щасливі обличчя та різні фотодокази.
– Так, непогано, – погодився той, а потім додав, – прізвище мінятимеш?
– Ні. Я вже якось звикла. Та й Дрипко не набагато солодше звучить.
– Згоден, – усміхнувся Сергій. – Ну, я піду?
– Ага… Хоч постривай!
Сергій запитливо дивився на Дашу.
– Не хочеш сходити повечеряти в бургерну? Наші купони сьогодні згоряють, шкода якось…
– Шкода, – погодився Сергій. – А ти знаєш, можливо, це наш шанс. То що, побачення виходить?
– Думаєш… – вона зам’ялася на мить, — думаєш, це не буде помилкою після такого гучного розлучення? Я чула, що про нас навіть у новинах сюжет був…
– Не знаю, але хто засудить нас? Ми тепер вільні люди й можемо зустрічатися з ким і коли хочемо. До речі, через тиждень свідки наші розлучаються. Нас запросили. Не хочеш піти разом?
– Я подумаю, – усміхнулась Даша. – У мене якраз від них комплект постільної білизни – буде, що подарувати.
Ось такі бувають розлучення! Можливо комусь доводилося відвідати таку “урочистість”? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
